Незалежно від причини зникнення Келен, все почалося саме в той ранок, коли його поранили. Напередодні ввечері, коли Річард укладався на свою ковдру, Келен була поруч. Він був упевнений, що була. Він не забув, як обіймав її. Він пам'ятав її поцілунок, її посмішку в темряві. Це зовсім не фантазії.

Ніхто йому не вірить, але Келен він не вигадав.

Цю частину проблеми він теж засунув в глибину свідомості. Його більше не турбувало, вірять йому інші чи ні. Їх недовіра тільки відволікала його увагу від суті проблеми.

Адже він не міг дозволити собі здатися, не міг допустити думки, що інші можуть виявитися правими, і він усього лише придумав красиву історію. Це теж відволікало від головного. Він нагадав собі про дуже реальне свідоцтво — про її сліди.

Зрозуміло, неможливо за один раз пояснити іншим те, що вивчав довгі роки; неможливо змусити їх зрозуміти все значення того, що відкрилося йому при вигляді тих слідів. Але він точно знав, що ці сліди означали, він прекрасно вмів розуміти їх мову. Інші, звичайно, не розуміли нічого, але не він, Річард. Сліди Келен були приховані, і безсумнівно, це було зроблено за допомогою магії. Земля в лісі була занадто рівною, занадто незайманою. Штучно недоторканою. Але, що більш важливо, він виявив камінь, зрушений з місця. І камінь цей дав йому зрозуміти, що він має рацію. Камінь явно підтверджував, що те що відбулося — зовсім не гра його уяви.

Йому необхідно було обдумати те, що трапилося з Келен, і що означало її викрадення. Хто б не зробив це, він володів даром — тепер Річард знав точно. Це підтверджував і той спосіб, яким були заховані їх сліди. Такий висновок значно звужував список можливих ворогів, відповідальних за те, що трапилося. Це повинен бути хтось, що володіє даром, кого послав Джеган.

Річард не забув, як прокинувся тим ранком лежачи на боці. Він не забув, як важко було відкрити очі хоча б на коротку мить, якою важкою була голова. Чому? Якби справа стосувалася когось іншого, він сказав би, що людина ніяк не може прокинутися після тяжкого похмілля. Але його стан був ще більш важким, це був стан нездоланної сонливості.

Десь у віддаленому куточку свідомості, практично на самому краю розуміння зберігся спогад про те, що він побачив в досвітній темряві, коли намагався повністю прокинутися. І тепер він всі свої зусилля, всю увагу зосередив на тому неясному спогаді, повністю сконцентрувався на ньому.

Він пам'ятав, як рухалися темні гілки дерев, ніби під поривами вітру.

Але тим ранком вітру не було. Це підтверджували всі, з ким він говорив. Та й сам Річард відмінно пам'ятав, що повітря було нерухомим, ніби завмерлим. Однак темні гілки ворушилися.

Це здавалося протиріччям.

Але ж Зедд говорив, що відповідно до Дев'ятого Правила Чарівника, суперечності в реальності не можуть існувати. Якщо щось вступає в протиріччя з іншими фактами, значить його існування неможливе. Це — непорушний закон життя. Подія не може існувати, якщо воно суперечить дійсності.

Гілки дерев не могли рухатися самі собою, і в ту ніч не було вітру, щоб змусити їх рухатися.

Це означає, що він розглядав проблему неправильно. Його завжди дивувало, що гілки могли рухатися від вітру, коли ніякого вітру не було. Факт залишався фактом — це неможливо. Значить, був хтось, хто змусив їх рухатися.

Крокуючи по невеликій кімнаті, Річард різко зупинився.

Або можливо, рухалися зовсім не гілки дерева.

Він зауважив, що рухається щось темне, і тому припустив, що це були гілки. Але можливо, це було щось інше.

Усвідомивши, що це може означати, Річард задихнувся від раптової думки.

Він зрозумів.

Він застиг на місці, широко розплющивши очі, не в силах поворухнутися. Обривки подій того ранку скажено почали перекидалися в його свідомості, поступово займаючи потрібні місця в міркуваннях, поступово формуючи розуміння, утворюючи повну картину того, що тоді сталося. Вони забрали Келен, наклавши на неї якесь закляття. Також вони використали заклинання для нього, Річарда, щоб не дати йому прокинутися. Вони зібрали речі Келен і знищили всі сліди її перебування в таборі, всі свідчення її присутності там. Це і був рух, який він запам'ятав. Це не були гілки дерева, що хиталися туди-сюди. Це були люди. Люди, що володіють даром.

