— Це де ж тебе?

Зубов нехотя озирнувся:

— Ти якими цікавишся?

— Найновішими, звичайно.

— Ну гаразд, — хотів ухилитися од відповіді Зубов, — адже я живий…

— А все-таки?.

Зубов помовчав, захопив у жменю води, попив з неї, потім сказав хрипко:

— Я ж у Варшаві в гетто з моїми хлопцями попав, але тільки після повстання, коли їхніх бойовиків майже всіх уже перебили. Ну, організував оборону. Потім, поранений, повз кудись і напоровся раптом на Водицю з Пташеком: вилізли з каналізаційного люка. Вони, виявляється, втікачам грати пропилювали, де вихід з тунелю на Віслу. Дехто врятувався — ті, хто не потонув. Ну, тут я, звичайно, і скис. Як вони мене звідти виволокли, я не знаю. Тижнів за два натякнув Брігітті: непогано було б у Берлін евакуюватися, ну, вона і добилася.

— То ким же ти тепер вважаєшся в німців? — спитав Вайс.

— Та ж бачив ти, — неохоче процідив Зубов. — Командую по лінії Тодта рятівними загонами з німців, але головним чином — в'язнями.

— Ну, і як?

Зубов сказав зніяковіло:

— Наші спочатку домовились убити мене. Народ організований, розумієш, постанову винесли. Один падлюка мені доніс про це. Ну, я, звичайно, розхвилювався: від своїх смерть прийняти — це вже, звичайно, ні до чого. А потім вирішив: пристрелити під якимось приводом при всіх в'язнях цього гада під час рятувальних робіт, але так, щоб усі зрозуміли, що до чого. Як порішив його, сказав: це був дуже поганого язика чоловік. Ну, видно, вони вже й самі на цього падлюку мітили. За день старшина підходить і питає: «Гер комісар, ви застрелили нашого товариша: він хотів зробити вам погане?» — «Не мені, а вам», — це я таке йому сказав. Подивилися ми у вічі один одному і розійшлись. Виходить, скасували після того своє рішення: багато було можливостей прибити мене, а не використали.

— А є випадки втечі?

— Обов'язково. Тікають, та ще як! — усміхнувся Зубов.

— Та це ж може на тобі позначитись.

— Чому? Складаю акт по формі, і всього діла: мовляв, спіймав і розстріляв на місці — за мною всі права на це. А декого фіксую у списках загиблих під час бомбування або завалів. Бухгалтерія у мене на ці справи чистенька. — Сказав заздрісно: — Почуваю а усього: вони і партійну, і іншу організацію мають, вони і вирішують, кому та коли тікати. Живуть колективом. А я для них, скажімо, як пішак — не людина, одна тільки постать.

— Слухай, а чому вони так здорово працюють?

— Та ж людей рятують.

— Німців, — нагадав Вайс.

— Та ти що! — обурився Зубов. — Знаєш, коли дітей задушених із розваленого бомбосховища виносять, дивитися немає сил, наче вони твої власні, ці діти. — Зітхнув: — От, значить, яка конструкція душі у радянських людей! І хто скаже, слабина в цьому чи сила…

— А ти як вважаєш?

— Як? А отак і вважаю.

Вони сіли до столика на відкритій. веранді кафе, вільній од відвідувачів цієї ранньої години. Кельнер, не питаючи про замовлення, приніс каву, булочки, штучний мед і крихітні, завбільшки з десятипфенігову монету, порції натурального масла.

Зубов відпив кави, гидливо зморщився:

— Набридло це пійло, краще замовлю пива.

— Та ти що! Пиво — вранці? Тут не прийнято.

— Ну, тоді щі вчорашні.

— Та добре вже, кинь дурниці вигадувати, — сказав Вайс.

Зубов подивився на брудне від димових згарищ, все в багряних відблисках, немов налите кров'ю небо, спитав сердито:

— Ти мені от що поясни. Союзники бомблять Німеччину. А чому німецька промисловість не тільки не знизила випуск продукції, але, навпаки, весь час його збільшує і кульмінаційна точка виробництва літаків припадає саме на час найсильніших бомбувань? І все це озброєння готується проти нас.

— А союзники лупцюють не по об'єктах, а тільки по німецькому населенню — з мстою тероризувати його і породити паніку, — продовжив його думку Вайс.

