— А як можна вбити цього Звіра? — Запитала Кара.

— Звір — не жива істота. — Пояснила Шота. — Вбивати гончих Крові, — це все одно, що намагатися вбити валун, що летить на тебе, або битися з дощем, щоб перешкодити йому намочити тебе.

Судячи з вигляду, Кара була засмучена так само, як і Річард.

— Але повинно ж бути щось, чого вона боїться.

— Страх — почуття, притаманне тільки живим істотам.

— Але може бути щось, чого вона не любить.

Шота насупилася.

— Не любить?

— Ну, вогонь, вода, світло… Щось, чого вона буде уникати.

— Сьогодні вона може уникати води, а завтра може спробувати стягнути його в болото, щоб втопити. Вона легко переміщається крізь наш світ, і ніщо не може надати на неї великого впливу.

— А хто міг придумати таке створіння? — Запитав Річард.

— Думаю, Джеган знайшов цю ідею в стародавніх книгах, що описують зброю часів Великої війни. Він багато років збирає і вивчає стародавні книги. Але, підозрюю, до древньої ідеї він додав свої власні. Він мріє перемогти тебе. Я знаю, що він використовував самих сильних серед Сестер, щоб створити Звіра.

— Судячи з того, що вони використовували Магію Збитку разом з магією, відібраною у чарівників, вони цілком могли використовувати людей з даром в якості складових частин Звіра, відбираючи в них душі, розриваючи їх на складові частини, щоб потім об'єднати в це неймовірне створіння. Це — зброя, що перевершує все, з чим ми стикалися досі, і Джеган — той, хто наказав її створити. Його необхідно зупинити, поки він не придумав що-небудь ще більш жахливе.

— Не можу не погодитися, — пробурмотів Річард.

— Але ти не зможеш зупинити його, якщо не припиниш ганятися за примарами, — сказала Шота.

Річард завмер на місці і дивився на неї.

— Шота, ти не могла наговорити мені всього цього, не пояснивши, як можеш мені допомогти.

— Ти прийшов до мене і почав задавати питання. Я не шукала і не кликала тебе. І потім, я вже допомогла тобі. Я розповіла все, що знаю. Можливо, ця інформація допоможе тобі прожити на кілька днів більше.

Річард почув достатньо. Гонча Крові не мала єства, але в певному сенсі це і було її єством. Значить, дещо з того, що його цікавило, він усе ж дізнався. Це могло виявитися правдою, оскільки Шота попереджала, що немає ніякої можливості передбачити її дії. Але брак розуміння або знання ще не означав перевагу єства. Однак по цьому пункту сперечатися не варто. Він розумів, що рано чи пізно це може стати важливим, але не прямо зараз. Слова Шоти в достатній мірі підтверджували те, що вже повідомляла Ніккі. Однак вона додала деталі, про які Ніккі не знала. Правда, Шота не підказала жодного рішення.

Фактично, здавалося йому, вона зробила все, щоб намалювати картину, як можна більш безнадійну.

Річард майже поклав руку на руків'я меча. Але замість цього зупинився і скуйовдив пальцями волосся. Його розум відмовлявся сприймати інформацію. Він відвернувся і спрямував погляд на дерева в долині, дивлячись, як їх листя мерехтять в останніх сонячних променях.

— Значить, я нічого не можу зробити, щоб захиститися від гончої Крові.

— Я цього не говорила.

Річард різко обернувся.

— Що? Ти хочеш сказати, що спосіб є?

Шота незворушно дивилася йому в очі.

— Вважаю, один спосіб у тебе є… захиститися.

— Який?

Вона переплела пальці, з хвилину розглядала щось на землі, і потім рішуче зустріла його пильний погляд.

— Ти можеш залишитися тут.

Він зауважив біля своїх ніг Самуеля. Річард знову обернувся до Шоти, що стояла в очікуванні.

— Що значить залишитися тут?

Вона знизала плечима, немов у її словах не було нічого особливого.

— Залишайся тут і я зможу захистити тебе.

Кара випросталась і розвела руками. — Ти можеш це зробити?

— Думаю, зможу.

— Тоді підемо з нами, — запропонувала Кара. — Це вирішило б проблему.

Річарду ідея Кари не сподобалася.

— Ні, — відповіла Шота. — Я можу захистити його тільки тут, у цій долині. У себе вдома.

