Сейф у його «Оппелі» був заповнений золотими зливками з клеймом німецького Рейхсбанку.

Золото треба було покласти у Швейцарському банку в сейф, абонований СД.

За законами Третьої імперії вивезення золота за межі рейху вважалося державною зрадою. Спроба нелегально вивезти з країни золото або валюту каралася стратою.

І пасажир, і вантаж, які Вайс повинен був вивезти в своєму «Оппелі» за кордон, однаково становили для нього смертельну небезпеку, хоч робилося це з відома самого Гіммлера.

Вайсові було видано охоронні документи. Проте, якби гестапо поцікавилось і знайшло в машині пасажира або вантаж, той самий Гіммлер підписав би наказ про його страту, не замислившись ані на мить, і Шелленберг подав би незаперечні докази того, що Йоганн Вайс — Петер Краус — ніколи не перебував у кадрах іноземної розвідки рейху. Тим більше, що Вайс належав до складу особливої групи Шелленберга, а її картотека зберігалась в його особистому сейфі.

Кожний з націстських лідерів мав за рубежем свою міцну й солідну агентуру; вона відала їхніми залаштунковими фінансовими операціями. На Вайсові плечі лягли найважчі обов'язки: він став кур'єром по доставці валютних цінностей.

І не так пригнічувала Йоганна небезпека, якої він зазнавав кожного разу, як інше. Крім інформації про те, що націсти, забезпечуючи себе на випадок поразки рейху, мов пацюки, скупчують запаси в нових норах, він під час своїх рейсів нічого важливого здобути не міг. До того ж йому здавалося, що він перейшов на нижчий ступінь у своїй службовій кар'єрі. Проте ці його думки були наслідком уявлень, властивих психології радянської людини.

Йоганн не міг зрозуміти, що в тому світі, де він опинився, золото й валюта — найбільші з усіх цінностей і, призначивши його «золотим кур'єром», йому тим самим виявили необмежене довір'я. А він сприйняв доручення перевозити контрабандним способом золото й валюту як вияв недостатнього довір'я до нього.

Одного разу, коли Вайс перетинав кордон, його почали переслідувати гестапівці. Він прийняв бій з ними і, хоч його машину було пошкоджено, успішно доставив свій вантаж. І коли все було закінчено, Йоганн тільки порадувався, що мав змогу, з дозволу служби СД і діючи точно за інструкцією, перебити кількох гестапівців.

Тому він трохи розгубився, коли, після того, як повернувся на Бісмаркштрасе і поставив на місце свою простріляну машину, до гаража почалося паломництво. Співробітники розглядали пробоїни в машині з таким захопленням, наче то були орденські відзнаки, і бучно вихваляли Вайса. З донесення гестапо вони вже знали, що, перетинаючи кордон, «невідомий чоловік застрелив трьох гестапівців і тяжко поранив двох, а сам, напевне, був убитий під час стрілянини».

Густав, теж прийшовши в гараж, сказав замислено:

— Після цього ви могли б цілком спокійно залічити себе до покійників. Роздобули б у Швейцарії будь-які документи і, здавши золото й валюту на своє нове ім'я, майнули б у першу-ліпшу нейтральну країну, і там були б раді новому мільйонерові. — І Густав допитливо подивився на Вайса.

Вайс пильно оглядав нашвидку залатані пробоїни в машині і, мабуть, через те не досить уважно слухав Густава. Він тільки незадоволено промовив:

— Швейцарці таку ціну заправили за ремонт машини, що мені не лишалось нічого іншого, як стати в них у гаражі і за маляра, і за бляхаря, а то довелось би повертатися покаліченою.

— Та ви ж везли, з собою мільйон, не менше. Хіба ви забули?

— А яке я маю до нього відношення? — знизав плечима Вайс. — Ніякісінького.

Після інциденту на швейцарському кордоні Вайс зробив кілька рейсів з таким самим вантажем до Швеції.

Відвідавши після чергової подорожі салон масажу, він понуро доповів професорові:

— Катаюсь туди-сюди, мов візник. Повернувся майже до того, з чого почав тут. — Запропонував не зовсім впевнено: — Може, ваші люди організують наліт на мене? Якщо акуратно поранять, може, і викручусь. Валюта й золото вам не завадить. А я не від того, будь ласка, тільки накажіть.

