Литмир - Электронная Библиотека
A
A

Полонений не відмовився ні від запропонованої йому Лалсдорфом чарки коньяку, ні від сигарети.

Тримався він із спокійною гідністю, можна було б сказати, із зухвальством, якби в його поведінці відчувався хоча б найменший відтінок нещирості.

Дати якісь відомості він рішуче одмовився. Знизавши плечима, сказав з усмішкою:

— Мені здається, я досить уже втомив молодших і енергійніших за вас слідчих, які повністю ознайомили мене з усіма прийомами гестапівської техніки. — Поцікавився: — Чи ви хочете застосувати щось незвичайне? Тоді не гайте часу.

Лансдорф глянув на годинника:

— Через сорок хвилин вас розстріляють. — Пояснив ввічливо: — Я одвертий з вами тільки тому, що, як офіцер, ціную мужність, байдуже, від кого вона йде.

— Он як! — всміхнувся полонений і спитав з викликом: — Ви не вважаєте, що це схоже на капітуляцію?

— З чийого боку?

— З вашого, звичайно!

— Не треба бравірувати.

— А чому?

— Ну, все-таки смерть — це єдине, на що треба всерйоз зважати.

— О! Ви схильні до абстракцій.

— А ви?

Полонений офіцер кивнув на перекладача, спитав Лансдорфа:

— Вам хочеться, щоб він потім захоплено розповідав вашим підлеглим про ваші банальні міркування?

— Про ваші, — підкреслено одказав Лансдорф. — Саме про ваші. Померти за батьківщину — куди вже банальніше!

— Ну що ж, — мовив офіцер, — ви зможете уникнути такої банальності, коли ми будемо допитувати вас.

— А ви серйозно припускаєте таку версію? Я був би вам дуже вдячний, коли б ви пояснили, які є можливості для її здійснення.

— Облиште! Облиште! — двічі суворо повторив офіцер. — Це ж наївний прийом.

— Припустімо. — Лансдорф знову глянув на годинника, вказав пальцем на циферблат. Спитав — А чи варто? Може, ви ще подумаєте? — Пообіцяв з шанобливою інтонацією: — Я можу згодитися. Навіть коли не повідомите нічого істотного. Мені було б приємно зберегти вам життя.

— Для чого?

— Припустімо, в мене сьогодні добрий настрій, і я не хочу псувати його.

— Грубо працюєте, — дорікнув офіцер. Додав зневажливо: — За старомодною шпаргалкою.

Лансдорф нагадав:

— Десять хвилин!

— Може, у вас годинник трохи відстає? — сказав офіцер і сперся руками об стіл, щоб устати.

Перекладач підняв пістолет, який весь час тримав у руці.

Лансдорф сказав полоненому;

— Прошу, не поспішайте, — Його голос звучав вкрадливо — Отже, ви гадаєте, що ми дозволимо вам померти героєм? Ви наївні. Ваш допит уже надруковано, і в кінці його чудово відтворено ваш автограф. І ми дамо прочитати ваші показання деяким вашим товаришам по службі, й, навіть якщо вони не будуть схильні зробити нам послугу, ми все-таки збережемо їм життя й навіть допоможемо комусь із них утекти й перейти лінію фронту. І про вашу зраду, — так, ми сфабрикували її, цю зраду, — стане відомо у вас на батьківщині. — Лансдорф відкинувся в крісло, спитав з холодною ненавистю: — А ви думали, що ми просто розстріляємо вас як полоненого офіцера? Ми знищимо вас як людину.

Обличчя полоненого посіріло, дрібні краплинки поту зросили скроні, губи судорожно стислися, побіліли.

Спостерігаючи його, Лансдорф промовив із задоволенням:

— Ну от, я й догадувався, що для таких, як ви, прийоми фізичної дії неефективні. Сподіваюсь, ви аж ніяк не сумніваєтесь у тому, що ми зробимо саме так, як я вас щойно сповістив?

Офіцер мовчав. Його зіниці звузилися, дихання стало уривистим, на шиї здулися вени. Страшним зусиллям він поклав здорову ногу на перебиту і, погойдуючи нею, раптом спитав хрипло:

— Ну?

— Що «ну»? — суворо перепитав Лансдорф.

— Сорок хвилин минуло.

— Я даю вам ще десять хвилин. — Лансдорф повільно розгорнув папку, так само неквапливо вийняв з неї кілька фотографій — жінки і дітей, — подав офіцерові. — Знайомі вам обличчя? — Пообіцяв: — Вони будуть соромитися вас. На все життя ви станете для них джерелом ганьби.

