Литмир - Электронная Библиотека
A
A

Але ось майор Штейнгліц, відчувши легку недугу, прийшов до Лівійського, щоб той подав йому медичну допомогу. Природно, Лівійський відмовився. І Штейнгліц не придумав нічого кращого, як пристрелити його. Дурень! Зіпсував нам таку витончену операцію. Плебей, що уявив себе носієм офіцерської честі!

Вайс заступився за Штейнгліца:

— Майор Штейнгліц будь-якої миті готовий, не вагаючись, віддати своє життя за фюрера.

Лансдорф відповів, скрививши губи:

— Він не зустріне з мого боку ніяких перешкод. Навпаки, я ладен всіляко сприяти тому, щоб для досягнення своєї мети він якомога скоріше відправився на фронт.

Вайс двічі відвідав дім Брігітти Вейнтлінг на правах давнього знайомого Зубова.

З'явившись перед Бєловим в ролі розбещеного комфортом і ніжною увагою дружини, випещеного і модно одягненого красеня, Зубов перші хвилини почував себе сконфужено і ніяк не міг подолати деякої ніяковості. Він сидів в обставленому важкими меблями похмурому кабінеті і сумував:

— Живу так, ніби мене найняли зніматися в ролі чи то поміщика, чи то графа. Спершу щодня в кіно ходив: шукав фільми з великосвітського життя. А фашисти крутять лише політику, нема чим підковуватися. Доводиться читати на ніч історичні романи. Але пишуть у них бозна про що, а побутову інформацію — корова язиком злизала. Така це, розумієш, морока: оволодівати технікою справжнього пана.

От, скажімо, рукавиці. Проста річ. А, виявляється, існує ціла наука, коли де які одягати. І кольори не можна плутати. То одну слід у руці тримати, то обидві.

Інструментом для обіду я опанував. Але от хамством — не зовсім. Упаде, скажімо, виделка на підлогу і чекай, щоб старий офіціант її з підлоги підняв. Не дай господь подякувати, навіть кивнувши головою, людині за те, що вона тобі шинель подасть, двері перед тобою відчинить. Догоджають тобі, як в госпіталі інвалідові. І пика при цьому має бути бундючна, ніби перед тобою не людина, а так, опудало.

Або ось Брігітта. Вона ревнива. Приходять у гості її знайомі дами і таке починають варнякати — тільки кивни, і будь здоров! Ну, я відмовчуюсь або про щось серйозне розповідаю. А потім Брігітта мені докоряє за невихованість. Я їй: «Та ти що, жартуєш?» Покладуть ногу на ногу так, що дивитись соромно, ну й розмова, м'яко кажучи, грайлива… А одна такою нахабною виявилась, я навіть обурився. Хіба можна? В чужому домі, та ще й у подруги. Сказав. А вона примружилась і відповіла: «Ви, виявляється, дуже стомлені… Бідна Брігітта! З вами вона прирекла себе на вічну вірність своєму покійному чоловікові». І таку презирливу міну скорчила, ніби я її смертельно образив. А що я мусив робити?

Вайс усміхнувся, співчутливо порадив:

— Ну, в усякому разі, міг би виявити чуйність у межах дозволеного.

Зубов розсердився:

— Дозволеного! Саме так — дозволеного. А вони тут вважають, коли війна, то все дозволено. — Зітхнув. — Як зберуться баби, відчуваю себе, ніби в оточенні. Невідомо, з якого боку чекати атаки. А коли переходжу в активну оборону, потім від Брігітти накачка: грубіян, нетактовний, не вмієш себе поводити, не розумієш жартів.

А коли з якоюсь побалакаю про щось серйозне — скандал. Ревнощі. Запевняє: якщо чоловік на самоті з жінкою говорить про серйозне, цим він маскує свої легковажні наміри. А вголос при всіх можна будь-чиї вихваляти ніжки чи інші деталі — будь ласка, скільки завгодно…

З чоловіками, правда, легше. Я, розумієш, корчу із себе такого собі гордого чванька, аматора полювання. Мовляв, це моя пристрасть. Щоправда, на одну підлоту наскочив: він майже у всіх країнах побував на полюванні. Але я його Бремом убив.

— Тобто як це?

— Ну, читав у свій час, ще в школі. І принизив знанням тонкощів тваринного світу. А так — більше в карти після вечері. Але, розумієш, незручно: програю. — Попросив жалібно: — Ти б сказав Ельзі, хай хоч позичить, чи як! Соромно мені у Брігітти брати.

— А вона що, скупа?