Річард побачив червоне сяйво. Поглянувши, він побачив Ніккі, яка входила в кімнату.

— Річард, мені треба з тобою поговорити.

Він дивився на неї.

— Я зрозумів. Тепер я знаю, що означає гадюка з чотирма головами.

Ніккі відвела погляд, ніби не могла дивитися йому в очі. Він знав, про що вона думає. Мабуть, вона вирішила, що він придумав ще одну фантазію у додаток до інших.

— Річард, вислухай мене. Це важливо.

Він насупившись розглядав її.

— Ти що, плакала?

Її очі опухли і почервоніли. Ніккі була не з тих жінок, хто легко дає волю сльозам. Хоча йому і доводилося бачити її плачучою, але для цього завжди були дуже серйозні причини.

— Не звертай уваги, — сказала вона. — Ти повинен вислухати те, що я скажу.

— Ніккі, кажу ж, я зрозумів…

— Та послухай же мене! — Стиснувши кулаки, вона дивилася так, ніби ось-ось готова була знову розридатися. Він раптом зрозумів, що ніколи ще не бачив, щоб вона виглядала такою… божевільною.

Він більше не хотів витрачати даремно час, а тому вирішив, що швидше буде дозволити їй висловитися.

— Добре, слухаю тебе.

Ніккі ступнула ближче, взяла його за плечі і уважно подивилася в очі. Її брови винувато нахмурилися.

— Річард, тобі потрібно бігти з Замку.

— Що?

— Я вже звеліла Карі зібрати твої речі. Вона принесе їх сюди.

— Вона сказала, що знає безпечну дорогу, де немає необхідності проходити через щити.

— Знаю, це я показав їй. — Усередині Річарда виникло і почало рости неясне тривожне почуття. — Що відбувається? Замок горить? З Зеддом все в порядку?

Ніккі приклала долоню до його щоки. — Річард, вони мають намір вилікувати тебе від твоєї «омани».

— Але Келен — ніяка не омана. Я тільки зараз зрозумів, що сталося.

Здавалося, вона не помітила його слів, а може просто не звернула уваги на ще одну, на її думку, чергову його спробу довести неможливе. Однак сьогодні його зовсім не цікавило її ставлення до його слів.

— Річард, кажу тобі, ти повинен бігти. Вони хотіли, щоб я усунула твою пам'ять про Келен за допомогою магії Збитку.

Річард здивовано кліпнув.

— Ти хочеш сказати, що Енн і Натан хочуть це зробити. Адже Зедд ніколи б не…

— І Зедд теж. Вони переконали його, що ти хворий, і єдиний спосіб вилікувати тебе полягає в тому, щоб знищити хвору, як вони вважають, частину твоєї свідомості. Ту частину, яка відповідальна за ці помилкові спогади. Вони переконали Зедда, що часу майже не залишилося, і що це — єдина можливість врятувати тебе. Зедд просто убитий горем через твій стан, він не може бачити тебе таким. Він готовий використати будь-який шанс, щоб ти став колишнім.

— І ти погодилася зробити це?

Вона з обуренням вдарила його в плече.

— Ти й справді з глузду з'їхав? Невже ти справді думаєш, що я могла б зробити таке? З тобою? Навіть якщо б я вважала, що вони мають рацію, не думаєш же ти, що я коли-небудь спробую вбити частину твоєї особистості? І це після того, як ти показав мені, що значить життя? Після того, що ти зробив, щоб повернути мене до життя? Ти серйозно вважаєш, що я здатна створити таке з тобою, Річард?

— Гадаю, не здатна. Але чому Зедд? Він же любить мене.

— Так, і він боїться за тебе. Він в жаху від того, що ти знаходишся під владою омани, заклинання або чого там ще. Йому не важливо, чим викликана твоя «хвороба». Він знає лише, що хоча ти фізично здоровий, ти перетворився в незнайому йому людину. Зедд вважає, що це — єдиний шанс для нього отримати назад свого Річарда. Справжнього Річарда.

— Я не думаю, що будь-хто з них — Енн, Натан або Зедд дійсно хочуть цього. Однак, Енн серйозно думає, що ти — єдиний, хто може врятувати всіх нас. Вона впевнена, що пророцтва говорять про тебе, як про останній шанс, який є в живучих, і вона відчайдушно намагається змусити тебе діяти так, як вважає правильним, щоб врятувати світ.