Річард висів на одній руці, задиханий, нездатний поворухнутись, кожну хвилину чекаючи, що тіні раптово з'єднаються знову, щоб розірвати його.

На схилі пагорба відновлювалася тиша. Тінь смерті, мабуть, стала частиною ночі. Цикади, до тих пір принишклі, знову завели свою пісню. Хвиля пронизливих звуків покотилася вдалину через вільний простір, в сторону статуї.

— Лорд Рал! — Кричав знизу хтось. — Тримайтеся!

Чоловік у капелюсі з вузькими полями, як у Іцхака, пробирався вздовж будівлі до дверей. Річард не думав, що зможе протриматися на одній руці, поки хтось не прийде йому на допомогу. Він стогнав від болю, але примудрився обернутися так, щоб і іншою рукою вхопитися за підвіконня, але його ноги розгойдувалися туди-сюди в лякаючій порожнечі. Наполовину зменшивши навантаження на поранену руку, він зміг трохи послабити біль.

Він почав потихеньку втягувати тіло через зруйноване вікно, коли почув, що в кімнату входять люди. Лампи не було, мабуть розбилася, тому розгледіти хоч щось було неможливо. Чоловіки пробиралися по щебеню, щ засипав підлогу, під їх черевиками тріщали шматки зруйнованої стіни і частини дерев'яних меблів. Потужні руки підхопили його і допомогли перевалитися через підвіконня. У чорній, як смола, кімнаті було важко орієнтуватися.

— Ви бачили? — Запитав Річард своїх рятівників, намагаючись перевести подих. — Ви бачили те, що вилетіло з вікна?

Хтось із чоловіків закашлявся від пилу, інші відповідали, що не бачили нічого.

— Ми чули шум, бачили як ламалися стіни і як розбилося вікно, — сказав один з них. — Я вже думав, що будинок завалиться.

З'явився хтось зі свічкою і запалив ліхтар. Помаранчеве світло вихопило приголомшуючу картину. Інший чоловік, а за ним третій простягали ліхтарі, які потрібно було запалити. У кімнаті був страшенний безлад: ліжко перевернуте, на півдорозі між ним і стіною валявся умивальник, підлога була вкрита горою щебеню, і над усім цим стовпом стояла курява.

При світлі Річард зміг краще розглянути отвір в стіні. Зламані дошки стирчали в бік його кімнати, показуючи напрям вторгнення. Це його зовсім не здивувало. Але от розмір отвору був гідний подиву. Він займав всю відстань від підлоги до стелі. Більше того, те, що колись було стіною, тепер лежало у вигляді уламків по всій підлозі. Довгі розколоті товсті дошки, скріплені між собою дранкою і шматками штукатурки. Він не міг уявити, щоб щось настільки велике, здатне завдати подібного удару, могло залишити приміщення через вікно.

Річард знайшов свій меч і витягнув його з-під уламків дощок. Він обережно притулив його до підвіконня, щоб у разі необхідності скористатися їм, хоча не був упевнений, що клинок зможе протистояти тому, що пройшло через стіну і розчинилося в ночі.

Всі кашляли від пилу, літаючого в повітрі. У світлі ліхтаря Річард бачив, що всі вони покриті товстим шаром пилу, це робило їх схожими на збіговисько примар. Він бачив, що теж був вимазаний білою штукатуркою. Єдина відмінність була в тому, що він ще був покритий безліччю кровоточачих порізів. На білому кров була помітніша. Він струсив частина штукатурки з рук, обличчя та волосся.

Хвилюючись про тих, хто міг бути поранений і завалений уламками, Річард взяв у найближчого чоловіка ліхтар і заходився пробиратися по купі щебеню. Він направив світло в темряву отвору. Вид відкрився вражаючий, хоча і не несподіваний, судячи з тих ударів, які він чув.

Отвори розташовувалися по прямій лінії крізь всю будівлю, всі вони були такими ж, як і в його кімнаті. Через круглий отвір останньої стіни Річард міг бачити далекі зірки.

Він обережно ступав по довгих поломаних шматках балок. Частина уламків осідала під його вагою, ноги з'їжджали назад, щоб просунутися, доводилося докладати чималих зусиль. Не рахуючи кашлю, чоловіки вели себе тихо, озиралися, оглядаючи вселяючі страх пошкодження, викликані чимось незрозумілим, чимось сильним, тим, що зникло в пітьмі.

