Вайс слухав про все це і радів з відвертості лікаря. Значить, його випробовують на придатність до певного роду служби, а все інше не викликає сумніву.

Франц повчав Вайса, як уникнути спостереження за собою, якими способами зберігати секретні документи в малюсіньких контейнерах, виготовлених із звичайнісіньких предметів, і як миттю знищити ці документи.

Перші дні Вайс нікуди не виходив, сніданок, обід і вечерю акуратно приносили йому в кімнату. Але через деякий час йому дали можливість спілкуватися з іншими мешканцями котеджу. Переважно це були люди середнього віку, і їхні обличчя відбивали стомленість, глибоку зосереджену заклопотаність.

Знайомлячись, називали тільки ім'я. Всі, як один, були бездоганно виховані, надзвичайно ввічливі. І хоча серед них були й молоді чоловіки, і кілька привабливих дівчат, всі тут ставилися одне до одного з цілковитою байдужістю, яка свідчила, що робота поглинає їх повністю, не залишаючи часу для будь-яких емоцій.

Тут за старшого, якого Вайсові не відразу пощастило виявити, був сутулий, важко човгаючий при ході, миршавий і мовчазний чоловік з глибоко запалими очима і тихим голосом. Звали його Густав.

Ставився він до всіх однаково урівноважено, та й йому нібито ніхто не віддавав переваги. Але варто було Густавові сказати комусь кілька зовсім незначних слів, як обличчя людини, до котрої він звертався, миттю набувало виразу бездоганної слухняності.

Так, люди тут були добре вимуштрувані. В одному з флігелів містилася чудова довідкова бібліотека з картосховищем і читальнею. Кожний столик у цій читальні був відгороджений ширмою, що не давало можливості з'ясувати, над якими матеріалами працюють.

Залишати готель дозволялося, треба було лише точно сказати Францові, коли маєш повернутися. Ніякої військової варти не було: її функції виконували воротарі, садівники, двірники.

Майже в усіх кімнатах стояли телефонні апарати, але включалися вони в загальну мережу через місцевий комутатор. І коли взяти трубку, відповідав завжди той самий голос, а іноді — Франц.

Вайс подзвонив Генріхові і, даючи йому зрозуміти, що розмови підслухують, жартівливо запитав, з ким той розтринькує своє життя. Генріх здогадливо підхопив цей тон. Вони нічого не могли сказати один одному, але Вайсові важливо було повідомити Генріху, що в нього поки що все гаразд.

Кілька разів Густав давав йому однакові доручення: зустріти в аеропорту людину, фотографію якої Вайс мав можливість бачити лише мимохідь, і супроводити її до певного місця. Адресу Густав щоразу називав досить невиразно.

Вайс виконував ці доручення так точно, як від нього вимагалося.

Одного разу пасажир, якого він зустрів на залізничному вокзалі, почав настійливо вимагати, щоб Вайс непомітно взяв у нього пошарпаний путівник по Парижу і відразу ж передав Густавові.

Вайс рішуче відмовився. Пасажир, так само пошепки, почав загрожувати. Вайс був невблаганний. Привізши пасажира за вказаною Густавом адресою, він ввічливо розпрощався з ним, хоча у відповідь почув лайку і погрози.

Коли Вайс доповів Густаву про це, той пожував сухими губами, сказав байдуже:

— Очевидно, вам пропонували передати надзвичайно важливий і невідкладний матеріал. Шкода, що я не одержав його відразу. Але ви вчинили правильно, і я вам не докоряю.

Те, що Густав поставився спокійно до зволікання в доставці важливого матеріалу, свідчило не лише про виняткове становище, яке він займав, але й про те, що ця людина рідкісної сили волі й самовладання. Крім того, Вайсові стало ясно, що дисципліна тут цінується більше, ніж ініціатива, і що коли йому дають такі доручення, то, виходить, він уже пройшов істотну стадію перевірки.

І хоча з цього пошарпаного путівника, мабуть, пощастило б узнати дещо про справи, якими керував Густав, він не шкодував за втраченою можливістю. Вайс знав: лише терпінням і витримкою він доможеться винагороди за свою бездоганну слухняність.

І нібито на знак особливої прихильності Густав запросив його зіграти вранці партію в теніс.

