Хакке зустрів Йоганна в ситцевому фартусі, вдягненому поверх гестапівського мундира.

Він наготував вечерю, виявивши неабиякі кулінарні здібності. На столі стояло кілька пляшок дорогого вина, щойно відкоркованих, — на знак поваги до високого гостя.

Хакке взяв в обидві руки Вайсів кашкет і дбайливо, мов щось дорогоцінне, поклав його на сервант.

Сказав, хитрувато мружачись:

— Недавно ви були обер-лейтенантом, а тепер уже капітан — гауптшарфюрер. А Хакке, він хто? — Показав витягнений мізинець, усміхнувся. — Але знаєте, мій дорогий, що вищий пост має людина, то менше вона знає і бачить. А ми, дрібнота, скрізь і, зустрічаючись, вусиками поворушимо, як мурашня, — і готово, всебічний обмін інформацією. — Промовив поважно — Я знаю подробиці всіх ваших злигоднів і горджусь вашою стійкістю. Наш шеф пан Мюллер сказав, що таких людей, як ви, треба ховати в мармуровому мавзолеї.

— Але чого ж ховати?

— А як же? — здивувався Хакке. — Мюллер мріяв повісити вас, щоб нашкодити Шелленбергові: він його не любить. Та й за що любити? Подумаєш, магістр юридичних наук! Годували його ці науки! З 1934 року — шпик СД у рейнських університетах.

— Непогана практика роботи з інтелігенцією, — сказав Вайс.

— Знаю, — сплеснув руками Хакке. — Знаю! Ви ладні життя віддати за свого шефа. Але, запевняю вас, служба в гестапо має свої особливі переваги.

— Які ж саме? — спитав Вайс.

— У політичній закордонній розвідці багато університетської публіки. А от у гестапо освічена людина — фігура. Вона зуміє не тільки, як ми всі, вибити кулаком мозок, але і вкласти замість мозку підслідчому таке, що той був би радий, коли б його скоріше повісили.

— Не розумію, як саме?

— Ну як же! От, наприклад, штурмфюрер Клейн. Був професором Боннського університету. Освічена людина. Опрацьовували ми одного журналіста. Шкіра клаптями, але нічого, мовчить. Клейн наказав його випустити. Показався той журналіст своїм знайомим у Берліні, всі дізналися, що він на волі, а потім ми тихесенько знову взяли його. І штурмфюрер власноручно написав кілька статей і опублікував за його підписом. Але тільки в нашому дусі. Дізнався журналіст — сам у камері повісився. Оце міна! Але щоб таку міну підкласти, потрібна культура. Тож ви подумайте, — значливо сказав Хакке. Помовчав, додав поважно: — От доктор Лангебен був таємним емісаром Гіммлера у секретних переговорах з Даллесом. А ми, гестапівці, раз — і арештували його, коли він повернувся із Швейцарії в Німеччину. І що ж? Рейхсфюрер не схотів через нього розкривати свої таємні секрети. Повісили. — Зітхнув. — У політичній закордонній розвідці служити — однаково що бліх у вовка вичісувати. А в гестапо зараз колосальні перспективи. — Нахилився, повідомив значущим тоном: — Маю точні відомості: безліч керівних діячів СС залічено тепер у списки учасників змови проти фюрера. А ще більше заведено слідчих справ на найвидатніших функціонерів партії. І їхні імена навіть стали відомі англійцям та американцям. Сам по радіо чув: вихваляли їх союзники за боротьбу з Гітлером.

— І що ж, їх усіх уже арештовано?

— Ні.

— Зникли?

Хакке зіщулився:

— Ні.

— Дивно, — був вражений Вайс. — Політичні злочинці — і на волі?

Обличчя Хакке раптом стало похмуре, заклопотане. Він сказав невпевнено:

— Правильно. Тут щось не те. — Признався озлоблено: — А я радів, пускав бульбашки, сподівався: візьмуть їх — і відкриється перспектива одержати вищу посаду. — Стукнув себе кулаком по товстому коліну і, морщачись від болю, вигукнув: — А я ж бо, я ж бо думав: піду тепер угору по сходах! А вони що ж? Виходить, начальники собі притулок підготовляють. Учасники Опору! А мене, старого націста, під ноги кинуть!

Обличчя Хакке зробилося багрове, спітніле, люте, очі, здавалось, вилізли з орбіт. Він втратив усяку владу над собою і, схилившись до Вайса, несамовито, нестримно говорив, захлинаючись словами, як у гарячковому маренні:

— Все, картина ясна! Лейнера знаєте? Ховали недавно з надзвичайною пишнотою: вінки від партії, від СД та СС, від імперського керівництва. Промови. З дружиною та дітьми істерика. Того ж вечора я до них на віллу прийшов з візитом — висловити співчуття. Сидять, вечеряють. На обличчях такий спокій, ніби нічого й не сталось. В їдальні сигарою пахне, недокурок у попільничці димує. А у них в сім'ї, крім самого Лейнера, ніхто й не курив.