— І це каже вихованець Баришева? Ай-ай, — докорив професор. — Надія рейху — і отакий песимізм. Ні, голубе, більше терпіння. Повірте, рано чи пізно СД оцінить ваші заслуги. Ви просто скромничаєте.

Вайс зітхнув:

— Значить, і далі шоферити?

— Так, — звелів професор. — І глядіть, уникайте сутичок з тими, хто стоїть на сторожі законів імперії.

— Вони ж мене обстріляли!

— А просто втекти ви вважали принизливим для своєї гідності?

— Та це ж гестапівці!

— Надалі забороняю.

— А порядком самозахисту? Це ж наніть за нашими законами дозволяється. А якщо бандити нападуть?

— Ви повинні бути розумним боягузом, Бєлов.

— Добре, — погодився Вайс. — Я спробую.

Професор розказав Йоганнові, що за час його відсутності до тайника, призначеного для Генріха Шварцкопфа, надійшло кілька важливих матеріалів. Вони підтверджують, що створені в Німеччині у зв'язку з поразкою на Східному фронті опозиційні групи ставлять собі за мету силою усунути Гітлера. Після того в країні буде встановлено режим військової диктатури, буде створено військовий уряд і укладено компромісний мир із союзниками СРСР на умовах, прийнятних для німецького генералітету й промисловців. Потім — капітуляція на Західному фронті й новий наступ на Східному за підтримкою США та Англії.

Тому головним завданням для Вайса залишається і надалі: роздобути документи, що свідчать про переговори між представниками урядових кіл рейху і союзниками відносно умов укладення сепаратного миру.

Йоганнова машина ще не вийшла з ремонту, нових завдань він не одержував, і, що робити було зовсім нічого, Вайс попросив у Густава дозволу відвідати Шварцкопфів. Однак Густав відмовив йому. Правда, він при цьому якось загадково всміхнувся і сказав, що відпочинок — найвища нагорода для людини у такий тривожний час.

Кілька днів Вайс не виходив з котеджу на Бісмаркштрасе, потім Густав несподівано запропонував йому поїхати половити рибу.

Йоганн відповідно вдягся, і, коли він сів у машину, Густав, оглянувши його костюм, ледь помітно усміхнувся:

— А я й гадки не мав, що в нас є такий досвідчений рибалка.

Поїхали вони не до озер, а в Шмаргендорф.

— Що це значить? — спитав Вайс.

— Є щаслива нагода зробити вам приємність — познайомити з одним колекціонером.

Вайс запитливо глянув на Густава.

— Згодом самі дізнаєтесь.

Машину вони залишили біля під'їзду невеличкого ресторанчика під назвою «Золотий олень» і пішли далі пішки. Вілла стояла десь у глибині саду, і через дворик та сад їх провів служник. Слідом за ним ішли двоє в цивільному; вони однаково тримали праву руку в кишенях піджаків. Не доходячи до вілли, Густав сказав, що почекає Вайса в саду на лавці. Далі Вайса супроводив тільки служник, але й він зупинився у вестибюлі і сказав півголосом:

— Перші двері наліво, друга кімната. Ваше місце в кріслі коло вікна.

Йоганн пройшов у вказаному напрямі. У кімнаті нікого не було. Біля вікна стояло крісло, відгороджене важким столом у вигляді літери «П», а трохи осторонь — друге крісло і столик з телефонами. На підлокітнику цього другого крісла Йоганн помітив ряд різноколірних квадратних пластмасових кнопок, очевидно, для якоїсь сигналізації.

Він слухняно сів у крісло коло вікна і став чекати. Минуло більш як півгодини, але ніхто не з'являвся. Йоганнові вже надокучило милуватися чудово доглянутим садом, де в глибині поважно походжали павичі. І ось він почув тихі, неквапливі кроки.

До кімнати ввійшов чоловік років тридцяти п'яти, середній на зріст, сухорлявий. На ньому був сірий теплий костюм, тканий «ялинкою»; піджак був одягнений поверх чорного джемпера, хоч надворі стояла спека. Опустившись у крісло, він стомлено схрестив руки і пильно глянув на Вайса чорними, глибоко запалими очима.

Вайс підвівся у своєму кріслі, але чоловік нетерпляче ворухнув рукою. Вайс знову сів, даючи змогу допитливо розглядати себе і в свою чергу так само допитливо розглядаючи господаря.