Хирлявий на вигляд, занадто млявий, Густав у грі несподівано виявив несамовиту рухливість, удари його ракетки відзначалися силою і різкістю.

Вайс з ганебним рахунком програв усі гейми. Але коли Густав підійшов до сітки, щоб за традицією потиснути руку переможеному, Вайс, затримуючи його гарячу, суху долоню, сказав з лукавою усмішкою:

— Я не так захоплений вашою спортивною майстерністю, гер Густав, як майстерністю приховувати такий бурхливий темперамент.

Густав досадливо скривився, але одразу усміхнувся зморщеним сухим ротом:

— А ви, Петер, розумний.

— Якщо це не обмін компліментами, мені надзвичайно приємно почути це саме від вас, — без усмішки сказав Вайс, підкреслюючи, якого значення надає він словам Густава.

Такого чоловіка, як цей своєрідний тип, вульгарна й примітивна похвала могла тільки роздратувати, але розумні й делікатні лестощі повинні були принести йому задоволення.

У душовій Густав запитав Вайса:

— Що ви думаєте про Франца?

— Експонат для музею криміналістики.

Шелленберг, посівши посаду керівника шостого відділу імперської служби безпеки, не вніс у роботу ніяких нововведень, але намагався підібрати свої, особливі кадри. Він вирізняв людей матеріально забезпечених, із стійким становищем у суспільстві та університетською освітою, даючи їм перевагу перед ставлениками Мартіна Бормана, який прагнув забезпечити шостий відділ надійною агентурою націстської партії. Борман був досить точно поінформований про всю підступність Шелленберга. Але дружба з Гіммлером захищала Шелленберга від спроби Бормана накласти свою лапу на шостий відділ СД.

Вайс не мав ніяких сумнівів у тому, що Гейдріх користувався послугами Франца ще в ті часи, коли очолював таємну поліцію, і, перейшовши в гестапо, він, звичайно, не відмовився од цих послуг.

Судячи з усього, зібрані тут люди були новими кадрами Шелленберга. Досвідчені співробітники секретної служби не здавалися б такими вимученими роботою і не ставилися б одне до одного з такою відвертою байдужістю.

Відрізняла їх не лише відданість своєму шефові. Ніхто з них ніколи не брав до рук газети: про політичні новини вони, мабуть, дізнавалися із зовсім інших джерел. І фронда до офіційної пропаганди була не випадкова. Вона наче підкреслювала, що цим людям відомо те, чого не знає ніхто інший.

Густав нічого не сказав у відповідь на зневажливу репліку Вайса про Франца, але, одягаючись перед дзеркалом і стежачи у дзеркало за Вайсом, раптом запитав:

— Хто був найдостойнішою людиною у «штабі Валі»?

— Лансдорф, — не вагаючись, відповів Вайс.

— І, ви вважаєте, його місце там?

— Ні.

— Чому?

— Лансдорф — майстер політичних комбінацій. На Сході вони неможливі.

Довго і ретельно зав'язуючи галстук і продовжуючи стежити за Вайсом, який не вважав за потрібне приховувати, що бачить, як за ним стежать, Густав промовив повільно:

— А ви цікавий суб'єкт.

— Мені б не хотілося, щоб у мені навіть що-небудь для вас було неясно.

— Мені теж, — погодився Густав. Поляскав Вайса по плечу: — У нас з вами попереду ще багато часу. — Порадив: — А чому б вам не провідати Генріха Шварцкопфа?

— Це для вас бажано?

— А для вас?

— Генріх — мій друг. Але його дядько Віллі Шварцкопф — визначний діяч гестапо.

— І що ж?

— Моїх здібностей вистачає лише на те, щоб служити там, де моя служба.

— Значить, ваш візит буде корисний тій службі, до якої ви належите. Якщо вам це ясно, то в мене по відношенню до вас не лишається нічого нез'ясованого.

Вайс схилив голову, клацнув підборами. Густав сказав поблажливо:

— Тут, у нас, таку форму висловлювати свою готовність не визнають. На відміну від абверу, ми відрізняємо співробітників не за званнями, а за їхніми здібностями розуміти більше, ніж їм сказано.

Після цієї багатозначної бесіди, ніби за помахом чарівної палички, зникла невидима перепона ввічливої, холодної відчуженості між мешканцями котеджів і Вайсом.