— Наскільки мене інформовано, німецька агентка. Зрадниця Батьківщини. Так?

— Слухайте, — тихо вимовила вона, — ви хочете мені довести, що ви не такий німець, як усі?

— Припустімо…

— А можливо, ви просто…

— Ви не вгадуйте, — порадив Вайс.

— Добре, — сказала дівчина і гірко додала: — Власне, мені зараз уже нічого втрачати.

— Саме так, і коли командування довідається, що ви майже нічого не бачите, вас однаково кинуть як непотрібну назад у табір. — І Вайс додав безпощадно: — Кому потрібні сліпці!

Ось що Йоганн почув од дівчини.

Так, дійсно, її батько взяв у свою родину Ольгу, дочку репресованого полковника. Потім, коли почалася війна, Ніна стала санінструктором в частині, де комісаром був її батько. Попала в полон. Якийсь зрадник доніс німцям, що вона зовсім не дочка комісара. Вирішив він так тому, що батько поводився з нею на фронті суворо, зовсім не так, як рідний. До того ж зрадник цей знав од когось, що комісар узяв у свою родину дочку репресованого полковника. От він і подумав, що Ніна не комісарова дочка, а дочка репресованого. Так він і доніс німцям, додавши, що батько дівчини колишній начальник штабу, визначний військовий діяч. На допитах Ніна спочатку все це заперечувала. А потім товариші порадили їй не чинити опору гестапівцям, назватись тією, за яку її вважали, — Ольгою — і підписати всі папери, як вимагалося. У розвідувальну школу вона пішла, сподіваючись, як тільки закинуть у тил, знищити свого напарника і втекти.

І коли дівчина, закінчивши розповідь, сказала, що тепер Вайс може видати її гестапо чи розквитатися з нею на свій розсуд, він відповів не одразу. Він вагався. Чи повірить йому Ніна? Чи зуміє, коли довідається, хто він, стримати радість, яку — Йоганн знав до зі свого досвіду — іноді важче приховати, ніж найгіркіше розчарування?

Він сказав удавано байдуже:

— Я так і думав, що ви обманюєте. Але мене все це не стосується. Мені доручено супроводжувати вас під час вашої відпустки. Та й годі. Затямте: цієї розмови між нами не було. Все залишиться по-старому. Ви Ольга. Про очі не турбуйтесь: знайдемо лікаря і використаємо останні дні на лікування.

— Ви сам не той, за кого себе видаєте! — переможно сказала дівчина.

— Ви що ж, думаєте, серед нас, німців, немає порядних людей? — І промимрив: — І, крім того, ви така гарненька, що я, безумовно, можу відчувати ніжність до вас.

— Ніжність? — презирливо сказала дівчина. — Зовсім ви не такий.

— А який?

— А якою ви хочете, щоб я була?

Вайс поклав руку їй на плече, попросив:

— Будь ласка, намагайтесь бути такою, якою ви були. Зможете?

Дівчина кивнула головою.

— І намагайтесь бути люб'язною з баронесою. Власне, вона не така вже й відьма. Її гостинність вам ще знадобиться.

— А більше ви мені зараз нічого сказати не хочете?

— Хочу, але не можу.

Дівчина розплакалась.

— Ну от, — сердито сказав Вайс. — На що ж ви здатні!

— Ну трішечки ж можна? — попросила дівчина. — Будь ласка!

— Нічого ми не можемо, — сказав Вайс. — Нічого не можемо собі дозволяти. Зрозуміло? — Він витер їй обличчя своєю хусточкою, наказав: — Усміхніться! Не так жалібно. Нахабно усміхніться. Так, як ви це вміли робити. Ну так, мабуть, нічого, підійде.

— Тільки одне запитання, — сказала дівчина, — тільки одне…

— Шкварте. Тільки одне.

— Кіно «Ударник»?

— На вулиці Серафимовича, — сміливо відповів Вайс.

— Ви знаєте, — скапала вона, стискуючи його руку, — я зараз така щаслива!

Вайс сердито перебив її:

— Ну все! Чули? Все!

Коли вони повернулися в дім, дівчина сказала люб'язно баронесі:

— У вас така чудова садиба, шкода тільки, що занедбана. Алеї не розчищені від снігу, я навіть ноги намочила. — І, вагаючись, додала: — Шкода, звісно, що я не все добре роздивилась. У мене щось з очима.

