Литмир - Электронная Библиотека

Я кивнув. Галя і Гуля саме починали варити обід, тому, судячи з усього, чекати на повернення полковника залишалося недовго. Цікавість і відчуття голоду примусили мене постояти якийсь час поруч із багаттям і нашими куховарками. Приємний солонуватий запах лоскотав ніздрі. Я придивився — Галя розкачала тонкий шар тіста і різала його на ромбики, а Гуля на цій-таки дошці з іншого боку нарізала смужками сухе м’ясо. Поруч у піалі лежала гірка порізаної кільцями фіолетової цибулі. Схоже, обід заплановано святковий. Я ковтнув слину.

— Що це в нас сьогодні? — запитав я.

— Аман залишив трошки баранини, будемо казахський суп їсти, — відповіла Гуля, не повертаючись.

За моєю спиною пролунав кашель. Прокинувся Петро. Звівся на ліктях, покрутив головою по боках. Потім знову ліг на спину й утупився напівсонними очима в білясте, засвічене яскравим полуденним сонцем небо.

Полковник справді повернувся на обід. Він наче носом занюхав, чим загрожує можливе запізнення. У казанку доварювався масний суп із баранини, і аромат його створював навколо багаття атмосферу очікування. Учорашні поминальні сто грамів усе ще вимагали закуски.

По обіді полковник відкликав мене і Петра вбік.

— Вам треба до вечора відіспатися, — сказав він добрим батьківським тоном. — Уночі буде багато роботи.

Ми слухняно подалися до своїх підстилок. Після ситного і смачного обіду дрімота затуманила мою свідомість, щойно я вмостився на спину, затуливши обличчя повстяною казахською шапкою — подарунком батька Гулі.

Прокинувся від ревіння моторів. Підняв голову. Шум долинав із-за близького піщаного обрію, за яким починався спуск до нашого розкопу. Я вийшов на край узвишшя і побачив унизу екскаватор і два великі самоскиди. Один із «КрАЗів» стояв трошки віддалік від ями. Його водій-казах сидів на сходинці кабіни й курив. Другий «КрАЗ» стояв під завантаженням. Водій був у респіраторі. Екскаватор черпав пісок із нашої ями і насипав його в уже напівзаповнений кузов самоскида. Я придивився й помітив, що і казах у екскаваторі дихав через респіратор. Трошки віддалік стояв і спостерігав за завантаженням полковник Тараненко.

Я повільно спустився до ями. Підійшов до полковника.

— Справа просувається, — сказав він мені. — Вам уже час збирати речі.

— Що? — перепитав я. — Ми їдемо?

Полковник кивнув.

— За годину приїде Аман. Будемо супроводжувати вантаж. Дорога далека, до Красноводська понад шістсот кілометрів.

Я зітхнув. Пустеля відучила мене від наглих рухів, і тому думка про те, що треба швидко збирати речі, викликала в мені виразне неприйняття.

Я піднімався нагору до нашої стоянки у досить роздратованому гуморі. Намагався робити широкі кроки, але пісок наче сміявся з мене, осипаючись під ногами й уповільнюючи рух. Зрештою пісок переміг — я піднявся наверх заспокоєний, трошки втомлений.

Сказав Гулі, що треба збиратися, і вона слухняно попрямувала до наших речей. Склала смугасту підстилку, заховала її в подвійний баул. Підійшла до вогнища за триногою, казанком та іншим кухонним приладдям.

Я роззирнувся навсібіч. Механічний звук екскаватора суперечив мертвій красі цих руїн. Я спробував порахувати, скільки днів провели ми тут, але шум заважав мені. «Гаразд, — подумав я, — попереду шістсот кілометрів дороги — буде час і дні порахувати, і про багато іншого поміркувати...»

53

Виїхали ми під вечір. Попереду рухалися два «КрАЗи» з піском. У першому поруч із водієм їхав уже знайомий нам казах Юра, в другому — Вітольд Юхимович. Ми учотирьох їхали позаду в «лендровері» Амана. Аман врубав усі фари, й обидва самоскиди, які їхали попереду нас, здавалися якимись нереальними, наче ми дивилися кінофільм. Дорога петляла, і час до часу передній самоскид на мить вискакував зі світлового коридору. Але дуже швидко ми знову вишиковувалися в більш-менш рівну колону та їхали далі, повільно підіймаючись у гори Каратау. Горами ці пагорби, звісно ж, називалися умовно. У порівнянні з Кавказом їх можна було б назвати рівниною. Але все одно під місячним світлом, яке надавало їм нереального блакитнуватого забарвлення радше місячного, ніж земного пейзажу, вони здавалися неймовірно красивими.

