Мінометна обслуга, навпаки, маневрувала, змінюючи позиції, щоб не дати противникові пристрілятися. Бійці, пересуваючись по-пластунському, волокли за собою, мов на буксирі, прив'язані за провід до ноги ствол, плиту і залізні касети з мінами. Парашутисти, які зайняли оборону, були озброєні ручними кулеметами й автоматами. Коли противник наближався, бралися за автомати. Піднощики забезпечували боєприпасами кожен свою групу.

Парашутисти не встигли приховано замінувати підходи. Вони просто порозкладали міни і протягли до себе в окопи куски проводу, з'єднані із запобіжною чекою висаджувача. Коли цепи противника наближались, смикали за провід, чека вискакувала, і міна вибухала…

Поранених відволікали на розстелених плащ-палатках під склепіння тунелю. То був бій, ретельно продуманий і організований, наче працював цех під відкритим небом. Коли б тільки людей у цьому «цеху» не вбивали, а механізми від влучання мін і снарядів не виходили з ладу!

Майор Колосов, керуючи роботою бою, поглядав на годинник. Обіцяний танковий десант запізнювався. Він бачив, як гаснуть одна по одній вогневі точки парашутистів. Він чув розриви ручних гранат, які означали, що почався ближній бій. Узяв трубку польового телефону і наказав командирові обслуги станкового кулемета:

— Єгоре, ану, бризни на лівий фланг, бо там, гаряче!

Він бачив у бінокль, як парашутисти відступають на другу лінію оборони. Радист підійшов до нього і сказав, що люди з шахти просять дозволу виходити.

— Не можна, — сказав майор. — Ні в якому разі. — Потім додав, подумавши: — З десяток, які міцніші, нехай виділять. Що ж, усе-таки резерв.

За деякий час у тунель із ствола шахти вийшли п'ятнадцятеро в'язнів і з ними парашутисти й Надя. Вони принесли поранених і поклали їх ближче до виходу, щоб люди могли дихати. Надя присіла поруч з Бєловим, розстебнула кітель, поклала долоню йому на груди. Вона відчула — серце б'ється. Та коли відняла долоню, вона була в крові.

Обличчя й тіла в'язнів були чорні від рудничного пилу. Всі вони були такі худі, що здавалися плоскими, немов силуети людей було вирізано з брудної фанери. Один з них сказав:

— Товаришу майор, дозвольте звернутися? — і стукнув кістлявими коліньми, звівши ноги по стійці «струнко».

Майор кивнув.

— Ми до бою готові!

— Гаразд, — погодився майор, — не поспішаючи, по одному на вогневі позиції марш! — Додав, усміхаючись: — Спасибі, товариші, за допомогу!

Пішов дощ. Але не дощем можна згасити вогонь нерівного бою — силою. А сили парашутистів уже кінчались… Майор наказав радистові:

— Ану, покричи в ефір ВПС! Треба, щоб підкинули чого-небудь. Затримують десант, а в мене втрати.

Радист доповів:

— Наказали через двадцять хвилин всім, в укриття. Турбуються, щоб своїх не зачепити. Просили позначити передній край ракетами.

— Гаразд, — погодився майор. — Підсвітимо!

І коли серед невщухаючого дощу, спустився вологий присмерк, загурчало грізне небо. Спочатку скинули свій вантаж пікірувальники, падаючи на крило, мов прибиті.

А потім чорними лезами низько метались над полем бою штурмовики, встромляючи в землю вогненні стріли.

І ще дії авіації не закінчились, а майор уже вийняв з кобури пістолет і, не поспішаючи, спустився до парашутистів, які залягли трохи далі. І за кілька хвилин після того, як зник останній літак, парашутисти вискочили з укриття і пішли на противника по спотвореній, наче вивернутій землі.

Рота танкового десанту, що затрималась на переправі, завершила цей бій. Майор Колосов був поранений. Але у нього вистачило сил дати всі потрібні розпорядження командирові підрозділу танкістів, лейтенантові:

— Ви, значить, тепер нам додані?

Танкіст подивився на годинник, повідомив, усміхаючись:

— Ми тепер уже не десант.

— А хто ж?

— Підрозділ танкової армії і начебто у себе в тилу. Наш передній край уже кілометрів за тридцять звідси. Тож на звільненій території, виходить, базуємось.

— Здорово, — сказав майор. Усміхнувся — Тепер від армії далеко не підбіжиш.

