— Справді? — здивувався Штейнгліц. — Яка дикість!

Чи жалкував Йоганн за тим, що старий не вбив Штейнгліца? Ні. Якби це сталося, він втратив би канал для проникнення в службу абверу. І Вайс вирішив, що стримуватиме майора від небезпечних подорожей. Зараз Штейнгліц був йому особливо потрібен. Тільки зберігши йому життя, використавши його в своїх інтересах, Йоганн зможе відомстити Штейнгліцу за все і за смерть цього старого з очима дитини.

І він сказав зовсім щиро:

— Пане майор, за те, що я відпустив вас самого, я вважаю, мене треба повісити.

— О!

— Можете в мене стріляти, але тепер я не відступлю од вас ані на крок.

Штейнгліц, розчулений такою відданістю, дозволив собі навіть пожартувати:

— Добре. За винятком, звичайно, тих випадків, коли моя дама вважатиме твою присутність небажаною. — Майор вперше в житті пішов на таку фривольність у розмові з людиною, що стоїть нижче за нього.

Відтоді як Йоганн побачив рідну землю, обпалену, скривавлену, розтерзану фашистами, його охопила рятівна, закрижаніла лють, якийсь мстивий спокій. Так, він тут, у безпеці, тягнеться в другому ешелоні, і за спиною в нього розвалився, насолоджуючись відпочинком, визначний німецький розвідник. І коли Йоганн вважатиме за потрібне, він запростака уколошкає його або купу таких самих фашистів з автомата. Може висадити в повітря штаб. Взяти за своє життя сотні ворожих. Може. Та не повинен. Не має права.

Від нього, радянського розвідника, зараз вимагається незмірно більше — спокій. Подвиг бездіяльності, подвиг вичікування, подвиг мовчання, коли все в ньому, кожен його нерв кричить.

Як же це так, казали: ні п'яді не віддамо!

Хто ж винен, хто?

Адже Бруно передав, передав же Бруно по рації про все!

А хіба й він, Йоганн Вайс, не повідомляв кожного тижня про зосередження на кордоні гітлерівських армій, яких збирали тут у кулак з усіх окупованих країн Європи? В своїй останній інформації він передав, що в багатьох глибинних містах Польщі з'явилися митники і прикордонники. Це означало, що вермахт прийняв кордон від прикордонних частин.

Хіба коли-небудь стихала ненависть до фашистів у радянського народу, хіба не жив радянський народ у мужньому чеканні битви з фашизмом?

Хіба хоч в когось був сумнів, що війна неминуча?

То чому ж фашисти застали його країну зненацька? Чому?

На шосе з'явилися дорожні знаки з написами: «Увага! Небезпека! Об'їзд!»

Колона, в якій вони їхали, звернула на путівець, і тепер машини тряслися на колодах настилу, пірнали у вибоїни, загрузали в низьких заболочених місцях, і весь час зліва, звідти, до липні носи шосе, долинали часті, але економно короткі кулеметні черги, глухі вибухи гранат, могутні залпи гармат.

Скоро Вайс дізнався про причину об'їзду. Виявляється, малесенький гарнізон дота перекрив кулеметним вогнем рух на шосе й веде бій з німецькою артилерією і танками.

Штабний офіцер сказав Штейнгліцу, що червоні ланцюгами приковують своїх солдатів до кулеметів і гармат. Штейнгліц іронічно порадив офіцерові виділити спеціальні підрозділи і спорядити їх слюсарним інструментом, щоб вони допомогли червоним звільнитися від ланцюгів.

Вайс помітив, що куточки сухих губів Штейнгліца ображено обвисли, він роздратований і видовище слідів переможного прориву німецької армії не збуджує, а якось навіть пригнічує його.

І справді, Штейнгліц почував себе глибоко ображеною, обійденою людиною.

Східний фронт був для нього своєрідним засланням. Його спеціальність — Захід. Але після лондонської історії його позбавили звичного поля діяльності. Він не був боягузом. Під час війни в Іспанії він пробрався в республіканські частини, боровся в них і давав інформацію про те, як ефективно ручні гранати із висадниками миттєвої дії розриваються в руках бійців-республіканців, а снаряди, не розриваючись, падають в окопи франкістів, як непоправно відмовляють кулемети, як стволи гармат лопаються після першого ж пострілу.

