Той поблажливо всміхнувся.

— Сядьте.

Та Вайс, ніби не чуючи, стояв у тій самій позі.

— Ви ще не солдат. Сядьте, — повторив офіцер.

Вайс підняв підборіддя, промовив твердо:

— Батьківщина не відмовить мені в честі і прийме до славних рядів вермахту.

Офіцер доброзичливо поплескав його рукавичкою по плечу. Чоловік у цивільному зробив у себе в книжці якусь помітку. І коли офіцер пішов у інший вагон, Йоганнові попутники голосно поздоровили його: безперечно, він справив з першого ж свого кроку на землі рейху найкраще враження на представника німецького окупаційного командування.

Поїзд котився по землі Польщі, яка тепер стала територією Третьої імперії, її воєнною здобиччю.

Пасажири невідривно дивилися у вікна вагонів, безцеремонно, наче господарі, обмінювалися різними думками про нові німецькі землі, хизуючись одне перед одним діловитістю і зневагою до слов'янщини. У вікнах вагонів мелькали зруйновані бомбардуванням селища.

Під конвоєм німецьких солдатів полонені поляки ремонтували мости. На станціях скрізь було поприбивано новенькі акуратні таблиці з німецькими назвами або написами німецькою мовою.

І чим більше траплялося на шляху слідів недавньої битви, тим вільніше й бундючніше трималися пасажири. Вайс так само, як і всі, невідривно дивився у вікно й так само, як і всі. захоплювався вголос могутністю блискавичного німецького удару, і його очі збуджено блищали. Збудження охоплювало його все більше, але причини цього збудження були іншого порядку: він уже давно чітко й точно вкарбовував у своїй пам'яті ті пейзажі, де споруджували величезні сховища для пального, склади, розширювали шляхи, укріплювали мости, де на лісових галявинах повзали важкі котки, утрамбовуючи землю для майбутніх аеродромів.

І все, що бачив і запам'ятовував, вія майже автоматично розміщував на незримій, але чіткій у думці карті. Так видатні шахісти напам'ять грають складну партію без шахової дошки.

У цій напруженій роботі пам'яті виявлялося тренування, доведене до ступеня механічної реакції, — та ба, ділової необхідності в усьому цьому не було… Вайс добре знав, що мине чимало часу, поки він зможе передати їх своїм, але тоді ці відомості вже застаріють, хоч він пам'ятатиме їх так само чітко.

Вголос захоплюючись купою металу, що лежав під деревом із відчахнутою від удару верхівкою, — усім, що лишилося від розбитого польського літака, пасажири жартома під'юджували Вайса, радячи йому вступити в повітряні сили рейху, щоб стати знаменитим асом. І Вайс, ніяково всміхаючись, казав, що він вважає за найбільшу честь для себе закріпляти на землі перемоги славних асів, але не сміє навіть і мріяти про крила, яких гідні лише найкращі сини рейху. І, розмовляючи отак з пасажирами, він водночас гарячково вирішував, як бути. Так, усе, що він побачив і запам'ятав, лежить у забороненій від нього зоні, але він зробив відкриття, яке приголомшило його, і це відкриття зараз найважливіше в світі. Накладаючи на незриму карту окремі будови, які споруджувалися німцями в Польщі й мимо яких вони їхали, він раптом виразно зрозумів їхню грізну націленість на країну, від якої все більше й більше віддалявся. Усе в ньому кричало про страшну небезпеку, що нависла над його батьківщиною. Неспокій охопив його.

І коли всі можливі обставини, за яких людина може втратити владу над собою, включаючи тортури й загрозу страти, були обмірковані з наставниками, а старанне самоспостереження дало йому тверду впевненість, що будь-яку небезпеку він гідно зустріне, не втративши волі, самоконтролю і рішучості, то це випробування здалося йому майже непосильним.

А поїзд усе йшов і йшов, і колеса так само ритмічно постукували по шпалах. Ось він збавив хід, зупинився. Невеличка станція. До перону під'їхав грузовик з солдатами. З нього скинули на землю два якихось важких мокрих мішки, але ту ж мить Йоганн з жахом побачив, що це не мішки, а люди. Два скривавлених чоловіки із скрученими на спині руками повільно підвелись і тепер стояли, спираючись один на одного, щоб не впасти, дивилися запухлими очима на пасажирів. На шиї в них на білих чистеньких шнурках висіли однакові таблички: «Польський шпигун». Написи були зроблені майстерно: каліграфічним староготичним німецьким шрифтом по-німецьки і чіткими, розбірливими буквами по-польськи.

