— А ти звідки знаєш?

— Наші лікарі казали, що куля, влучаючи в мозочок, викликає таке саме больове відчуття, як виривання зуба без анестезії, тільки що коротше. А отруйна дія газу відчувається протягом п'яти хвилин, потім свідомість притупляється, і об'єкт тільки механічним скороченням м'язів реагує на дальше умертвіння.

— Та ти, я бачу, в своєму ділі професор.

— Ми всі це мусимо знати: адже коли не знаєш, таки впливає на психіку, якщо день у день те саме…

— А коли знаєш, на психіку не впливає?

— Тих, хто розкисав, списували на фронт або забирало гестапо.

— А ти ні разу не розкисав?

— Я багато молився, навіть ночами.

— І допомагало?

— Я намагався думати, що це просто бойня, а вони всі не люди, а тварини.

— Ти молодець, здорово придумав…

— Звичайно! І я, знаєш, навчився не запам'ятовувати їхні обличчя. Це дуже важко — навчитися нічого не пам'ятати.

— А коли раптом згадаєш?

— Це ж навіщо?

— А якщо тобі колись нагадають?

— Хто? Хто нагадає? — неприязно спитав Рейс й аж загальмував мотоцикл. — Тих ніколи більше не буде. А ми навіть зараз про це не говоримо, начебто нічого такого нема й не було.

— Ти вважаєш, війна вже кінчилася?

— Що ти? — збентежено спитав Рейс. — Що ти?

— Нічого, — миролюбно сказав Йоганн. — Просто я вважаю, що війна ще не закінчилася. І коли-небудь вона закінчиться.

— Ну, аякже, — згодився, заспокоюючись, Рейс. — Візьмемо Москву — і все людство ляже до наших ніг.

— І до твоїх?

— І до моїх теж.

— Ноги в тебе путящі. Просто чудові ноги. З такими ногами бігати добре.

Йоганн говорив крізь зуби й не забував всміхатися.

І треба ж було завести таку розмову, коли всього його аж судомило. Не роз'ятрювати себе він повинен, а зібратися в залізний кулак, підготуватися до зустрічі з радянськими людьми, щоб стійко, з байдужим виглядом пройти повз них так, наче їх немає.

Низина лежала в холодній імлі туману.

Під колесами мотоцикла рипів пісок, тріщала щебінка. Стрімкі стінки кар'єру з випаленим по схилах чагарником були чорні. Силуети дерев'яних вишок, сітчасте дротяне загородження в кілька рядів. На сірих стовпах біліють великі ізолятори — отже, через дріт пропущено струм високої напруги.

Забовваніли кам'яні низькі будівлі а високими цегляними димарями.

— Крематорій?

— Ні, це печі для випалювання керамічних плит, — охоче пояснив Рейс. Помовчав. — Але їх теж використовують… Іноді…

Проминули одні, потім другі ворота, густо обплетені колючим дротом, по краях бетонні ковпаки з кулеметними амбразурами. Мотоцикл залишили біля входу до комендатури — барачного типу одноповерхової дерев'яної будівлі, без фундаменту поставленої на колоди.

Цегляним тротуаром вийшли на безлюдний апельплац. Піщаний грунт тут був твердо втоптаний, а піт і кров з розбитих ніг стали в'яжучим матеріалом для піску, перетворили його неначе в асфальт.

Вся інша табірна площа була поділена дротом на клітки загонів, в кожному з них стояло по два низьких бараки, до їхнього даху середня на зріст людина могла дістати рукою. Ці бараки тут називали блоками.

За кілька метрів від дротяних загороджень тяглися білі вапнякові смуги. В'язня, що ступив на цю межу, карали так само, як і за втечу.

Ані кущика, ані засохлої травини — рівний чорний простір, що добре проглядався з будь-якої підвищеної точки.

Вікна в бараках, хоч і вузькі, тяглися майже на всю довжину стін, а дерев'яні витяжні труби — майже через кожні десять метрів, але поставлені вони чогось не вертикально, як мають стояти труби, а стирчать із стін куцими ящиками.

Рейс пояснив:

— Це для прослухування. — Потім сказав з гордістю: — Гер Клейн впровадив багато удосконалень. Він, наприклад, уникає прилюдних страт. Але кожен карцер обладнано такими засобами, що винний може сам розправитися з собою, якщо, звичайно, пан оберштурмбанфюрер вважає його ліквідацію доцільною.

— Виходить, організується самогубство?

— Ну, чого ж самогубство? Просто свобода вибору.

