Можливо, вона стала аббатисою, бо така була воля Творця, який і наділив її відповідним для цього служіння характером. Часом їй всього цього дуже не вистачало.

А ще вона ніколи не признавалася до кінця собі самій в почуттях до Натана. Він був пророком. Вона — аббатисою Сестер Світла, що володіла верховною владою в Палаці Пророків, а він — її бранцем, незважаючи на удавану пристойність, з якою вся ця ситуація обставлялася в марній спробі надати їй більш гуманний вид. Але все було гранично ясно: тисячоліттями вважалося, що пророки занадто небезпечні, щоб вільно розгулювати серед звичайних людей.

Ті, хто з молодих років обмежував свободу пророка, заперечував існування вільної волі як такої. Будь-який пророк був заздалегідь винен і засуджений, не маючи ні найменшого шансу самому робити свій вибір і відповідати за свої вчинки. І цьому древньому ірраціональному переконанню Енн присвятила більшу частину свого життя. Іноді вона неохоче думала про те, як це її характеризувало.

Тепер, коли вони з Натаном, постарівши, виявилися разом — яким би безглуздим це не здавалося колись — їх відносини були далекі від «всепоглинаючого почуття». Більше того, вона все життя відчувала невдоволення його витівками і постійно стежила за тим, щоб пророк не вирвався ні з нашийника, ні з ув'язнення в Палаці, хоча це лише посилювало його нестерпну поведінку, що тягнула за собою гнів Сестер, який, у свою чергу, підхльостував його непокірливість. І так без кінця.

Але які би він не викликав заворушення, нехай навіть навмисні, було в ньому щось таке, від чого Енн від душі сміялася всередині себе. Часом він був немов дитина. Дитина віком майже в тисячу років. Дитина, яка була ще й чарівником з пророчим даром. Такому, як він, варто було лише вимовити слова пророцтва непосвяченим масам, і це викликало б бунт, а то й війну. У всякому разі, саме цього завжди боялися, коли мова йшла про пророків.

Незважаючи на голод, Енн відсунула убік тарілку з сиром і фруктами. Їжа почекає. Серце прискорено билося від нетерпіння. Що повідала їй Верна у своєму посланні?

Енн сіла і присунула стілець ближче до столу. Вийнявши маленький дорожній щоденник в шкіряній палітурці, вона квапливо перебрала сторінки, поки не знайшла запис. У кімнатці було темно. Енн примружилася, намагаючись розібрати слова, і притягнула до себе свічку.

«Дорога Енн, — так починалося послання від Верни, — сподіваюся, мій лист застане вас і пророка в доброму здоров'ї. Ви говорили, що Натан виявився цінним помічником у справі Світла, але те, що ви поруч з ним, все ж турбує мене. Я сподіваюся, що з часу вашого останнього листа він як і раніше налаштований на співпрацю. Зізнаюся, мені нелегко уявити що він добровільно, без нашийника, надає вам допомогу. Прошу, будьте пильні. Мені жодного разу не доводилося чути про цілком щирого пророка — тим більше, з посмішкою на обличчі!»

Енн сама мимоволі посміхнулася. Вона прекрасно розуміла Верну, але та не знала Натана так, як Енн. Часом він викликав на них неприємності швидше дюжини хлопчаків, які принесли до вечері живих жаб, але незважаючи на все сказане і зроблене, Енн, знаючи пророка стільки століть, не могла б назвати нікого, з ким у неї було б більше спільного, ніж з Натаном.

Вона зітхнула і повернулася до читання.

«Нам довелося чимало потрудитися, стримуючи натиск Джегана і захищаючи перевали, ведучй в Д'хару, — писала Верна, — але, принаймні, ми досягли успіху в цьому. Мабуть, ми робимо це навіть занадто успішно. Аббатиса, якщо ви там, прошу, дайте відповідь».

Енн насупилася. Як можна «занадто» процвітати, коли стримуєш дику орду, що загрожує змести всю оборону, пролити кров захисників і поневолити вільний народ? Вона нетерпляче притягнула свічку ще ближче до сторінки. По правді кажучи, Енн була не на жарт стурбована, не знаючи, що задумав Джеган тепер, коли зимові холоди і весняна сльота залишилися позаду.