— Но! Но! — гримнув обер-лейтенант. — Вперед! — Конвойний штовхнув одного арештованого прикладом.

Той, хитаючись на скривавлених ступнях, повільно рушив уздовж платформи, його товариш — слідом за ним.

— Швидше! — знову вигукнув обор-лейтенант. — Швидше!~ І, обернувшись до пасажирів, які злякано спостерігали це, наказав роздратовано:

— По вагонах, по місцях, живо!

І всі пасажири кинулися до вагонів, штовхаючись у проходах так, нібито кожна згаяна хвилина загрожувала їм смертю.

Натовп підхопив Вайса, вніс у вагон, і він зрозумів, що попутники злі на нього за повільність, з якою він виконував команду офіцера.

Клацнули дверцята тюремного вагона. Поїзд відійшов без сигналу, покотився далі, на захід. І знову відстукували своє колеса…

І враз Йоганн згадав, що коли він читав у якомусь романі, як герой його чує щось особливе, таємниче в перестуку коліс, це здавалося йому смішною вигадкою. А зараз він мимоволі піймав себе на тому, що розмірений, ритмічний, такий заспокійливий, здавалося раніше, стукіт викликає тривогу.

І, вдивляючись у пасажирів, які марно намагалися зберегти вираз спокою і впевненості, він на обличчях багатьох із них помітив тривогу. Очевидно, репатріанти із свого безтурботного далека трохи в іншому світлі уявляли собі «новий порядок», який встановлюють їхні співвітчизники, і гадали, що повернення на батьківщину буде святковим. І хоч який вражений був Йоганн усім тим, що побачив, хоч як співчував він польським героям, він з радістю і заспокоєнням зрозумів, що націленість Німеччини на кордони його вітчизни не може лишатися таємницею і польські патріоти будь-якою ціною — навіть ціною власного життя — повідомлять про це командування радянських військ. Ця думка повернула Йоганнові спокійну витримку, яку він був утратив.

Трохи заспокоївшись, Йоганн вирішив провідати Генріха, що їхав у м'якому вагоні, нагадати йому про себе, адже вони перед від'їздом трохи не поладнали.

Було дещо таке, чого Вайс не знав.

Коли Генріх Шварцкопф разом з Папке приїхав на вокзал, тут на нього чекав Гольдблат.

Професор мав поганий вигляд. Обличчя запухле, в набряках, він важко спирався на палицю з чорним гумовим наконечником.

Генріх збентежився, побачивши Гольдблата. Але професор витлумачив його збентеження по-своєму, вигідно для Генріха. Він сказав:

— Я розумію тебе, Генріху. Але Берта запальна. Я впевнений, що вона в ці хвилини гірко переживає розлуку з тобою. — Професор мав рацію: Берта справді гірко переживала, але не тому, що Генріх їхав, — з ним, вона вважала, уже все покінчено, їй було боляче за батька, який всупереч усьому, що сталося, зважився, на знак дружби із старим Шварцкопфом, на нічим не виправданий вчинок.

Професор прийшов на вокзал з товстою папкою. У ній були роботи Гольдблата, які Функ намагався нещодавно забрати з квартири професора. (Цю темну справу Функу не вдалося довести до кінця: вчасно втрутився карний розшук). І ось професор вирішив кілька своїх особливо цінних праць подарувати синові покійного друга.

Простягаючи Генріху перетягнуту ременем папку з кресленнями, професор сказав:

— Візьми, Генріху. Ти можеш продати мої креслення якій-небудь фірмі. Якщо тобі там буде важко й ти захочеш повернутися додому…

Генріх зблід і сказав:

— Я у вас нічого не візьму.

— Даремно, — сказав професор і, уважно глянувши Генріхові у вічі, додав: — Адже ти хотів мати їх. Але чомусь іншим способом, обминувши мене.

Папке ступив до Гольдблата.

— Дозвольте, професоре. — І, кивнувши на Генріха, промовив, немовби вибачаючись за нього: — Він просто не розуміє, який ви йому робите неоціненний подарунок.

— Ні, — сказав професор. — Вам я цього не даю. — І притис папку до грудей.