— Цей наш! — полковник зупинився, почекав на нас і пірнув у прохід між поїздами.

Ми слухняно йшли слідом за ним. Попереду хтось махнув рукою, і полковник, який ступав переді мною, махнув рукою у відповідь.

Зупинилися біля звичайного товарного вагона. З подивом я побачив, що людина, яка махнула полковнику й очікувала нас біля вагона, виявилася не ким, як бомжем Васею, котрий пригощав нас раками. Вася допоміг занести речі в службове купе вагона. На мій запитальний погляд він тільки посміхнувся і промовчав.

— Васю, — звернувся до нього полковник за хвилину. — Тут на Москву є вагони?

— Так, — Вася кивнув.

— Там у хлопців у вагоні ще якийсь військовий труп залишився, — сказав, посміхаючись, полковник. — Перевантаж його з колегами на най-, ближчий московський... — полковник наче загубив думку і повернувся до Петра, — Петю, а труп якось запакований? Чи просто...

— У мішку, на «змійці», — відповів Петро. Полковник замислився.

— Васю, — сказав він за хвилину. — Притримай потяг, скажи — затримка п'ятнадцять хвилин. І відразу сюди!

Вася побіг до локомотива, а полковник, нічого не сказавши нам, поліз під вагон.

«Пішов труп провідати», — подумав я.

Ми тим часом огляділися в новому купе — тут уже пахло європейською цивілізацією. І купе було фірмовим, зі справжнім заскленим віконцем, і туалет із дзеркалом та умивальником, і тамбур із маленьким титаном і ящиком брикетного вугілля.

Склавши речі й залишивши жінок у купе, ми з Петром вийшли з вагона. Цей вагон був власністю «депо Баку».

— Отже, тут наш пісок, — Петро кивнув на запломбовані відкотні двері.

— Тут, напевно, — погодився я.

Повернувшись до тамбура, Петро спробував відчинити двері до вантажної частини вагона, але вони були замкнені на ключ. Довелося повернутися до купе.

За кілька хвилин практично одночасно повернулися Вася і полковник. У полковника на обличчі сяяла усмішка.

— Є змога залишити про себе хорошу пам’ять! — радісно та ядуче промовив він, дивлячись на Васю. — Перенесете труп до найближчого московського, і нехай хтось із бомжів напише записку: «Привіт від генерала Воскобойникова». Вкладеш записку в мішок. Нехай почистять свої лави!

— Гаразд, — відповів Вася з готовністю в погляді.

— Ну все, бережи себе! — полковник простягнув Васі руку. — Дасть Бог, ще здибаємося!

За кілька хвилин ми всі сиділи в купе на нижніх полицях. Я сидів із Гулею, а навпроти через стіл сиділи Петро, Галя і полковник. Полковник, знявши з руки годинник, поклав його перед собою і спокійно стежив за секундною стрілкою. Так тривало, доки потяг не смикнувся.

Повільно поповзли повз наше вікно вагони сусіднього товарняка.

Я раптом задумався про те, що в цьому купе тільки чотири полиці, а нас уже п’ятеро. Окинувши уважним поглядом купе, я помітив відсутність рюкзака полковника. Цікавість примусила мене нахилитися і зазирнути під нижні полиці.

— Щось загубив? — запитав мене Вітольд Юхимович.

— Так, — відповів я. — Ваші речі.

— А-а! — посміхнувся він. — Спостережливий хлопчина! Вони не тут, я у вагоні спати буду. Але якщо покличете мене на сніданок — не ображусь!

— А мішки у вагоні? — похмуро запитав Петро.

— Ні, мішки не там, мішки у сусідньому, — сказав, не повертаючись, полковник. — І не треба за них хвилюватися.

Петро поліз під стіл, витягнув із сумки трубку і кульок із примівським тютюном. Мовчки набив люльку і, струснувши в руці сірникову коробку, підвівся та вийшов до тамбура.

— Мені теж інколи доводиться робити не те, що я хочу, а те, що треба, — провівши поглядом Петра, промовив полковник. — І нічого. Це життя...

Години за півтори, коли потяг уже проминув Ростов-на-Дону, вода, що закипіла в титані, розтопила лід недовіри. Титаном займався полковник, і він же вніс до купе п'ять склянок окропу, а потім кинув у кожен по одноразовому пакетику чаю.

— У мене і цукор є, — сказав він, викладаючи з кишені джинсової куртки кілька упаковок «залізничного» цукру. — Пригощайтеся!

