Я хитнув головою, проганяючи надокучливі думки. Прислухався до тиші пустелі. Подивився на небо, де прокльовувалися далекі золотисті зерна зірок. Ніч, що наближалася, готувала собі зоряне небо.

Полковник повернувся дуже пізно — над руїнами артилерійської батареї вже висів тонкий східний місяць. Багаття пускало струмки диму, просило хмизу, оберемок якого лежав поруч, біля ніг Петра. Але Петро був суворий. Він витратив щонайменше годину, щоб зібрати цей хмиз. І тільки коли поруч навпочіпки опустився полковник Тараненко, Петро заходився пожвавлювати полум я. Настав час чаю.

Підійшла Гуля, сама зайнялася багаттям. А полковник кивком голови попросив мене і Петра прямувати за ним.

Ми відійшли на край узвишшя. Присіли там утрьох просто на пісок.

Полковник мав натомлений вигляд.

— Отже, так, — сказав він. — Про дещо я домовився, але нам усе доведеться тримати під контролем...

— Що — все? Про що ви домовилися? — запитав я, вражений своєю необізнаністю. — Я ж узагалі нічого не знаю...

Полковник здивовано подивився на Петра.

— Ти що, нічого йому не пояснив?

Петро заперечливо хитнув головою.

— Даруйте, пане полковнику, але в мене язик не повернеться від імені СБУ говорити. Ліпше самі йому все поясніть!

— Еге ж, — протягнув полковник розчаровано. — Ти так і не збагнув, що мета в нас спільна — краще майбутнє України...

— Ні, це я втямив, але я потребую часу, щоб до цього звикнути.

— Ну гаразд, — полковник зітхнув, знову повернувся обличчям до мене. — Тут справа така: передусім нам слід перевезти в Україну якомога більше цього піску...

— Для чого? — здивувався я.

— Для відродження нації, — відповів полковник. — Ти сам бачив, як він діє на людей. Звісно, не кожен пісок, а саме цей пісок, просякнутий національним духом... Загалом наші вчені ще скажуть своє слово з цього приводу. Наше завдання — переправити пісок на батьківщину. А там уже вирішать, як із ним чинити далі. Я би, відверто кажучи, додавав його в пісочниці дитячих садочків: усе ж таки наше майбутнє — це діти, нові покоління, які мусять бути зовсім іншими, кращими за нас, чеснішими, поряднішими... Зрозуміло?

Я кивнув.

— Власне, тому я сьогодні і зустрічався з казахськими колегами. Вони обіцяють допомогти. Натомість нам потім доведеться допомогти і їм, але це потім. Завтра будуть готові документи спільного українсько-казахського підприємства з торгівлі будматеріалами. Потому ми можемо взятися до відправки цього піску в Україну під виглядом кар'єрного... Нам, зрозуміло, доведеться супроводжувати цей вантаж.

— Усе це солодко звучить, — втрутився Петро, — але ж хто відтак ухвалюватиме рішення щодо цього піску? СБУ? А ми зостанемось за лагом?

Полковник важко зітхнув.

— Ми матимемо час усе це обговорити. В Україні ще нічого про нашу знахідку не знають, і я гадаю, що вдасться провезти цей пісок непомітно. Потім ми його скинемо на якийсь склад і прийматимемо рішення відповідно до обставин...

Скидалося на те, що Петро залишився задоволений почутим.

— Завтра ховатимемо майора Науменка, — знову заговорив полковник. — Приїдуть казахські колеги, допоможуть. Пообіцяли на дванадцяту бути тут.

Тільки-но я хотів поставити питання, що саме визріло, як Галя покликала нас до вогню. Чай був готовий.

Потім ми сиділи, пили чай із піал. Слухали тишу. Дивилися на зірки. Звідкись із-під речей, що лежали неподалік, вибрався хамелеон Петрович і виповз до вогнища. Зупинився за півметра від вогню, потім заліз до мене на коліно і завмер, втупивши мордочку в небо.

Коли всі розійшлися спати і Гуля взяла мене за руку, теж ваблячи до нашої смугастої підстилки, я зрозумів, що занадто розбурханий. Мені не хотілося спати. Мені хотілося побути на самоті, і я сказав про це своїй дружині. Вона з розумінням кивнула, поцілувала мене й відійшла вбік.