Соноходець був терплячим противником. Його орда прийшла з півдня, з Старого Світу, і не звикла до морозних зим Нового Світу. Багато солдатів впали жертвою суворих умов, сотні і тисячі були забрані хворобами, що охопили зимовий табір Ордена. Але незважаючи на численні втрати в боях, від хвороб і безлічі інших причин, все нові і нові полчища продовжували стікатися на північ, і армія Джегана невблаганно росла. При цьому він не витрачав сили і людей даремно на зимові походи, хоч життя солдат не представляло для нього ніякої цінності. Але завоювання Нового Світу було його метою, і тому він рухався до своєї мети, тільки коли можна було не брати до уваги погоду. Соноходець не ризикував без необхідності. Він непохитно і наполегливо перемелював ворогів, рівняючи їх із землею. Єдино важливим було підкорити світ, а не те, скільки часу на це знадобиться. На життя він дивився крізь призму ідей та переконань Братства Ордена. Життя окремої людини, навіть його самого, не значила нічого; важливий був лише внесок кожного у справу Ордена.

Тепер, коли в Новому Світі скупчилася настільки могутня армія, сили д'харіанців були віддані на милість соноходця, і доля їх залежала від того, що він зробить. Без сумніву, армія Д'харіанської Імперії теж була значною, але цього було явно недостатньо, щоб протистояти незліченним полчищам Імперського Ордена, не кажучи вже про те, щоб змусити їх повернути назад. Принаймні, поки Річард не зробить все, що тільки можливо і неможливо, щоб якось змінити хід війни.

Пророцтво говорило, що Річард був «каменем, кинутим у ставок»: його дії розходилися, як хвилі по воді, і охоплювали всіх і вся. У різних пророцтвах різними способами давалося зрозуміти також і те, що шанс на перемогу був у них лише у випадку, якщо у вирішальній битві їх очолить Річард.

Якщо ж ні, все буде втрачено. Пророцтво було гранично ясним і невблаганно чітким у цьому питанні.

Відчувши як раптово підступила при цій думці хвиля болю до шлунку, Енн судорожно притиснула руку до вогнища болю і потім рішуче вийняла з корінця щоденника перо — точно таке ж знаходилося у Верни.

«Я тут, Верна, — написала вона, — але тепер ти стала аббатисою. Ми ж з пророком вже давно мертві і поховані».

Так було задумано, і хитрість ця повинна була допомогти їм двом врятувати багато життів. Часом Енн із сумом згадувала час, коли була аббатисою, і нудьгувала за своїми Сестрами. Вона щиро любила багатьох з них, принаймні, тих, хто не опинився серед Сестер Тьми. Пекучий біль цієї зради — не тільки по відношенню до неї, але і до самого Творця — ніколи не слабшала.

Все ж тільки тепер, коли вона була вільна від такого тягаря відповідальності, вона змогла присвятити себе набагато більш важливому завданню. Як не шкода було розлучатися з колишнім способом життя аббатиси у Палаці Пророків, Енн розуміла, що її покликанням було щось більше, ніж сидіти за кам'яними стінами і управляти Сестрами, послушницями і молодими чарівниками, що здійснювали у Палаці своє навчання. Її справжнє покликання полягало в тому, щоб допомогти зберегти життя на землі. А для цього буде краще, якщо і Сестри Світла, і всі інші будуть вважати її та Натана загиблими.

Енн випросталася, побачивши, як на папері стали проявлятися слова Верни.

«Енн, мені втішно, що ви знову зі мною, нехай навіть і завдяки щоденнику. Нас так мало залишилося. Зізнаюся, іноді я сумую по залах Палацу, по тому часу, коли все було настільки простіше і осмисленіше, хоча мені самій це здавалося дуже складним. Так, світ виразно змінився з тих пір, як народився Річард».

З цим не посперечаєшся. Енн взяла з тарілки шматочок сиру і, схилившись над столом, продовжила читати повідомлення.

«Я щодня молюся про те, щоб в світ знову прийшов спокій і порядок і ми знову хотіли скаржитися виключно на погоду».

«Верна, я в подиві. Що ти мала на увазі, кажучи про «занадто успішний» захист перевалів? Поясни, будь ласка. Чекаю твоєї відповіді».

Енн знову відкинулася на своєму стільці з прямою спинкою і в очікуванні взялася за дольку груші. Її дорожній щоденник був магічно пов'язаний з таким же у Верни, і все написане в одному з них відразу ж з'являлося і в другому. Щоденник цей був з числа небагатьох стародавніх речей, що залишилися від Палацу Пророків.