— Ідіть за мною.

Вайс обернувся.

Генріх перехопив його погляд, сказав:

— Побачимося пізніше, — і вийшов через турнікет.

Вайс попрямував слідом за своїм супутником. У комендатурі молодий чоловік передав його посвідчення іншому, старшому, з великою лисиною і теж у цивільному. Лисий уважно обдивився документ, холодним, ніби обшукуючим, поглядом звірив фотографію з обличчям Вайса і теж засунув у внутрішню кишеню свого піджака. Кивнув і, пропускаючи Вайса вперед, командував: «Прямо», «Ліворуч».

Вийшли на площу.

— Машина № 1732, — сказав лисий і йшов за Вайсом доти, поки вони не помітили на стоянці машину з цим номером.

Вайс простягнув було руку до дверець, але вони самі розчинилися навстіж, показався невисокий на зріст, кремезний чоловік, сказав:

— Сідайте!

Сівши в машину, Вайс побачив, що там уже хтось є. Низенький сів з другого боку, відразу наказав шоферові:

— Їдьмо.

І Вайс опинився затиснений між мовчазними супутниками, які не дуже й турбувалися, щоб йому було зручно. Він знав, що Берлін бомбардують, але слідів руйнування не було видно. Гігантське місто — занадто велика мішень. Можливо, його везли неушкодженими вулицями. Поліцейські, почувши кумкаючий сигнал машини, зупиняли рух, і вона мчала по вулицях з такою швидкістю, як і по автостраді.

Місто стояло на рівнині. Глиби будинків з черепичними дахами, простір, покритим яскравою і свіжою зеленню, і знову незграбні будови, що інколи нагадували гігантські склепи або камінні катафалки.

Це місто здавалося ситим. Вітрини магазинів миготіли купами ковбаси, шинки, пірамідами консервів, хоч для населення вже давно було введено карточки.

На підніжках багатьох легкових машин стояли циліндричні газогенераторні установки, пофарбовані алюмінієвою фарбою: економили бензин.

Більшість перехожих, навіть діти, одягнені у форму, але не військову, а якихось мілітаризованих громадських організацій.

Стіни будівель обклеєні різнокольоровим пластиром плакатів. Скрізь, не тільки у вітринах магазинів, але й у вікнах приватних будинків, виставлено портрети фюрера. Гітлер тримає одну руку на пряжці пояса, а другу витягнув так, ніби намагається схопити щось над своєю головою. Волосся рівно зачесане, гривка зализана над правою, судорожно зведеною бровою.

Від плакатів рябіло в очах. Вони були рекламою Третьої імперії, вермахту.

Коли повернули на Вільгельмштрасе і помчали повз урядові будови, Йоганн ще раз здивувався, що такі вони схожі на склепи і катафалки: приземкуваті, важкі глиби із затемненими квадратами надмірно маленьких вікон-амбразур.

З карти, альбомів, спеціальних фільмів Вайс добре знав Берлін, і йому не важко було визначити, якими вулицями проїжджала машина. Ось виїхали на Потсдамське шосе і рушили на захід, в район Ванзоо.

На Бісмаркштрасе, вулиці особняків і вілл, що просто потопали в зелені, машина дала короткий сигнал і завернула у розчинені навстіж ворота. Зупинилася біля входу в одноповерховий котедж. У глибині подвір'я серед кущів бузку виднілися ще два таких самих котеджі.

Вайс вийшов з машини, озирнувся і сказав своєму низенькому супутникові, який в очікувальній позі стояв біля відчинених дверець:

— Непогана місцевість! Як вона називається?

— Ходімо, — замість відповіді запропонував низенький, штовхнув перед Вайсом білі дверці в котедж і, вказавши на крісла в холі, запропонував: — Сідайте.

Він вийшов і через деякий час з'явився уже в супроводі хирлявого білоголового старика з владним сухим обличчям. Це обличчя здалося знайоме Вайсові, але зараз не час було замислюватися над цим. Старик узяв посвідчення, що йому передав низенький, так само уважно, як і всі попередні, звірив фотографію з оригіналом і, так само, як і всі вони, заховав документ у кишеню свого піджака. Кивнув, відпускаючи низенького, а Вайсові сказав сухим, скрипучим голосом:

— Ходімо нагору. Ваша кімната там.

Кімната була невелика, обставлена простими і зручними меблями, на вікнах білосніжні серпанкові занавіски. Старик сказав:

— Можете називати мене Франц.