— Запевняю вас, це вам здалося.

— Ні! — ще більше розпалюючись від недовір'я Вайса до його слів, заперечив Хакке. — Ні, не здалось! За один оцей тиждень вісім отаких раптових смертей! І всі покійники напередодні своєї раптової смерті чогось акуратно здали ключі від службових сейфів тим, хто їх потім замінив. Це звідки ж така передбачливість?

— Ви стали хворобливо недовірливі, Хакке, — насмішкувато докорив його Вайс.

Насмішка обпекла Хакке.

— Ні, — сказав він. — Я завжди холоднокровний. Тільки зараз я в нестямі. От, слухайте: в расово-політичному управлінні партії було заведено картотеку на самих найчистіших арійців, еліту нації. Професори не раз виміряли їх циркулями і весь їхній родовід розписали. А тепер картки змінили. І знаєте, ким вони вважаються? Вони записані, як євреї. Га?! Це ж навіщо? Із концентраційного табору в Блехамері привезли в партійну канцелярію документи, одяг з червоними хрестами на спинах і жовтими смугами. І стільки комплектів привезли в брезентових мішках, скільки в картотеці замість кращих наці стало вважатися євреїв.

— Ну, знаєте, — сказав Вайс, — це ж боягузи: вони на все йдуть, щоб врятувати свою шкуру.

— Атож, — погодився Хакке, — на все. Тепер засудили і прирекли до страти з десяток найнадійніших з тих, кого я знаю. Прийшов я на службу, став їх ганьбити — ну, як зрадників. А мій начальник наказав мені замовкнути. Потім я двох із цих «покійничків» у госпіталі есесівському зустрів у Ванзее: гуляють по парку в піжамах. Одні тільки бороди відрощують, а в інших усю пику забинтовано після пластичної операції.

Вайс, закинувши ногу на ногу, сказав зневажливо:

— Ви наївні, Хакке. І, по суті, не тільки не досить обізнані, але, на жаль, ваша палкість підтверджує, що на службі вам не довіряють. От і все.

— І ви про це все знаєте? — здивувався Хакке.

— Звичайно, — ствердно кивнув головою Вайс. — І це все робиться в інтересах майбутнього імперії.

Хакке налив собі вина, випив одним духом, витер губи тильним боком долоні. Очі його дивились тривожно.

— Я, здається, наговорив зайвого?

— Зовсім ні, — сказав Вайс. — Я слухав вас з великим інтересом. І здобув користь для себе, а значить, і для моєї служби. — Потягнувся, заклав руки на потилицю, пояснив: — Адже нам теж, можливо, доведеться застосовувати заходи для маскування. І дечим з вашої інформації ми, звичайно, скористаємось. Ви не заперечуєте?

— Тільки не згадуйте джерела! — злякано почав благати Хакке. — Ради бога!

— Добре, — погодився Вайс, — це я можу вам обіцяти. Але послуга за послугу: ви мені поможете скласти записку з цього питання, і я порядком власної ініціативи представлю її своєму керівництву. Бо, я гадаю, гер Мюллер, — він усміхнувся, — перенісши свою неприязнь до мого шефа на службові відносини, не повно ознайомить його з досвідом гестапо в цьому напрямі. І якщо ви подасте мені істотну допомогу, то, зрозуміло, і я зможу бути вам корисним. Пам'ятайте: у нас, закордонної служби, є деякі контакти з західними розвідками.

— Я знаю, — понуро відповів Хакке.

— Ну, то й добре. Отже, якщо ми відповідно атестуємо вас перед ними, вам не доведеться відрощувати бороду.

— Мені здасться, — невпевнено сказав Хакке, — в гестапо мене все-таки цінять. З наказу начальства я тепер щодня читаю в канцелярії різну марксистську літературу, вивчаю листівки, випущені підпільниками…

— Вас хочуть сунути до них?

— Можливо, — відповів Хакке. — Але мені не хотілось би.

— Чому?

— Хоч би як я крякав цитатами, комуністи одразу збагнуть, що я підсадна качка. Хоч кого ми совали в камери, всі, як один, прогорали вже в перші дні. — В його голосі почулася заздрість: — Я чув, у Швейцарії недавно закупили багато ліжок у туберкульозних санаторіях і декого з наших відвозять туди в санітарних вагонах, а потім на ношах вносять у будинок. Але щастить, звісно, тим, хто займав велику посаду. — Зітхнув: — У крайньому разі, я пішов би у псевдопартизанський загін, ми їх тепер формуємо на території Голландії, Бельгії, Данії. А потім, як учасник Опору, лишився б там до кращих часів.