Інколи нас підкидало, і я з побоюванням повертався до заднього віконця джипу, перевіряючи, щоб не повилітали з багажника наші речі. Але щільно покладені упритул одне до одного рюкзаки, сумки й баули, здавалося, менше реагували на нерівності дороги, ніж ми.

Небо загорялося все більшою кількістю зірок, але побачити їх можна було тільки через заднє віконечко «лендровера» — яскраве світло двох рядів фар робив усе попереду, крім шматка дороги і двох самоскидів, невидимим.

У порт Красноводська ми приїхали близько першої дня. Біля паромної пристані стояло десятка два машин, переважно легкових. Пором «Нафтовик» із бортами, вкритими іржею, не викликав особливої довіри. Навіть іржа на його бортах була двох кольорів: нижні півтора метри відливали брудною зеленувато-коричневою барвою, а вище ватерлінії, яка піднялася над водою, царювала вже класична коричнева іржа. Від Амана я вже знав, що на лінії Красноводськ-Баку курсують лише два пороми: «Нафтовик» і «Дружба», тому шанси, що цей пором піде на дно саме з нами, були мінімальні.

Самоскиди стояли в черзі на завантаження, але в'їзд на пором був поки що перекритий пофарбованим червоною фарбою ланцюгом.

Пором був схожий на звичайний сухогруз. Він був у кілька разів менший за рибзавод, на якому я плив від Астрахані до затоки Комсомолець. Тільки ніс, який опускався і ставав на час завантаження-розвантаження мостом для автотранспорту, дозволяв цьому судну називатися поромом.

Поки я роздивлявся, вивчаючи напівзанедбаний порт із доковими кранами, що завмерли в довільних позах, з іржавими конструкціями, які стирчали на кожному кроці з червонуватої, начебто так само вкритої іржею землі, до «лендровера» підійшов полковник Тараненко.

На його прохання ми з Петром відійшли від автомобіля.

— Пором відчалить за дві години, — повідомив полковник. — Слухайте мене уважно. Ви тепер — представники фірми «Каракум ЛТД». Ось документи на пісок, — він передав мені цупкий великий конверт. — Там-таки знайдете гроші. Я дожену вас у дорозі, в мене ще тут є справи. Ви з водіями вивантажуєтеся в Баку, вони самі перевантажать пісок і покажуть вам, з якої гілки в порту ви маєте прямувати далі. На азербайджансько-дагестанському кордоні з вас знімуть п’ятсот доларів за транзит, потім, напевно, будуть іще проблеми. У конверті три тисячі, до Ростова-на-Дону мусить вистачити. Якщо не вистачить — у вас є зброя. Але будьте з нею обережними, — полковник зробив невелику паузу, даючи нам із Петром можливість усвідомити почуте. Потім вів далі: — У Ростові доведеться кілька днів постояти. Моя вам порада — жінок відправте туди окремо на пасажирському поїзді. Із Баку це робити сенсу нема, надто небезпечно. Ну що ж, успіху вам і до зустрічі! Ні пуху, ні пера!

Полковник потиснув нам руки і відійшов до Амана, який курив біля «лендровера».

Ми з Петром стояли геть ошелешені. Я тримав у руках великий конверт. У вухах досі звучав голос полковника. Я вже не думав про старезний на вигляд пором, на якому мусив перепливти Каспій. Подальша дорога викликала в мене значно серйозніші побоювання. Не лише за себе, але й за Гулю. Передусім за Гулю. Було би дурницею розраховувати, що можна проїхати через Кавказ, особливо у наш час, коли і в Дагестані, і в Чечні ще стріляють.

Я подивився на Петра. Судячи з його похмурого вигляду, він теж не відчував особливої радості від майбутньої дороги.

— Ну, що робитимемо? — запитав я.

— А що робити? — голосом фаталіста відповів він. — Слід усе довести до кінця.

Він дістав свою люльку. Закурив.

Я кивнув, а сам подумав: «Якби ти був палестинцем, радів би, напевно, кожній можливості померти за батьківщину і за Аллаха».

Озирнувся на машину. Галя сиділа на сталевій боковій сходинці «лендровера», а Гулі не було видно. Я захвилювався. Наблизився, запитав Галю.

41
{"b":"231214","o":1}