— Взаємодія, — поясний танкіст. — Ваша справа — чотири об'єкти, наша — всі інші місцевості.

Колишні в'язні виходили з тунелю довгою чергою. Люди йшли, підпираючи одне одного плечима, піднявши кістляві підборіддя. Вони йшли і йшли нескінченною хиткою колоною.

Лейтенант-танкіст підніс руку до шолома. Колосов ледь підвівся й теж підніс тремтячу руку до кашкета. Командували в'язнями ті, кого вони обрали у своїх підпільних організаціях за старшин.

Колона розгорнулась і з наказу старшини завмерла по команді «струнко». Але вся ця лінія людей, хоч як вони старались, похитувалась. Було тихо, тільки чулось їхнє сипле дихання.

— Товариші! — сказав танкіст. — Пробачте, ми затримались…

— Ти їм промову скажи, — вимогливо звелів майор. — Треба…

Лейтенант скинув з голови шолом. Обличчя його було молоде. Жалібно морщачись, задихаючись, він сказав:

— Усе, товариші, все! І клянусь, більше такого на землі не допустимо. — Підбіг, обійняв першого, хто опинився ближче до нього.

— Не вийшло мітингу, — зітхнув майор.

Він знову опустився на ноші і вже в'янучим голосом встиг віддати розпорядження про те, як нагодувати і розмістити визволених.

У невеличкому місті, прилеглому до розташування таборів і лісного масиву, виявився німецький госпіталь, що не встиг повністю евакуюватися. У ньому розмістили поранених, зокрема Колосова та Бєлова, який ще був непритомний. Госпіталь передали санбатові радянської моторизованої частини, яка вступила в цей район.

Наді вже не було тут. Ледве встигнувши ще раз глянути на Бєлова, нерухомо простертого на ліжку, вона змушена була залишити його. Бої ішли на підступах до Берліна. Дівчина тривожилася за батька, та й, крім того, вона потрібна була в радянській армійській розвідці.

Майора Колосова в тяжкому стані вивезли з німецького містечка в армійський госпіталь. Начальникові госпіталю Колосов тільки зміг пробурмотіти, що контужений Бєлов — дуже велика людина і про нього треба особливо подбати.

Вайс не опритомнював. У нього був струс мозку. Він був нетранспортабельний.

Замполітові госпіталю доповіли, що у Вайсовому мундирі знайдено документ офіцера СД з особливими повноваженнями, підписаний Гіммлером, Мюллером, Кейтелем, Кальтенбруннером. Замполіт повідомив про це начальника особливого відділу. Той сказав:

— Значить, правильно інформував майор — важливий хижий птах. Видужає — допитаємо. — І попередив: — Але щоб усе культурненько. Повний догляд, гуманність, як належить.

Від удару у Вайса були пошкоджені очні нерви. Він майже не бачив. Операцію йому зробив викликаний з фронту хірург-окуліст. Він сказав лікуючому лікареві, що хворому потрібний абсолютний спокій, ніяких подразнень, зокрема й зорових.

Лікуючий лікар знав німецьку мову, знайшли сестер, які також знали її. Було зроблено все, щоб уберегти пораненого офіцера СД від усяких «подразників». Він лежав в окремій палаті.

Коли Вайс опритомнював, він починав повільно міркувати. Де він? Може, його поранило під час бомбування аеродрому і Дітріх виказав його? І тепер лікарі-німці намагаються зберегти йому життя, щоб потім гестапівці могли повільно витискати його крапля за краплею… Все дальше випало з Вайсової пам'яті. Все, крім засілого в його мозку зізнання Дітріха. І воно пекло його мозок. Значить, він, Вайс, допустив десь фатальну помилку, допустив напередодні того, як мав завершити роботу над завданням, від якого залежало життя багатьох тисяч людей. Ця нав'язлива думка, душевні страждання, викликані нею, робили важчим і без того важкий Вайсів стан.

Пам'ять Вайсова зупинилась на тому моменті, коли Дітріх сказав йому, що доніс на нього, тому що впала підозра на Зубова, а Вайса бачили із Зубовим. Може, це сталося в день смерті Брігітти, коли той чекав Вайса на Бісмарк-штрасе, біля секретного розташування особливої групи закордонної розвідки СД. Вайс пам'ятав, як Зубова потрясла смерть Брігітти, а сам він ніколи не боявся смерті і не думав про неї.