Офіцер секунду жадібно дивився на фотографії. Очі його стали блискучими, аж наче засвітилися. І зразу ж він відкинувся на спинку стільця, зітхнув з полегкістю:

— Вони не повірить! — Повторив урочисто: — Вони не повірять! — і спробував устати.

Лансдорф натиснув кнопку дзвоника під столом.

Вбігло двоє охоронників, кинулись до полоненого. Одного він ударив ліктем в обличчя, вивернувся від другого. Нерви в перекладача не витримали — пролунав постріл…

Коли винесли труп, Лансдорф сердито сказав перекладачеві:

— Передайте майорові Штейнгліцу, що в даному випадку я не можу вважати його пропозицію доцільною. Ясно, що в цього офіцера репутація дуже стійка, і застосовувати до нього таку версію було марною справою.

І до кіпця службового дня Лансдорфа не покидало таке відчуття, нібито його безкарно образили, піймали на негарному вчинку. Це було дуже прикро відчуття, і воно ще поглиблювалося роздумами про те, що для формування розвідувальних кадрів йому вперше доведеться користуватися людським матеріалом, позбавленим звичного для Лансдорфа практицизму, який він завжди вважав за міцну основу для вербування.

Ще замолоду, напередодні першої світової війни, Лансдорф по-дружньому співробітничав з одним французьким офіцером: постачав йому секретні матеріали і в обмін діставав такі самі документи. Це полегшило обом просування на обраній ниві діяльності: одному — в німецькому генеральному штабі, другому — у французькому генеральному штабі. І слід сказати, що жоден з них ні разу не обдурив другого, не принизив своєї офіцерської честі, не вдався до шахрайства і всі відомості, якими вони обмінювалися, мали рівнозначну цінність. І за все життя потім Лансдорфові й разу навіть на думку не спало, що він робив тоді безчесно. Сміливо, рисковано? Так, з цим він згоден. Та й тільки.

Думки Лансдорфа знову й знову поверталися до радянського офіцера, і ці думки дратували його. Він почував себе так, ніби його обдурили. Не цей офіцер, ні, Він зовсім інакше уявляв собі той народ, без перемоги над яким існування Третьої імперії було хитким. І вперше за останні роки Лансдорф відчув якусь непевність. А втім, він заспокійливо приписав цю непевність утомі, вікові й тому занепокоєнню, яке з'явилося в нього після недавньої розмови з Канарісом.

Фюрер уже кілька разів висловлював Канарісові своє невдоволення тим, що Радянський Союз був, як виявилося, єдиною країною, де всі спроби сформувати п'яту колону не увінчались успіхом. І коли Канаріс розповів про це Лансдорфу, той навіть не наважився доповісти йому, що в оборонних боях під Оршею брали участь в'язні з оршинської тюрми і тільки одиниці перебігли на бік німців. Потім, коли атаки німців було відбито, в'язнів знову відправили в тюрму. Проте командуючий радянською дивізією наполіг, щоб йому дозволили сформувати з них окремий підрозділ. Дізнавшись про це, Лансдорф наказав послати перебіжчиків у цей підрозділ для підривної роботи, але солдати, колишні в'язні, не зчиняючи шуму, придушили їх металевими касками.

Це було для Лансдорфа несподіванкою, бо вірогідні джерела інформації беззаперечно твердили, що в Росії, після того, як одібрали землю в заможних селян, і різних репресій, що зачепили багатьох людей, створився досить сприятливий грунт для формування спеціальних підрозділів, здатних провадити широкі підривні дії.

І хоч Берлін дав виразні вказівки про те, які саме анкетні дані військовополонених слід насамперед враховувати, вербуючи агентуру, ці вказівки часто так не відповідали поведінці росіян на допитах, що ставили співробітників у скрутне становище.

Тому, продумавши слова кмітливого єфрейтора, Лансдорф вирішив, що, як виняток, можна дозволити працівникам першого відділу абверу відбирати для вербування в розвідувальні школи й тих військовополонених, які не зарекомендували себе в таборах відкритим зрадництвом і діяли в таких випадках самостійно, не вдаючись до консультацій гестапо.

Але ж він, природно, не вважав за потрібне поділитися з Вайсом цими своїми міркуваннями.

Того ж дня Лансдорф дав вказівку зарахувати єфрейтора Йоганна Вайса в підрозділ «штабу Валі» перекладачем, хоч і був поінформований про те, що в знаннях єфрейтора російської мови є вади, бо він не знає тонкощів радянської термінології й незнайомий з багатьма сучасними специфічно російсько-радянськими мовними новотворами.

83
{"b":"251915","o":1}