— Треба ладнатися в путь! — спокійно промовив Петро по п'ятихвилинній мовчанці.

Він кинув іще один погляд на тіло полковника і звівся на ноги.

— Йду погляну, що там у нього, — на ходу промовив він, прямуючи до речей Тараненка.

Багаття вже потріскувало. Над ним висів на тринозі казанок, біля якого сиділа Гуля.

Я сидів на підстилці, міркуючи про «відлетілого» полковника. Я не розумів, куди тепер рухатися. Заздалегідь обрана ціль раптом стала небезпечною. Але відмовитися від неї здавалося неможливим. Залишалося тільки досягнути цієї мети й потому спробувати пірнути в темряву, вийти з гри. Довге життя краще за посмертну славу.

— Агов, ти, поглянь, що я в нього знайшов! — до мене підійшов Петро. Простягнув розгорнуту схему Новопетрівського укріплення. Схема, зроблена тушшю, була старою, але не стародавньою. У нижньому правому кутку я розгледів підпис того, хто її складав, і дату — «1956 рік».

— Ти сюди подивись! — Петро тицьнув пальцем у чорне коло, біля якого дрібними чорними літерками було написано: «Розташування старої криниці».

— То що, він усе знав? — здивувався я.

— Нічого він не знав! — відрубав Петро. — Maпy мав, а де шукати не знав, бо в іншому разі на біса б ми йому здалися!

У моїй перегрітій казахським сонцем голові все поступово стало на свої місця.

Зрозумів я, що в активі було все необхідне для знаходження «скарбу», захованого в піску. Була навіть лопата. Тож спільна українсько-російсько-казахська подорож просувалася до своєї заключної стадії, після чого можна буде привітати Петра і Галю, а може, й полковника Тараненка зі знайденням реліквії і нарешті залишитися наодинці з Гулею. Так, мета моєї мандрівки зазнала неабияких змін. Тепер мені хотілося одного — залишитися вдвох із Гулею і вже потім вирішувати: що нам робити, куди йти чи їхати. Моє майбутнє тепер проглядалося з нового, несподіваного боку. Із авантюрного воно перетворилося на романтичне. «Романтична подорож на двох». Здається, є такий приз у телепрограмі «Любов із першого погляду».

Я отримав цей приз, не беручи в ній участі. Тепер, щоб залишитися вдвох із Гулею, треба було позбутися супутників, чия присутність тільки й заважала авантюрній мандрівці перетворитися на романтичну. А для цього зоставалося хіба знайти те, що закопав у піску великий поет, і помахати на прощання тим, хто повезе знахідку на далеку чорноземну батьківщину.

Гуля налила всім чаю і роздала сирні кульки. Галя віддала свою кульку Петру, а від нього з глузливою посмішкою отримала батончик «Снікерс».

Петро знову кинув погляд на «відлетілого» Тараненка. Тільки по довгому втомленому погляді на полоненого полковника він відсьорбнув зеленого чаю і кинув до рота маленьку жовтувату сирну кульку. Він так легко і по-свійському це зробив, що на мить здався мені найсправжнісіньким казахом. «Ще трошки, і ми всі тут казахами станемо, — подумав я. — І всі міжнаціональні підозри зникнуть самі собою, розчиняться у зеленому чаї разом із сирними кульками, розкатаються по язику до стану слини».

Галя несподівано простягнула половинку «Снікерса» Гулі, а та взяла, відразу поклала весь шматочок до рота і запила чаєм.

Мені згадалися мої нещодавні роздуми про різні способи досягнення міжнаціональної злагоди. Тепер у перелік дій та предметів, які викорінюють взаємну недовіру, я міг додати й батончики «Снікерс».

— То що, — Петро подивився на мене. — Час рушати... Цю свиню тут залишимо, — він кивнув на полковника.

Я заперечливо мотнув головою.

— Не можна — загине. Він іще днів зо три може лежати, а за три дні саме сонце його доконає! А потім тебе в Києві твій друг капітан СБУ Семенов запитає: «А де ваш начальник експедиції полковник Тараненко?»

Петро скривив губи і тяжко зітхнув.

— А як нам із ним чинити? — нарешті запитав він. — Тягти його на собі я не маю наміру...

— Та може, й не треба, — сказав я. — Давай перекотимо його попід камінь, накриємо чимось і руки йому розв’яжемо...