Вайс відрекомендувався:

— Йоганн Вайс.

— Ні, — суворо сказав старик. — Немає Йоганна Вайса, є Петер Краус. — Запитав: — Запам'ятали: Петер Краус? — І наказав: — Ви приймете ванну.

— В такому разі я хотів би принести сюди свій чемодан.

— Ні, — сказав Франц. — Вам усе видадуть з нашого гардероба, все необхідне, відповідно до предметів, що є у вашому чемодані.

Стенувши плечима, Вайс пішов у ванну.

— Візьміть купальний халат, — нагадав Франц, вказуючи на шафу.

Робити якісь здогади не мало сенсу. Попереду — невідомість. Від нього вимагатиметься напружена настороженість, зосередженість всієї нервової енергії. А зараз, коли вже випала така нагода, необхідно відпочити, щоб набратися сил. І Вайс з насолодою, бездумно хлюпався у ванні.

Коли він у купальному халаті повернувся у свою кімнату, його мундира там не було. На дерев'яних плічках висів цивільний двобортний темно-сірий костюм у смужку, а на крючку біля дверей — дощовик.

Все, решта, лежало в чемодані — не шкіряному, з яким Вайс прилетів у Берлін, а в інакшому, фібровому. Хтось старанно замінив кожну його річ інакшою, ідентичною, хоча й не все було нове і такої ж якості.

«Робота груба, але акуратна, нічого не скажеш», — подумав Вайс і почав одягатися, дивуючись точності розмірів всіх предметів одягу й взуття: все було саме раз.

Все, кожну дрібницю, замінили з педантичною скрупульозністю, навіть сірникова коробка з незнайомою етикеткою була, як і попередня, заповнена лише наполовину. Покоївка з незворушним обличчям внесла піднос і мовчки сервірували сніданок на дві персони. І зараз же ввійшов Франц.

— Я з вами за компанію, — сказав він. Наливаючи кофе, промовив: — Поговоримо, щоб вам не було сумно.

З перших же слів його стало ясно, що це зовсім не розмова, а звичайнісінький допит, і провадив його Франц з механічною послідовністю, характерною для всіх допитів.

— Послухайте, Франц, — у голосі Вайса звучала нестерпна нудьга, — якщо мене хочуть тут заново процідити через фільтри, то я й сам не новак. В абвері ми працюємо витонченіше.

Франц міцно стис сухі губи.

— Не поспішайте, Петер, усе в свій час. — І вів далі дерев'яним голосом. — Отже, ви твердите, що в «штабі Валі» були задоволені вашою роботою?

— Нічого я не тверджу, — запротестував Вайс.

— Так чи ні?

— Так.

— Звідки у вас така тверда впевненість?

— Ось звідси. — Вайс постукав долонею по сидінню свого стільця. — Інакше я не сидів би тут, на цьому стільці.

— Ви дуже самовпевнені. Генріх Шварцкопф — ваш друг?

— Так.

— Чим викликана його прихильність до вас?

— Тим, що я завжди пам'ятаю, хто я, і не претендую на дружбу з тими, хто посідає вище службове становище.

— Однак зі мною ви тримаєтесь трохи нахабно, — сказав Франц.

— Я поважаю ваш вік, але підкоряюся тільки старшим за званням.

— Непогано сказано, — в задумі сказав протяжно Франц. — Непогано ви намагаєтесь випитати, хто я такий.

— О, ви метр! — простодушно погодився Вайс. — Саме це я і хотів узнати.

У Франца блиснули очі — це свідчило, що Вайе правильно намацав його дошкульне місце. Нахилившись до старика, він тихим голосом довірливо сказав:

— Я схиляюся перед вашою проникливістю.

— Ну-ну, не перебільшуйте, — задоволеним тоном вимовив Франц, збираючи в куточках очей сухі зморшки, — що означали усмішку.

Свій життєвий шлях Франц почав у готелі «Адлон» хлопчиком-ліфтером і дослужився до високої посади портьє.

Для таємних і явних дипломатів, агентів різних секретних служб готель «Адлон» був традиційною міжнародною біржею. Тут вони укладали угоди між собою: торгували державними таємницями і відомостями, що викривали державних і політичних діячів, — тут не гребували нічим: ні ганебними доказами, ні розбещеними нахилами. Ціни балансували залежно від міжнародної ситуації.