Не всі згодилися з Баришевим. Але, оскільки Баришев краще за інших знав характер свого учня, йому доручили при першій же нагоді з'єднатися з ним. Треба було грунтовно проаналізувати діяльність Бєлова в тилу ворога.
Після цього малося на увазі розробити для нього нове завдання відповідно до умов, за яких Йоганн Вайс успішно просувався по службовій шкалі абверу. Баришев, знаючи краще за всіх Сашка Бєлова, давно переконався, що в тилу ворога першою і основною небезпекою для його учня будуть душевні муки. Його терзатиме думка, що він мало зробив для Батьківщини, не використав до кінця всі існуючі тут можливості, і ця невідступна думка штовхне його на необачні, поспішні кроки назустріч небезпеці, яку слід було б спокійно уникати. Але в битві між розумом і почуттям переможна мудрість долає почуття зовсім не на початку життєвого шляху. Не з готових істин добувають її, а ціною власних помилок, душевних мук, і, створена з цього найдорогоціннішого матеріалу, мудрість ця не приклеюється легковажно до істини, але навіки зливається з нею, стає суттю людини-борця, а не просто жителя землі.
Йоганнові дуже хотілося брати участь у врятуванні приречених до страти німецьких військовослужбовців. І не лише тому, що це, як висловився Зубов, «красива», благородна операція, що цей подвиг бойовиків мав на повну силу проголосити тут, у ворожому лігві, про безсмертя пролетарської інтернаціональної солідарності. Просто Йоганна постійно пекла, мучила невтомна потреба безпосередньо протидіяти ворогові. Але як би там не було, він відмовив собі в праві брати участь у цій операції.
Можливо, Баришев сказав би з цього приводу, що до Бєлова після його деяких незрілих рішень і вчинків прийшла нарешті зрілість розвідника…
Не відразу змирився Йоганн з цим нелегким для нього рішенням. Головну роль тут відіграли роздуми про Генріха Шварцкопфа, про те, що може принести, яку користь може дати для справи відновлення дружби з ним.
Після тривалих сумнівів і вагань Йоганн прийшов нарешті до певних висновків. Він бачив у Генріхові стривоженого німця, з душею пораненою, але, можливо, не зовсім скаліченою фашизмом. Йому було не тільки жаль Генріха, хоча той і викликав жалість. Він задумав перевірити себе, випробувати свої сили в найважчому і, мабуть, найосновнішому. Він вирішив не тільки повернути дружбу Генріха, але й викликати до життя те краще, що було в ньому колись. Якщо Йоганнові в цьому пощастить, то Генріх, безперечно, стане його соратником.
Пожалкувавши, що вже з першої зустрічі з Генріхом він неймовірно ускладнив їхні взаємини і мало сам не заплутався, Йоганн зробив такий висновок: єдиний і найнадійніший шлях до Генріхової душі — правда. Правда — це найбільш непереможне, найбільш неминуче на землі.
Ось він хотів ризикувати своїм життям у бойовій операції не тому, що його участь у ній необхідна, а тільки тому, щоб у відкритій сутичці з ворогом відновити душевні сили. Так ризикувати він, мабуть, не має права. Але якщо він ризикуватиме життям заради того, щоб зробити Генріха своїм соратником по боротьбі, його ризик буде виправдано.
Вирішивши це, Йоганн змушений був постати перед Зубовим у досить-таки жалюгідному вигляді. Довелося покірливо вислухати зневажливе схвалення Зубова, коли той, почувши, що Йоганн відмовляється від участі в операції, сказав:
— Ну й правильно! Чого тобі з нами морочитись. Ти рідкісний екземпляр, зобов'язаний своє здоров'я зберігати. 1 нам берегти тебе треба, як зіницю ока.
Але від Йоганна не сховалося й те, що Зубов, який у глибині душі хотів бути ватажком у майбутній операції, зрадів з його відмови. А образливі, зневажливі для нього слова — що ж, Зубов, мабуть, мав на них право, — адже сам Йоганн розповів йому, що участь у звільненні з тюрми Ельзи та інших в'язнів Центр вважав прямим порушенням дисципліни з боку Бєлова, неприпустимим відхиленням від тактики, якої він мав дотримуватися за специфікою своєї діяльності в тилу ворога.
І хоча Йоганн розумів, що в даному випадку діє правильно, доцільно, він все-таки був засмучений і трохи заздрив Зубову, який з одчайдушною безстрашністю вільно оперує своїм життям.
А Йоганн сам відмовився брати участь у бойовій операції і до того ж зажадав, щоб Зубов звільнив од неї і поляка Ярослава Чижевського, якого той дуже любив за всі ті якості, що ними, до речі, і його самого з такою небезпечною щедрістю обдарувала природа.