Усе це озброєння і боєприпаси гітлерівці продали республіканцям через підставних осіб. І Штейнгліц у бойових умовах перевірив, наскільки успішно здійснив цю таємну операцію другий відділ «Ц».

Коли Каммхубер, який розробив план убивства німецького посла в Празі і довірив неабияку роль у цій операції Штейигліцеві, запропонував йому в 1940 році вирушити у Фрейбург, щоб під час нальоту на нього гітлерівської ескадрильї «Едельвейс» зразу ж організувати докази, що це німецьке місто розбомбили французькі літаки, Штейнгліц чудово справився з дорученням. Навіть осколки німецьких бомб, витягнуті хірургами з потерпілих під час нальоту, Штейнгліц замінив осколками бомб французького виробництва; виявив, хто з німців — жителів Фрейбурга — добре розуміється на силуетах літаків, і знищив їх, як небезпечних свідків. Це була чиста, захоплююча робота, до того ж вона дала нагороди і підвищення по службі.

А що мав дати йому Східний фронт? Весь успіх припишуть собі армійські полководці, а блискавичне просування механізованих військових частин не дає змоги розгорнути сітку агентурної розвідки для серйозної диверсійно-терористичної роботи.

Штейнгліц знав, що його колеги, спеціалізовані на східних районах, давно підготували з буржуазно-націоналістичних елементів диверсійні банди, в завдання яких входило знищувати зв'язок, сіяти паніку, вбивати ні в чому не винних людей. Він знав також, що десанти цих бандитів, переодягнених у червоноармійську форму, уже закинуті сюди, на російську землю, з німецьких літаків.

Знав він і про сформований ще в кінці 1940 року полк особливого призначення «Бранденбург». Цей полк створили для проведення диверсійних актів на Східному фронті. Він був скомплектований з німців, добре обізнаних з російською мовою, його особовий склад обмундирували в радянську військову форму і видали радянську зброю.

Та все це чужі, а не його, Акселя Штейнгліца, досягнення. Груба, примітивна робота, її може виконувати кожен старший офіцер вермахту. Фельдмаршал Браухіч напхав у цей «Бранденбург» вискочок із свого почту. Хто-хто, а вони таки напевне одержать рицарські хрести за успішне виконання особливого завдання. Ну й нехай одержують! Штейнгліц вважав принизливим для себе керувати безпечними масовими вбивствами довірливих радянських солдатів та офіцерів і зовсім не хотів, щоб йому доручили командувати такою диверсійною частиною. Це заняття для армійців. Професіональна гордість матерого шпигуна, досвідченого диверсанта була уражена вже самим тим, що йому, нібито він сміттяр, доручили збирати покинуті радянські документи.

І переможне просування німецьких армій по радянській землі Штейнгліц сприймав у ці дні, як свою поразку, як крах своїх надій, як загибель кар'єри.

Спочатку Вайс не міг зрозуміти причини пригніченого настрою майора, його похмурої, сумної заклопотаності. Але поступово з гидливих, іронічних реплік Штейнгліца стало ясно, що той невдоволений своїм теперішнім становищем, обтяжений покладеним на нього дорученням, ревнує до успіхів армійців. І після того, як довелося звернути з шосе в об'їзд, він зловтішався, що ні артилерія, ні танки не можуть так довго розправитись із самотнім радянським гарнізоном, який засів у доті і затримав пересування тилових колон.

Він навіть похвалив старого, що мало не вбив його. Сказав, що росіяни, хоч вони й неповноцінні в расовому відношенні, однак, чимось нагадують йому іспанців і даремно капітан Дітріх сподівається, що шлях до Москви стане такою самою веселою прогулянкою, якою була для німецької армії дорога до Парижа.

І Вайс зрозумів, що Штейнгліц засмучений неприємностями по службі, роздратований і, в свою чергу, ладен зробити неприємність будь-кому, аби тільки вгамувати образу, завдану йому начальством.

Населений пункт, який, згідно з дислокацією, відводився для розміщення ряду спецслужб, був, як виявилося, місцем бойових дій. Радянський гарнізон, відступаючи, зайняв його і перетворив на вузол оборони.

Ця несподіванка внесла сум'яття і розгубленість у колони другого ешелону, і офіцери не знали, що їм робити. Наказано було влаштуватися в цьому населеному пункті, а як влаштуєшся, коли він у руках противника? Порушити наказ неможливо. Виконати — теж неможливо.