— Я не можу залишитися, — вимовив Річард, намагаючись, щоб його слова прозвучали не надто театрально.

Шота потягнулася і м'яко взяла його за руку, не даючи йому можливості легковажно відмахнутися від цієї проблеми.

— Можеш, Річард. Хіба тут настільки погано?

— Про такий спосіб я не подумав…

— Тоді залишайся зі мною.

— Надовго?

Її пальці трохи напружилися, наче вона боялася вимовити такі слова, боялася його реакції на них, але в той же час продовжувала наполягати.

— Назавжди.

Річард сковтнув. Він відчував, що з розгону вискочив на тонкий лід, не зрозумівши цього, і тепер виявив, що шлях до безпеки дуже-дуже довгий. Він не знав, що сказати, боявся сказати щось не те, боявся зробити помилку. Все його тіло поколювало, коли він почав розуміти, яким небезпечним раптово став вечір.

У цей момент він зовсім не був упевнений, волів би він опинитися віч-на-віч зі Звіром або перед очікуючим поглядом Шоти.

Річард розвів руками, немов просячи розуміння. — Шота, як можу я залишитися тут? Ти ж знаєш, що є люди, які на мене розраховують, яким я потрібен. Ти ж сама це казала.

— Ти не раб цим людям, прикутий до їх потреб. Це — твоє життя, Річард. Залишайся, і будеш жити.

Кара з підозрілим виглядом тицьнула пальцем себе в груди.

— А як же я?

Не дивлячись на Кару, не відводячи від Річарда пильного погляду, Шота відповіла.

— У цьому місці достатньо однієї жінки.

Кара переводила погляд з Річарда на Шоту, які витріщились одне на одного. І вона зробила те, що нещодавно їй радив Річард — обережно відвернулася, не сказавши ні слова.

— Залишайся, — пошепки повторила Шота.

В її очах Річарду відкрилася така жахлива уразливість, така відкритість, такий голод, якого він ніколи не бачив у неї раніше. Краєм ока він помітив Самуеля, який теж не зводив з нього очей.

Річард повернув голову, вказавши пальцем на її компаньйона. — А що щодо нього?

Це питання її не збентежило. Схоже, вона його чекала.

— Одного Шукача в цьому місці досить.

— Шота…

— Залишаєшся, Річард? — Вона опустила очі, не чекаючи, поки це зробить він, перш ніж він перетнув межу, на якій знаходився.

Це було одночасно і пропозицію і ультиматум.

— А як же Гонча Крові? Ти сказала, що не знаєш її природи. Як ти можеш стверджувати, що я буду тут у безпеці, якщо залишуся? Коли Звір напав в перший раз, він убив безліч людей.

Шота задерла підборіддя.

— Я знаю себе, знаю свої здібності, межу своїх можливостей. Я вважаю, що можу повністю забезпечити твою безпеку тут, у долині.

Не можу бути в цьому повністю впевнена, але щиро вважаю, що це так. Я, справді, знаю, що якщо ти покинеш це місце, ти будеш беззахисний. Це — твій єдиний шанс.

Він знав, що останні слова мають більше, ніж одне значення.

— Залишайся, Річард… Прошу тебе, залишся зі мною.

— Назавжди…

Її очі наповнилися сльозами.

— Так, назавжди. Будь ласка. Залишишся? Я завжди буду піклуватися про тебе. Я впевнена, ти ніколи не пошкодуєш про це, ніколи не будеш нудьгувати про решту світу. Прошу тебе.

Це була не відьма Шота. Це була просто жінка по імені Шота, яка відчайдушно пропонувала йому себе, своє беззахисне серце, готова ризикнути всім. Нескінченна самотність, яку він бачив в її очах, жахала. Він знав цю муку тому, що сам відчував те ж. Така самотність здатна заподіяти майже фізичний біль.

Річард сковтнув і ступив на тонкий лід.

— Шота, можливо, це самі добрі слова, які ти коли-небудь говорила мені. Знати, що ти досить цінуєш мене, щоб запропонувати таке, значить для мене більше, ніж я коли-небудь зможу уявити. Саме тому, що я теж глибоко шаную тебе, я згадав про тебе першою, коли мені знадобилася допомога. Я подумав про тебе перш за всіх інших, ні про кого більше. Я високо ціную твою пропозицію… але боюсь, що не можу прийняти її. Я повинен йти.

При погляді на її обличчя Річарду здалося, що його облили крижаною водою.