Коли баронеса повела її нагору переодягтися, Вайс попросив радника викликати окуліста. Він сказав, що компенсує всі витрати, пов’язані з перебуванням агентки абверу в домі баронеси, бо на це йому відведено спеціальну суму.

Вайс час від часу навідувався до баронеси і радів, що здоров'я дівчини з кожним днем помітно кращає. Виконуючи Вайсів наказ, вона своєю скромністю і вдячністю домоглася прихильності старої баронеси.

Спостерігаючи за дівчиною, Вайс помітив, як вона змінилася. Обличчя її стало спокійне, вона усміхалась. Йоганн боявся цього щасливого виразу, але зараз він не був небезпечний: його можна було сприйняти як подяку за гостинність і турботу.

В один з Вайсових візитів радник, що весь час енергійно наповнював свій бокал, повеселів і, схиляючись до Йоганна, розповів йому:

— В 1930 році, пам'ятаю, я був гостем Герінга. Він жив тоді у Шенебурзі, в буржуазній квартирі, не дуже великій за розміром, і його перша дружина, дуже мила жінка, яка страждала тяжкою хворобою серця, пригощала мене гороховим супом, поданим у фаянсовій тарілці вартістю в півтори марки. А тепер гер Герінг — власник концерну і славиться як найвитонченіший гурман. Лише один його золотий сервіз коштує стільки, скільки великий маєток. Як бачите, справи політичні можуть давати такий самий прибуток, як і фінансові операції.

Або ще таке. Загальновідомо, що фюрер скромно харчується. Він вбачає радість зовсім в іншому. Я пам'ятаю, як ще до воєнних успіхів фюрера в Європі його довірений запропонував на одному аукціоні у відомого антиквара 90 тисяч золотих марок за картину Дефрегера. Як велика людина, фюрер дозволяє собі вкладати капітали тільки у безсмертні твори мистецтва, вартість яких перевищує вартість майна багатьох великих промисловців. І коли; фюрер всенародно оголосив, що він не має поточного рахунку в банку, він сказав правду: кожний банк в інтересах власного розпитку вважає за честь робити йому будь-які фінансові послуги.

Так, фюрер безмежно любить мистецтво. Він особисто дає живописцям вказівки щодо техніки, змісту, стилю. Вони повинні керуватися цими вказівками, коли хочуть, щоб їхні твори купували. Музичні смаки фюрера також певні й сталі, як і в живописі. «Мейстерзінгерів» Вагнера він завжди примушує повторювати для себе десятки разів. Високо цінує військову музику. Але особливо захоплюється він виконанням «Веселої вдови» Легара. Він почуває від цієї музики істинно високу насолоду. Його наближені суворо стежать за тим, щоб який-небудь сміливий нахаба не наважився бовкнути фюрерові, що Легар був одружений з єврейкою. Це було б трагедією для фюрера, крахом його ідеалу.

Але ще більше фюрер схиляється перед фінансовим і промисловим генієм видатних діячів рейху, девіз яких подібний до девіза, вигравіруваного на щиті барона Вернера фон Веслінгена: «Я, князь Вернер фон Веслінген, вождь численної банди, ворог бога, милосердя і жалю».

Фюрер радіє з уміння ділових великих німців у сюртуках захоплювати позиції у світовій економіці. Наприклад, «ІГ Фарбеніндустрі», цей чудесний сплав монополій і картелів, домоглася прав контролю і впливає на дослідні роботи і виробництво головних хімічних і металургійних фірм снігу.

Ще до війни за допомогою патентів та іншими шляхами ми домоглися контролю над виробництвом багатьох важливих для потреб війни продуктів. Але ми не зупинилися на цьому. Ми йшли далі, захищаючи наші промислові інтереси. Коли німецькі фірми реєстрували патенти в іноземних державах, деякі важливі моменти процесу приховувались, а формули пояснювались тим, що відбувався вибух, коли якийсь іноземний вчений намагався за цими методами одержати синтетичний продукт. Так, метод одержання фарб, запатентований Зальцманом і Кругером за № 12096, завдав істотної шкоди видатним іноземним ученим, які гинули так, ніби місцем для прогулянок обрали мінне поле.

Фон Клюге переможно сказав Вайсові:

— Вам, молодому абверівцю, слід було б зрозуміти, що порівняно з успіхами в подібних операціях наших видатних концернів діяльність вашої служби нагадує, ну, щоб не образити адмірала Канаріса, піратські наскоки, тоді як ми, чорні сюртуки, безшумно завойовували континенти в економічних битвах самими картельними угодами.