Побачивши смугасту колону в'язнів, що йшла назустріч, Рейс порадив Йоганнові звернути на них увагу:

— Принцип знеосіблення — теж ідея гера Клейна. Починається з того, що кожен в'язень має тільки свій номер — більш нічого свого. Жодної речі не дозволено їм мати, тільки номер. З цією метою кожен в'язень міняє щоденно барак, місце на нарах і групу, в якій перебував. Ми їх тасуємо, як колоду карт. Особливо в радянських в'язнів розвинутий інстинкт організованості. А таким способом ми перебиваємо цей інстинкт. Ну й легше підсилати слухачів.

— Донощиків?

— Слухачів. Це паш термін, він точніший.

— І багато їх?

Рейс відповів загадково:

— Це особисті кадри оберштурмбанфюрера.

— Отакі хлопці нам і потрібні! — з ентузіазмом вигукнув Вайс. — Сподіваюсь, ви нам деким поступитесь?

— Як накаже оберштурмбанфюрер.

Йоганн поклав руку Рейсові на спину й, по-дружньому напівобнімаючи його, попросив:

— Ану, по-приятельськи. Парочку міцненьких. А то, я бачу, вони всі тут охлялі.

— Ну не всі, є один кролик надзвичайно живучий.

Вайс сказав сухо:

— Ті, на яких провадяться медичні експерименти, нам не потрібні.

— Та ні, цей зовсім з іншої породи, — засміявся Рейс, — з гончаків. Ну, розумієш, кролик-гончак. Ми вказуємо йому місце проходу в загородженні, він підбиває групу до втечі. Ну й, звичайно, таким простим способом ми виявляємо ще не знеосіблені об'єкти й позбавляємось од них.

— Здорово, — похвалив Йоганн.

— Шаблонний прийом, — скромно сказав Рейс, — тягнемо його ще з Тремблінки.

Йоганн обвів очима колону в'язнів, попросив:

— Ану, покажи мені цього хлопця.

— Та ось він, навпроти — 730012.

Розуміючи, що йдеться про нагрудний номер на куртці в'язня, Йоганн досить швидко знайшов його.

Такий самий, як і всі тут. Нічим особливо не вирізняється. Обличчя сизе, набрякле, вуха круглі, широкі, сутулуватий, з одвислим задом. От хіба що права брова від рубця лиса.

— Не годиться для нас, застарий, — сухо мовив Йоганн.

— Та йому й тридцяти немає. Вони всі тут схожі на старих.

Йоганн, відчуваючи неймовірне напруження душевних сил, дивився на обличчя в'язнів, дивився їм у вічі. Та його погляд зустрічав тільки скляне, мертве мигтіння очей, які, здавалося, не бачать його і не хочуть бачити. Він не існував для цих людей — ось що означали їхні погляди. Не існував, та й годі. Він був для них ніщо. Ніщо в сірому мундирі. Ніщо, голосові якого вони скорятимуться так само, як голосові репродуктора.

Рейс ворухнув пальцем і промовив:

— Сімдесят чотири два нулі чотирнадцять.

Блокфюрер вигукнув:

— 740014, до пана унтерштурмфюрера!

Чітко карбуючи крок, з рядів вийшов скелетоподібний чоловік, зняв з голови смугасту матер'яну шапку, притупнув, виструнчився.

— Поговори, коли хочеш, — дозволив Рейс Йоганнові. Йоганн, пильно дивлячись в обличчя цієї людини, голосно і виразно спитав по-російськи:

— Ви бажаєте пропонувати свої послуги як зрадник Батьківщини? В ім'я перемоги великої Німеччини і слави фюрера?

— Не розумію, — глухо сказав № 740014.

— Я погано пояснив по-російськи? — спитав Вайс.

— Я не розумію.

— Що ви не розумієте?

— Не розумію, та й годі.

— Не хочете розуміти?

В'язень мовчав.

Рейс занепокоєно спитав:

— Що він тобі відповів?

— Він хоче подумати, — сказав Вайс.

Рейс попросив:

— Скажи йому, що я вже починаю думати, чи не слід його полікувати в енецблоці. У нього поганий вигляд.

Йоганн переклав.

Обличчя в'язня ще більше посіріло. Він усміхнувся однією щокою, сказав хрипло:

— Ясно!

— Що вам ясно? — спитав Йоганн.

— Все, — сказав № 740014. І додав: — Значить, злазь, приїхали.

— Марш! — наказав Рейс і недбало наказав блокфюреру, що підскочив до нього: — Цього — на фініш.

— Момент, — сказав Йоганн. І з усмішкою попросив Рейса: — Дозволь мені самому його трусонути.