— А що тут у вагоні? — запитав після чаювання Петро.

— Китайські дитячі іграшки і в'єтнамський бальзам, — мирно усміхаючись, відповів полковник.

— Іграшки? — недовірливо перепитав Петро й посміхнувся.

— Ходімо! — полковник вибрався з-за столика і, зупинившись біля купейних дверей, озирнувся.

Ми з Петром пройшли за ним до тамбура. Він відімкнув ключем двері до вантажної частини вагона й дав нам дорогу.

Вагон був доверху заповнений картонними коробками і фанерними ящиками. Вузенький прохід між ящиками і коробками вів до невеличкого вільного від вантажу майданчика з внутрішнього боку відкотних дверей. Там, у тьмяному світлі, що падало з маленького вентиляційного віконця, на дерев'яній підлозі лежали два піддони, поверх яких був розстелений синій спальний мішок. Поруч ми побачили фанерний ящик, вочевидь, призначений заміняти стіл, і рюкзак полковника.

Ми зупинилися перед цим лігвищем.

— Я вас не на екскурсію привів, — пролунав за спиною незвично сухий і суворий голос Вітольда Юхимовича.

Він пройшов уперед, присів на свій імпровізований матрац і примружився, дивлячись на нас знизу вгору.

— Я не збираюся перед вами ні звітувати, ні вибачатися! — промовив він досить похмурим тоном. — Ви самі влізли в цю справу, і не варто корчити із себе ображених! Якби не я — ви б зараз сиділи десь у казахському КПЗ і ночами відповідали на питання слідчих. І про нелегальні розкопки, і про наркотики у банках із-під дитячого харчування. Коли в пустелі я отямився з головою, що розколювалася від болю, зі зв’язаними ногами — я не образився на вас. Я просто захотів догнати вас і начистити пику, я так би і вчинив, якби не цей пісок. Може, це був і не пісок, а просто втома! Я даю вам дві хвилини, щоб ви вирішили, як ми далі будемо розмовляти: на рівних і при повній взаємній довірі, чи я говоритиму з вами, як полковник із рядовими, що загриміли на гауптвахту.

Полковник дістав із нагрудної кишеньки джинсової куртки годинник зі шкіряним ремінцем, завів його. Відсунувши довгуватий рукав куртки, кинув погляд на власний годинник.

— То по якому годиннику засікати? — він знову підвів голову. — По годиннику ідеаліста? — він підняв у долоні годинник зі шкіряним ремінцем. — Бачте, ідеаліста вже давно нема серед живих, а механізм цокає!.. Чи по годиннику прагматика? — він перевів погляд на свою ліву руку.

Ми мовчали. Я не знаю, про що цієї миті міркував Петро, але мої думки витали десь далеко, над Києвом. І мені хотілося туди, до них. «Усе закінчиться добре, — повторював я собі. — Треба тільки перечекати».

— Ще одна хвилина, і я сам прийматиму рішення! — пролунав холодний голос полковника.

— Гаразд, — важко зітхнув Петро. — Будьмо «на рівних».

«Ну ось, — думав я із полегкістю. — Перемогла груба сила... Або, як раніше було заведено казати, — перемогла дружба!..»

Я усміхнувся, і полковник, помітивши мою усмішку, теж посміхнувся.

Він підтягнув до себе фанерний ящик, дістав звідти фігурну зелену пляшку. Звівся на ноги.

— Я вас ні в чому не обманював, — уже спокійно промовив він, відкручуючи гвинтову пробку. — Ваше здоров’я! — він пригубив із горлечка і простягнув пляшку мені.

Я подивився на етикетку — це дійсно був в’єтнамський бальзам. В’язке тепло розлилося в роті після першого ковтка, і я зробив другий. Потім передав пляшку Петру.

Минуло півгодини, а ми й досі були у гостях у полковника. Ми сиділи за фанерним «столом» на фанерних ящиках і при палаючій свічці й далі пили в’єтнамський бальзам, тільки тепер уже з одноразових пластяночок із запасів Вітольда Юхимовича. Розмова справді йшла на рівних. Полковник жартував, намагаючись створити атмосферу розслаблення. Петро стійко намагався зберігати серйозний вираз обличчя, але в’єтнамський бальзам виявився досить міцним напоєм.

Пізніше я зрозумів, що полковник жартував передусім для себе, він сам хотів розслабитися. Але все одно час від часу втома стирала усмішку з його обличчя.