Щось мене відштовхувало від багаття, що вже затухало. Повітря здавалося прохолоднішим, ніж зазвичай, але холодно не було. Я пройшовся по піску, вийшов на край узвишшя. Подивився в небо, що миготіло мільярдами зірок. Потім поглянув униз. Місяць дотягувався своїм блідо-жовтим світінням до низини, у якій ми розкопали мету нашої подорожі, або, якщо точніше, — мету наших окремих подорожей. Я підніс ліву руку до обличчя, понюхав. І ледве стримався, щоб не чхнути від несподіваного приливу міцного запаху кориці. Потім понюхав праву руку — те ж саме. Озирнувся на красиво підсвічені тим-таки місячним сяйвом руїни артилерійської батареї. Прокляте місце? Що виникло раніше — міф про проклятість цього місця, чи сам уплив цього місця, цього піску на людей? Розуміючи, що самому мені на це питання не відповісти, я спробував відвернути свою увагу небом, і мені це вдалося. Я нарахував п'ять супутників, що летіли у своїх справах між зірками, намертво посадженими на свої небесні місця. Скільки років вони вже літають там, виконуючи свої дивні космічні обов'язки? Я пригадав ці майже щоденні повідомлення в старих газетах: «Сьогодні на навколоземну орбіту були виведені супутники „Союз-1554“, „Союз-1555“, „Союз-1556“...» Скільки тисяч цих «Союзів» блукають зараз космосом? І чи стежить хтось на землі за їхніми досягненнями? За їхніми польотами? Чи хвилюється за них якийсь напівбожевільний науковець, котрий подумки давно всиновив їх усіх, залишених сиротами після загибелі великої космічної держави?

Я спустився з пагорба, дійшов неспішно до нашого розкопу. Зупинився зверху біля краю широкої ями, майже в центрі якої лежала мумія майора Науменка. Присів, звісивши ноги вниз, у яму. До дна не дістав — залишалося ще сантиметрів тридцять.

Одразу відчув, як у грудях наростає спокій. І серце наче уповільнило свої удари, спокійніше потекла кров у венах.

«Як гарно, затишно тут, — подумав я і навіть не здивувався, що думки мої з власної ініціативи перейшли на українську мову. — Яка ніч, а зірок так багато! Треба ж було мені аж тут опинитись? Ну що ж, якби не опинився тут, то хтозна, де б я був зараз! Може, на тому світі? А так я живий і щасливий, і жінка в мене — вродлива й розумна... Аби все добре скінчилось!..»

І так сидів я до самого світанку, міркуючи про себе і про своє життя українською мовою. А коли сонце, що підіймалося, виштовхнуло тоненький окраєць місяця з небосхилу, в мене перехопило подих від побачених барв. Усього лише двох кольорів: жовтого — піску, і блакитного — неба.

«О Боже, — подумав я. — Ось воно, як бачив його Тарас Григорович: жовте і блакитне! Ось вони — його улюблені кольори! Кольори, які він споглядав кожного ранку і які нагадували йому, напевно, про далеку домівку, про рідний край, що він його так любив і повернутись до котрого так мріяв!»

А сонце підіймалося дедалі вище, і я не відчував жодної втоми від безсонної ночі. Спокійна бадьорість панувала в моєму тілі. Я відчував у собі величезну кількість потаємної енергії. Я не знав, чого вона чекає, на що вона хоче бути витраченою, ця енергія. Але вона була в мені, вона чекала на свій час. І здавалося, не підкорялась мені. Вона була дужчою за мене. Може, це був дух, той самий дух, який робить людей добрішими і кращими навіть усупереч їхнім бажанням? Чи, може, це була тільки мала частинка цього духу?

Я звівся на ноги. Ще не висушене сонцем повітря несло в собі легкий запах Каспію і досить відчутний запах кориці. Щойно сонце пригріє сильніше — обидва ці запахи заховаються, втечуть під пісок, де легше зберігати свою вологу присутність. І там сидітимуть до вечора, доки не спаде спека, доки висушене повітря саме не захоче пом'якшитися, наповнитися легкою вологою, набрати ваги, щоб не так легко було вітерцеві віднести його подалі в пустелю або на невисокі гори, що обрамляли цю пустелю.

Я звівся на ноги і почав видиратися на пагорб, до струменя диму, що тік угору над не видимим звідси, знизу, багаттям. Я знав, що біля вогню на мене чекає Гуля, а в казанку, підвішеному на гачок триноги над багаттям, уже закипає вода.

Невдовзі по сніданку тишу Новопетрівського укріплення порушило ревіння мотора: біля вогнища зупинився потужний «лендровер» брудного жовто-салатового кольору. Він був довший, ніж звичайний джип: за двома рядами сидінь починався кузов завдовжки близько двох метрів. Зверху на даху кабіни виднілися вишикувані шерегою прожекторні фари. Такі ж фари прикрашали сталевий каркас бампера, що вистромлювався на півметра вперед. У «лендровері» сиділи двоє казахів, обидва в адидасівських спортивних костюмах, обом за сорок. Той, хто сидів за кремом, вийшов із машини першим. Підійшов до полковника, привітався. Вони перешіптувалися хвилини зо три. Потім з авто вибрався інший. Приєднався до них, узяв участь у нечутній розмові.