Крізь клуби пилу Річард побачив Кару, яка стояла посеред кімнати і дивилася в тому ж напрямку, що і він, в бік отвору у зовнішній стіні. Вона стояла до нього спиною, ноги були розставлені в захисній стійці, ейдж міцно затиснутий в правому кулаці.

Ніккі у світлі полум'я, танцюючого над її піднятими пальцями, увірвалася в кімнату Річарда через розбиті двері.

— Річард! Ти в порядку?

Стоячи на купі уламків Річард потер ліве плече, поворушив рукою. — Здається так.

Ніккі сердито бурмотіла щось, обережно пробираючись по уламках.

— Є думки, що тут відбувається? — Запитав один з чоловіків.

— Не знаю, — відповів Річард. — Хто-небудь постраждав?

Всі озирнулися навколо і подивилися один на одного. Деякі припустили, що ніхто, всі, кого вони знали живі і здорові. Один з людей повідомив, що решта кімнат на верхньому поверсі були вільні.

— Кара? — Покликав Річард, нахиляючись до темного отвору. — Кара, з тобою все добре?

Кара не відповідала і не рухалася. Вона продовжувала стояти все в тій же позі.

З наростаючим занепокоєнням Річард почав дертися до неї, по шляху розкидаючи дошки і трощачи шматки штукатурки. Тримаючись однією рукою за стелю для рівноваги, він проліз через отвір в кімнату Кари, зруйновану точно так само, як і його власна. Тільки розбита була не одна стіна, а дві, та уламки зруйнованих стін частково знаходилися в кімнаті Річарда. Рама вікна також була вибита, але двері, хоч і погнуті ударом, все ще висіли там, де їм належить.

Кара стояла прямо посередині між бічними краями діри, але ближче до кімнати Річарда. Уламки утворили завали навколо неї. Здавалося, тільки її шкіряна одежа захистила її від летячих осколків.

— Кара? — Знову покликав Річард, пробираючись до неї по купі щебеню.

Кара нерухомо стояла в темній кімнаті, дивлячись удалину. Ніккі через отвір в стіні підіймалася на купі щебеню, вхопившись для підтримки за руку Річарда.

— Кара? — Вимовила Ніккі, тримаючи руку з вогнем прямо перед обличчям Кари.

Річард підняв ліхтар. Широко розкриті пильні очі Кари не бачили нічого. Сльози проклали вологі доріжки по її вкритому пилом обличчю. Вона все ще залишалася в захисній стійці, але тепер, коли він підійшов ближче, Річард відмітив, що вона вся тремтить.

Він доторкнувся до неї, але вражений відсмикнув руку назад.

Вона була холодна, як лід.

— Кара? Ти чуєш нас? — Ніккі торкнулася плеча Кари й відсахнулася з таким же подивом, як і Річард.

Кара не реагувала. Було схоже, що вона і справді заморожена. Ніккі піднесла вогонь зовсім близько до обличчя Морд-Сіт. Її шкіра виглядала світло-блакитною, але оскільки все навколо було покрито шаром білого пилу, Ніккі не могла сказати, дійсно це так чи ні.

Річард обійняв Кару за талію. Здавалося, його рука обвила брилу льоду. Першим його бажанням було відсмикнути руку, але він не дозволив собі цього. Він також зрозумів, що через пошкоджене плече не зможе підняти її сам.

Він озирнувся на обличчя, що заглядали через рваний отвір в стіні. — Хто мені допоможе?

Чоловіки стали пробиратися по купі уламків, піднімаючи нові хмари пилу. Коли принесли ліхтарі, Ніккі погасила магічне полум'я і наблизилася до Морд-Сіт. Чоловіки збилися в групу, спостерігаючи за чарівницею.

Зосереджено нахмурившись, вона стиснула долонями скроні Кари. І з криком відсахнулася назад. Річард простягнув руку і піймав її за лікоть, не даючи їй перекинутися вниз по купі щебеню.

— Добрі духи, — прошепотіла Ніккі, намагаючись віддихатися, немов від несподіваного болю.

— Що? — Запитав Річард. — Що з нею?

Чаклунка притиснула руки до серця, все ще ковтаючи повітря, намагаючись оправитися від несподіванки. — Вона ледь жива.

Підборіддям Річард вказав на двері. — Давайте заберемо її звідси.

Ніккі кивнула. — Вниз — в мою кімнату.

Річард без роздумів підняв Кару на руки. На щастя, поруч були люди, які поспішили допомогти, помітивши як він зморщився від болю.

— Творець, — вигукнув один з чоловіків, підтримуючи її ногу. — Вона холодна, як серце Володаря.