— Але гестапо так тероризувало населення, що де вже там бомбування! — сказав Зубов. — Недавно репресували понад триста тисяч чоловік. І, розумієш, вчора вночі я бачив, як на молочних цистернах фірми «Болле» і автомашинах берлінської пожежної охорони вивозили на Східний фронт стаціонарні батареї, що входять до системи ППО Берліна. А раніше туди послали дуже багато зенітних залізничних установок. Я вже не кажу про ескадрильї нічних винищувачів, знятих з берлінської ППО для цієї ж мети. Виходить, союзники повинні сказати гітлерівцям: «Мерсі, послуга чимала». — Поморщився, наче йому заболів зуб. — Похабна ця стратегія, от що я тобі скажу! Замість того щоб зламати хребет воєнній промисловості Німеччини, б'ють разом з гестапівцями цивільне населення. Союзники посилюють повітряний терор, а гестапівці — поліцейський. І німцеві від цього всього податися нема куди, хіба тільки на фронт. Всіх і змітають начисто тоталкою. І теж на Східний фронт женуть. — Сказав із злістю: — Був я тут на одному військовому заводику, дивився. Працюють німці, які відбувають трудову повинність. От, думаю, народ! А що виявилося? Бомбосховища немає, а хто залишить верстат — саботажник, йому пряма дорога до концтабору. У заводських зонах чергують не зенітники, а наряди гестапо. От і вся механіка. А найбільші військові заводи розташовані поза межами міст, і союзники їх не бомблять — не та мішень. — Помовчав. Зітхнув. — Роблю дещо вільного від рятівних робіт часу.

— Що ж саме? — спитав Вайс.

— А так, дрібниці, — стомлено сказав Зубов. — З будівництва бомбосховища для високого начальства крадемо вибухівку, ну і використовуємо за призначенням.

— У тебе що, знову група?

— Так, невеличка, — відповів Зубов. — Але хлопці відважні. Виховую, звичайно, щоб без зайвої самодіяльності. Недавно одного агента з вашого «штабу Валі» прибили.

— Як ви дізналися про агента?

— Є чоловік наш, зв'язковий, — дав прикмети, повідомив, що цей агент прибуде в Берлін поїздом, з одним супровідником. Зустріли обох з почестями, машиною. Повезли. Як завжди, бомбування. Ну, і зупинились біля бомбосховища, яке я за особливим замовленням збудував, але клієнтові ще не здав. Ну, входять. Допитали. Засудили. Все за законом, як годиться. — Зубов підняв очі, спитав: — А ти, значить, без перепочинку, весь час німець? — Похитав головою. — Я б не зміг. Душа присохла б. Залізний ти, чи що, таке навантаження витримувати? — Знизав плечима. — Одного не можу зрозуміти: на біса тобі було в тюрмі благородного німця з себе удавати? Ну, настукав би Мюллерові на свого Шелленберга, і нехай сваряться. Заради чого в петлю ліз?

Вайс сказав:

— Торік гестапо арештувало агентів Гіммлера, які повернулися після таємних дипломатичних переговорів з представниками англійських та американських розвідок, і пред’явило їм обвинувачення в незаконному ввозі іноземної валюти. І Гіммлер підписав їм смертний вирок лише тому, що вони наполягали, щоб його сповістили про їхній приїзд.

— Дисциплінка! — усміхнувся Зубов.

— Ні, — сказав Вайс. — Не тільки. Це метод їхньої секретної служби: не обтяжувати себе людьми, що допустили огріх. Є й інші, швидкісніші способи: співробітникові не роблять зауважень, якщо він припустився помилки. Його посилають до лікаря. Той робить щеплення — і все.

— Зрозуміло. — Зубов погладив руку Йоганна. — Ти вже там у них старайся, як тільки можеш. — Додав сумно: — І не треба нам з тобою більше бачитись. Я людина не зовсім акуратна, іноді працюю грубо.

— Ну, а Брігітта як?

На обличчі Зубова з'явився вираз ніжності.

— Нічого, живемо, — промовив зніяковіло щасливим, шепотом. — Дитина у нас буде. Добре було б підгадати, щоб до приходу нашої армії: я б його тоді зареєстрував як радянського громадянина, за всіма правилами закону.

— А Брігітта погодиться?

— Ублагаємо, — впевнено сказав Зубов. — Адже будуть усі умови для повної аргументації. Вже тоді я перед нею всю картину нашого життя розгорну. Не встоїть. На хороше вона чуйна.

Вайс підвівся, простягнув йому руку.

— Ну що ж, прощавай, — сумно зітхнув Зубов. — Нервовий я став. Раніше не боявся вмерти, а тепер дуже небажано. Що ближче наша армія підходить, то важче стає чекати її.