— Та ні, вона добра. Але негарно її гроші всякій сволоті програвати. Сама ж вона з сім'ї лікаря, віддали заміж за літнього полковника. Батько її з соціал-демократами колись водився, ну, от і довелося від фашистів дочкою відкупитись.

— А чому ти такий блідий?

— Та от усе голова болить.

— Ти що, випивати почав?

— Де там випивати!.. — Пояснив засмучено: — Обстріляли ми недавно на шосе колону вантажних машин, думали, там варта, а виявилось — консервні банки з газом «циклон Б». Ну й надихалися цієї отрути.

— Ну, а з Брігіттою які у тебе стосунки?

Зубов зніяковів.

— Нестійкий я виявився, розкис. — Додав запобігливо: — Але ми все ж таки інтернаціоналісти. Не можна ж усіх німців на один кшталт міряти.

— А до чого тут твоя дама?

— А коли вона нічого, душевна?

— Та ти що, закохався?

Зубов похнюпився:

— Не знаю, але тільки жалію її дуже… Така вона, розумієш, зараз щаслива, ніби я для неї подарунок на все життя. Каже, нічого їй на світі не треба, лиш бути разом. Уявила, ніби я такий хороший — далі нікуди, і таких не буває. А я що? Ну, ставлюсь до неї по-товариському. Дещо пояснюю, щоб не була така відстала.

— Зарубай на носі, Зубов, жінки — народ підступний. Ще вскочиш із своєю щирістю.

— Та ні, я з нею про політику не розмовляю — так, про життя…

В трохи змарнілому обличчі Зубова Йоганн вперше помітив збентеженість, розгубленість, прихований смуток. Але все це явно не поєднувалось з його основною діяльністю, де Зубов ніколи не втрачав самовладання, непохитної рішучості, безстрашності.

Увійшла Брігітта — тоненька, мініатюрна, напрочуд пропорціональної статури. І коли вона, стримано всміхаючись, зупинилась на віддалі, здавалося, все світло, що лилося з двійчастих вікон у цю простору кімнату, спрямовано лише на неї одну. Одягнена вона була скромно, просто. На високій оголеній шиї ніяких витребеньок, — а в той час у Німеччині входило в моду металеве позолочене намисто у вигляді нашийників.

Брігітта зустріла Вайса дуже сердечно:

— Чоловік мені стільки хорошого казав про вас!

Йоганн, насупившись, скоса зиркнув на Зубова. Той швиденько пояснив:

— Я розповідав Брігітті про твої подвиги на фронті.

— Я виконував звичайний солдатський обов'язок.

За сніданком розмова була трохи вимушена. Вайс побачив, що його стриманість і різкі судження, звичайні для наці, не сподобались Брігітті. Зубов майже весь час мовчав, і Йоганн вирішив поки що підкласти ту розмову з ним, заради якої він прийшов сюди. А вийшовши з дому Брігітти, з тривогою думав про те, коли б ця сентиментальна романтична історія не обернулася погано для їхньої спільної справи.

Якось у розмові Лансдорф між іншим згадав про Ольгу і сказав Вайсові, що, коли в росіянки, гості в домі баронеси, вже налагодився зір і психічно вона заспокоїлась, її слід найближчим часом вивезти, бо все вже підготовлено, щоб закинути її в радянський тил.

В такому ж плані йшлося і про Тихона Лукича. Хоч після ампутації нога ще не зовсім загоїлась, Гвіздок переконав Дітріха, що чекати по слід. У такому вигляді він викличе більше співчуття, a це полегшить йому можливість видати себе за патріота, що прагне працювати на оборонному заводі.

Дітріх ставився до Гвіздка майже з ніжністю. Він пишався ним, як витвором свого блискучого і оригінального задуму. Вважав цю людину ніби своїм винаходом, що мусив прославити ім'я Дітріха, як прославили себе Мессершмідт, Юнкерс, Манліхер, Маузер, Зауер, що винайшли засоби вбивства, названі на їхню честь їхніми іменами.

Але винайти інваліда, «героя війни», диверсанта-терориста — цього на сей момент не досягли ні геній Канаріса, ні Гіммлера, ні їхніх попередників. Тепер фон Дітріх впише своє ім'я в аннали новаторських методів ведення таємної війни. І його агента буде так само не виявлено, як і герцога Віндзорського, якому після висадки в Англії і арешту Георга VI фюрер пропонував зайняти престол гаулейтера, щоправда, із збереженням королівського титулу на знак поваги до монархічних традицій британців.

130
{"b":"251915","o":1}