— Махачкала! — крикнув у відповідь один із них, а інший помахав рукою.

Я теж махнув рукою і сів на своє місце, поруч із Гулею.

— Махачкала, — повторив я, зосереджуючи увагу на запаленому примусі.

Наближався час вечері. Петро відкупорював одну з банок трофейних консервів, Гуля перемішувала суп у казанку. В купе пахло баранячим лоєм.

«Коби ж тепер без зупинок до Ростова», — подумав я з надією.

Три години потому потяг різко загальмував у цілковитій темряві. Примус разом із казанком недоїденого супу злетів зі столу. Ми підхопилися. Петро чиркнув сірником і визирнув із вікна, наче цей сірник, що горів у його руці, міг щось освітлити. Гуля навпомацки знайшла на підлозі примус і казанок, підняла їх.

Ззовні долинув шум мотора.

Я теж виліз головою у вікно, посунувши Петра. Від хвоста потяга до нас наближалася машина, освітлюючи товарняк дальнім світлом. Вона їхала повільно, і ми, певно, дивилися на неї хвилини зо три, перш ніж Петро прошепотів: «Вантажівка!»

Я придивився уважніше й побачив, що на кузові машини стояли люди. Два промені кишенькових ліхтарів бігали товарними вагонами, повз які сунула ця вантажівка.

— Далі, далі! — вигукнув хтось.

Ми з Петром перезирнулися. Петро сів на нижню полицю, знайшов під столом господарську сумку, витягнув звідти пістолет із глушником. Потім запалив спиртову таблетку на столі.

— Схоронися під полицю, — сказав він Галі.

Вона слухняно полізла вниз. А Петро дивився тепер мені в очі, наче очікував від мене якихось дій. Чекав, напевно, що я скажу Гулі теж заховатися під полицею.

Поміркувавши, я дістав свій пістолет і поклав його під підстилку праворуч від себе.

— Може, кави зварити? — несподівано пролунав голос Гулі.

Я повернувся. Вона дивилася на Петра.

— Ні, дякую, — сказав Петро і зітхнув.

Машина наблизилася до нашого вагона. Петро прибрав пістолет зі столу.

— Стій тут. Ось цей вагон! — пролунав хрипкий голос знадвору.

Ми чули, як авто зупинилося. Водій заглушив двигун.

Промінь ліхтарика несподівано ввірвався через порожню раму до нашого купе, і я здригнувся.

— Агов, хлопці, є хтось? — залетів до купе слідом за променем ліхтарика хрипкий голос, який щойно лунав.

Петро звівся, завмер, потім усе ж таки визирнув. Я теж висунув голову й одразу ж замружився, осліплений ліхтарем.

— Виходьте, — спокійно та привітно покликав нас хтось невидимий.

— Чого їм треба? — прошепотів Петро, коли ми вибиралися з купе до тамбура.

Я знизав плечима.

Ми зістрибнули з приварених залізних сходинок і опинилися під бортом вантажівки. Відразу до нас підійшов чолов’яга з ліхтарем.

— Відкочуйте ворота, — спокійно промовив він, і не було в його голосі ні погрози, ні особливої вимогливості. І розмовляв він російською чисто, без акценту. Це мене дещо заспокоїло, я ж приготувався до зустрічі з чеченцями.

— Перевірятимете? — обережно запитав Петро, підійшовши до середини вагона.

— Нащо перевіряти? — здивувався чолов’яга з хрипким голосом. — Ми й так усе під контролем тримаємо. Вивантажили-завантажили — і кожен своєю дорогою. Давай, ворушись! Молдаванин де?

— Який молдаванин? — Петро зупинився перед дверима до вантажної частини вагону й розгублено подивився на мене.

— От сука! — неголосно видихнув чолов’яга. — Я йому ребра переламаю, рейсовик бісів!

Він сплюнув під ноги, потім роззирнувся. Затримав погляд на мені, натягнуто посміхнувся.

— Нічого-нічого, давайте, хлоп’ята! — він кивнув, заспокоюючи чи то нас, чи то себе.

А я досі не тямив, що відбувається. Одне було очевидно — ці нічні візитери поводилися з нами так, наче ми цілком у курсів їхніх справ. Може, татуйований попутник, що не з власної волі полишив наш вагон, і був тим «молдованином», який мусив би нас просвітити? Можна було тільки здогадуватися або чекати, що все знайде пояснення саме собою.

Я підійшов до Петра, зірвав пломбу з дроту, накрученого на ручці вагона, і смикнув двері на себе. Двері прочинилися насилу й тільки на півметра. Підійшло двійко чоловіків, допомогли відкотити їх повністю.