Петро не погодився, і мені довелося ще хвилин зо п'ять доводити йому, що моя пропозиція не тільки гуманна, але й корисна для нас. За три дні, поки він «літає», ми впораємося зі «скарбом» і встигнемо забратися геть із Форту-Шевченка. Я не замислювався, куди ми зможемо піти. На той момент це було не надто важливо.

Зрештою він здався. Ми вдвох перекотили Тараненка у внутрішній гострий кут відрогу, перенесли туди ж його речі. Накрили голову знайденою в його ж рюкзаці футболкою. Розв'язали йому руки. Потім підійшла Гуля, поставила біля його голови наповнену водою алюмінієву кружку й засунула у воду один кінець футболки, що затуляла йому голову.

Галя тим часом склала наші речі в подвійний баул і рюкзак, а свої — в торбу з довгими лямками. За півгодини ми рушили в путь.

Увечері, коли влаштувалися на привал, побачили віддалік тремтливі вогники міста. Мета була зовсім близько, й настрій якось сам собою поліпшився. Знову пили зелений чай, а після чаю Галя вирішила зварити гречаної каші, й ми всі терпляче чекали на вечерю, вмостившись навколо маленького багаття. Раптом Галя зойкнула та схопилася на ноги. Петро теж скочив, потім підвелися й ми. Нахилившись уперед, я побачив біля ніг Галі хамелеончика. «Петрович? — подумав я. — Щось давненького його не було. А я вже був подумав, що він від нас відстав...»

— Не бійся, — сказала Галі моя жінка. — Він хороший. Він приносить удачу.

— А то не скорпіон? — недовірливо, все ще з тремтінням у голосі запитала Галя.

— Ні, це хамелеончик. Він із нами мандрував. Видно, заснув і тільки-но прокинувся, — сказала Гуля.

— Найцікавіше він проспав! — вставив я свої «п'ять копійок».

Знову всі посідали навколо багаття, а винуватець галасу заліз Галі на джинси й завмер там, спрямувавши драконячу голову в небо. Галя, нахилившись, усе ще з побоюванням розглядала його.

— А мене тварини люблять, — сказала вона задумливо. — І собаки, і коти, і корови...

— Мене теж, — сказала Гуля і зітхнула.

Ми з Петром мовчки перезирнулися. Першого разу, здавалося, я почув жіночу розмову, і хотілося, щоб вона тривала. Так мирно вона звучала, що я навіть намагався дихати якомога тихше.

А згори, з високого неба, раптом посипалися зорі. І лише я їх бачив, лише я дивився вверх. Ні, неправда, хамелеончик теж. Ми вдвох сиділи, занурені в небо. Жінки розмовляли по-домашньому тихо. А Петро курив свою люльку й задумливо дивився на казанок, де варилася гречана каша.

Наступного дня ближче до вечора ми зупинилися на межі того, що багато років тому мало гучне й горде ймення — Новопетрівське укріплення. Зараз на цьому місці виднілися тільки залишки мурів і вапнякові тесані блоки колишніх будівель, що окремо стирчали з піску чи каміння. Прозорість повітря танула під тиском вечірніх сутінків. Уже складно було визначити межі цього укріплення: велике воно чи мале. Навіть коли ми дістали план-схему 1956 року, яку позичили в полковника Тараненка, неможливо було співставити намальовані гострим олівцем чи тушшю залишки будівель з реальними руїнами.

Нам нічого не лишалося, як просто чекати на ранок. А тим часом Гуля ладнала багаття з гілочок, зібраних дорогою. Та перед самим укріпленням несподівано знайшли ми висохлий стовбур якогось дерева. Стовбур був завтовшки з людську руку, тому поламати його об коліно виявилося неможливо, і ми з Петром по черзі розбивали його на тріски вістрям лопати.

Нарешті вогонь запалав, а тріски розтрощеного стовбура надали йому незвичну яскравість і силу. Вода в балоні закінчувалася, і ми поставилися до неї більш ощадливо, ніж зазвичай. Залишили точно на ранковий чай. Тут уже нам, здавалося, хвилюватися не було чого, бо ж наблизилися ми не тільки до руїн, але й до людей, які біля цих руїн оселилися. Десь поруч було місто Форт-Шевченко. Прогулятися по справжньому місту мені хотілося більше, ніж бабратися в піску. Давалася взнаки ностальгія міського мешканця.

Але вечір швидко переходив у ніч, і я вже знав, що сил у нас вистачить лише на похідну вечерю і на розкладання підстилок для сну.