Бездоганно ввічливий, скромно-привітний, старанно і навіть вишукано одягнений, з ніжним, як у жінки, обличчям і ясними блакитними очима, Ярослав Чижевський, ніби вибачаючись перед Зубовим, казав йому:
— Мені дуже прикро, що ви не бачили Варшави. Це винятково гарне місто.
— Що означає «не бачив»? — запротестував Зубов. — А де я зараз, не в Варшаві, чи що?
— То не Варшава, — сумно мовив Ярослав. — То зараз гіркі руїни.
Зубов не згоджувався:
— Фашисти понівечили Варшаву, а варшав'ян ні: адже ви не погодились капітулювати.
— Як же так! — зітхнув Ярослав.
— Тут кожний обгорілий камінь — це пам'ятник людській стійкості.
— То так. Вдячний вам за ці слова. — І Ярослав схилив голову з акуратним проділом.
— Правильні слова сказати не важко. А ось воювати за них — це інша річ.
— О, ви так добже воюєте за Варшаву, пане Зубов, що я давно вже вважаю вас почесним громадянином нашого міста.
Зубов зніяковів.
— Ну, такого я ще не заслужив. А ось тебе я запропонував би на майбутню мармурову дошку героїв. — І одразу сердито додав: — Але тільки щоб не посмертно!
— Такої гарантії я вам дати не можу, — усміхнувся Ярослав.
— Зобов'язаний, — твердо сказав Зубов.
— А про себе ви можете дати таку гарантію? — єхидно поцікавився Ярослав.
Зубов образився:
— Я лейтенант, а ти цивільний.
— Я поляк, — з гордістю сказав Ярослав. — І якщо ви, пане лейтенант, загинете на польській землі, то, знайте, я ляжу поруч з вами.
— Значить, дозволиш німцям уколошкати себе?
— То буде наша з вами спільна помилка, — усміхнувся Ярослав.
Познайомилися вони ще взимку, коли Зубов і його бойовики врятували юнака від переслідування гестапівців. А гналися за ним тому, що він кинув через паркан, прямо на дах армійських складів, що межували з залізницею, саморобні термітні запалювальні пакети. Люди Зубова привели попеченого Ярослава Чижевського на одну з явок, надали йому медичну допомогу. Довідавшись, хто його врятував, він сказав манірно-ввічливо:
— Я вам глибоко вдячний. Мені, слово честі, так незручно за турботи, яких я вам завдав.
Зубов усміхнувся:
— Та що ви! Це ж дрібниці…
Ярослав здивовано звів тонкі брови, помовчав і раптом поблажливо оголосив:
— Я зможу відповісти вам тим самим.
«Ну й нахаба!» — здивувався Зубов. Але як би там не було, надмірна самовпевненість юнака навіть чимось сподобалася йому.
Видужавши, Ярослав Чижевський став учасником бойової групи і дуже скоро завоював серце Зубова своєю безстрашністю і манерою триматися в бойовій обстановці так стримано і коректно, ніби він виступає на спортивній арені і на нього спрямовано тисячі очей. Єдине, що не подобалося Зубову, — це, як він і думав на початку, гонористе прагнення Чижевського бути першим у сутичках. І з притаманною йому відвертістю він сказав про це юнакові.
Зубов зовсім не сподівався, що Ярослав, уважно вислухавши його, скаже шанобливо:
— Пане лейтенант, прошу пробачення, але я хочу зарекомендувати себе перед вами з кращого боку. — І додав стиха: — Я не комуніст, як ви, але ж усе може бути?!
Для Зубова це зізнання Чижевського багато що означало. Перші місяці Ярослав беззаперечно виконував усі накази Зубова, що стосувалися бойових операцій, але в розмовах із ним неприязно і наполегливо нагадував про ті утиски, яких зазнавав польський народ в епоху російського самодержавства.
Однак Зубов скорив Ярослава тим, що з такою ж ненавистю і обізнаністю в історії підтверджував його слова.
— Ну, все це правильно, — казав він. — А коли правильно, значить правильно, що ми Жовтневу революцію зробили, Радянську владу встановили. Коли б і вам так зробити. І були б ми тоді з самого початку разом. Як, приміром, ми з тобою зараз. Тільки й того. Микола Другий — хто? Російський імператор, цар польський і таке інше. Ми його власноручно скинули, а ти з мене за нього питаєш, коли ми з нього і за вас спитали. Підвели старій історії баланс — і на цьому крапка. — Додав: — Тебе в гімназії навчали історії?