— Давай, здай сюди задом! — гукнув хрипкий у темряву.

Знову завівся мотор, і вантажівка розвернулася та підставила задній борт до відкритого вагона.

Ми з Петром відійшли вбік і дивилися звідти, як кілька людей залізли до вагона та згортали брезент. Під брезентом у світлі ліхтарів ми з подивом побачили звичайні мішки, складені гіркою.

Працівники нічної бригади почали розбирати гірку, охайно складаючи зняті мішки попід внутрішньою стінкою навпроти проходу. Під мішками виявилася піраміда зелених дерев’яних ящиків.

— Стоп, хлопці! — пролунало раптом із вагона. — Ану, посвітіть сюди!

Облишивши піраміду з ящиків, вони відійшли в правий кут. Нам не було видно, що там відбувається, але ми пригадали, що там відбувалося зовсім нещодавно, добу тому. Пригадали і перезирнулися.

— Вони неозброєні, — прошепотів я Петру.

В отворі вагонних дверей з’явився чолов’яга з ліхтарем. Промінь ліхтаря пройшовся по наших обличчях.

— Ходіть сюди! — холодно покликав він. Ми підійшли. Залізли до вагона.

— Що ви такі відморожені? — запитав чолов’яга, піднісши ліхтар майже впритул до обличчя Петра.

Петро затулив очі рукою. Чолов’яга відвів його руку.

— Ану не затуляйся! — сказав він, приглядаючись до зіниць. — Що тут таке було? — запитав.

— Нічого, — відповів Петро і відштовхнув від свого обличчя руку з ліхтарем.

Чолов’яга прибрав ліхтар.

— Нічого? — перепитав він із недовірою. — А це що?

Він посвітив на свою ліву долоню, в якій лежав пістолет із руків’ям, обмотаним синьою ізострічкою.

Ми мовчали.

— Іване! — чолов’яга озирнувся. — Перевір ящики!

Для мене вони всі були Іванами. Їхні обличчя неможливо було роздивитися в темряві. Небагатослівна компанія чоловіків, приблизно однакових на зріст і точно вже одного виду діяльності, який поки що був для нас не зрозумілий. У мене виникла підозра, що ми просто не встигнемо нічого зрозуміти.

Силует Івана повернувся до піраміди ящиків. Із правого кутка йому підсвічувало два ліхтарики.

Іван зсунув кілька ящиків, пробуркотів собі щось під носа. Нахилився.

— Ніби все, — втомлено промовив він.

— Ніби чи все? — перепитав у нього власник хрипкого голосу, який явно був головним у цій бригаді.

— Все.

Знову промінь ліхтаря ковзнув нашими обличчями, наче вимагаючи уваги.

— То що тут було? — вже м’якше повторив своє питання хрипкий.

— Ми ж у купе їхали, не у вагоні, — неголосно промовив Петро.

Дрижаки побігли по моїй спині. Я злякався, що зараз ці чуваки захочуть зайти до нашого купе — і що тоді?

— Ну, нащо нас вважати ідіотами? — із жалем у голосі промовив головний. — Хіба вас мама ніколи не вчила говорити правду? Це ж не боляче — сказати правду...

Пауза, яка запала слідом за цими словами хрипкого, примусила мене подумки попрощатися і з Гулею, і з життям. Я відчув себе винним майже перед усіма, а особливо перед своєю казахською дружиною, для якої я виявився настільки фатальним подарунком.

До головного підійшов Іван, узяв до рук пістолет, покрутив його.

— Це Молдаванина, — сказав він. — У нього алергія на залізо, він усе ізострічкою обмотує: і ножі, й виделки... Придурок!

— То що ж ви? — промінь ліхтарика втупився в моє обличчя. — Посварилися з ним?

— Еге, — відповів за мене Петро, й одразу ж промінь перестрибнув на нього. — Я його зіштовхнув...

— Так? — ледве не з радістю вигукнув головний і голосно гмикнув. — Ну гаразд, це ваші справи! Можете хоч і різати одне одного, якщо в голові туман! Але щоб вантаж був цілий!

Ми стояли остовпілі, а головний швиргонув пістолет, який забрав у Івана, у відчинені двері вагона, в ніч.

— Агов! — покликав він своїх. — До роботи!

Ми відійшли до поперечної стінки вагона, зупинилися, затуливши собою дверцята, що вели через туалет до нашого тамбура. На нас більше не зважали.