Ми підійшли. Тюк був застебнутий на «блискавку». Коли Петро розшпилив «блискавку», ми завмерли, зачаївши подих. Тюк виявився цератовим мішком для трупа. Крізь блискавку, що роз’їхалася, можна було визначити тільки те, що труп був одягнутий у військову форму.

Петро знову нахилився до мішка. Вжикнула, засуваючись, блискавка.

Він розгублено подивився на мене, наче запитуючи: що діяти?

Я розвів руками. Схоже, один небажаний вантаж у вашому вагоні змінювався на інший, ще небажаніший.

— Треба щось вигадати, — прошепотів я. — Тільки їм нічого не кажи, — кивнув я в бік службового купе.

— Нумо зараз під брезент його схоронимо, — запропонував Петро. — А там, може, десь викинемо дорогою.

Ми розтягнули брезент, підіткнувши його краї у щілини між мішками і стінками вагона. Повернулися до купе.

Коли вже вечоріло, ми палили багаття перед вагоном, розсівшись на знайдених поблизу порожніх ящиках. Невизначеність найближчого майбутнього дратувала мене. Петро теж сидів мовчки, похиливши голову. Тільки Галя і Гуля розмовляли про щось, але я, поглинутий своїми думками, не дослухався до їхньої тихої розмови.

Аналізуючи події минулих днів, я все більше переконувався у тому, що ми — вже відіграні карти. Залишалося одне питання: хто грав нами, хто був режисером усієї цієї епопеї з піском, під прикриттям якої ми відвезли на кордон Дагестану й Чечні зброю, а звідти переправили до Ростова вантаж наркотиків? А тепер ми були в тупику, притому не лише в залізничному. Ми вже нікому не потрібні, так само, як і труп, залишений нам на згадку військовими. Безглуздо сподіватися, що наш вагон незабаром рушить у путь. Хіба що в зворотну... Але і це, швидше за все, відбудеться без нас.

Ділитися своїми міркуваннями з Петром я не зважився. Нехай сам дійде такого ж висновку, тоді й подумаємо, як діяти далі. Але скільки часу доведеться чекати, коли він усерйоз задумається?

Я уявив собі нас із Петром у ролі бомжів, які сидять на цих-таки ящиках на цьому ж місці біля багаття. Як не крути, а це теж один із можливих варіантів. Тільки Галя і Гуля не вписувались у цей варіант.

А Галя і Гуля вели далі тиху розмову. Галя розповідала про своє дитинство у селі під Львовом, про батьківське господарство. Говорила вона російською із помітним акцентом.

Звідкись із-за вагонів долинув до нас багатоголосий п’яний сміх. «У рядах бомжів поповнення», — подумав я.

На потемнілому небі з’явилися зірки, спочатку найяскравіші. Тріскотіло багаття, розбавляючи димом вокзальне повітря. Полум’я вогнища нагадувало мені про осінь, про ритуальне спалення опалого листя на дачі у батьків, про дитинство.

Цей вечір приніс не лише ностальгійні спогади. Наростаючий гул потяга привернув нашу увагу. Жінки замовкли. Ми обернули голови в бік основної магістралі на Ростов. Потужний прожектор локомотива, що наближався, дотягнувся до нас, відштовхнувши сутінки за межі світлового коридору. Потяг уповільнив хід метрів за триста. Мої очі засльозилися від яскравості прожектора, і я, відвернувшись, побачив на брудній землі наші тіні.

А потяг уже заповзав між нашим і товарняком-«асорті», займаючи єдину вільну гілку. Локомотив повільно проїхав мимо, потягнулися криті товарні вагони, помережані трафаретним шрифтом.

Хвилин за п’ять після зупинки потяга ми пожвавішали. Петро підгодував багаття. Підійшов до вагона навпроти.

— «Власність станції Батайськ-товарна», — прочитав він трафаретний напис унизу.

Мої очі вже відпочили від агресивного прожектора і знову звикали до м’якого світла вогнища.

— Ти не знаєш, де цей Батайськ? — запитав Петро.

— Ні.

— Трохи далі, кілометрів зо п’ять звідси, — пролунав десь поруч знайомий чоловічий голос.

Я озирнувся. Скільки сягало світло багаття, на нашій ділянці коридору між двома потягами нікого не було видно.

— Хто тут є? Полковнику, ви? — голосно запитав Петро.

З-під вагона, що належав станції Батайськ-товарна, викотилася пляшка пива, тоді друга. Пляшкове скло дзенькало, наштовхуючись на камені. Коли пляшки завмерли біля наших ніг, і тиша, повернувшись до нас, здавалася тривожною, з-під вагона викотилася ще одна пляшка.

— Є чим відкрити? — запитав знайомий голос.

— Ох і свиня ви, полковнику! — мовив Петро і, зітхнувши, присів на ящик.

— Ти чого? — з-під коліс батайського вагона виліз Вітольд Юхимович. — Перелякався, чи що?

Полковник був одягнутий у той самий адидасівський спортивний костюм і джинсову куртку. Він обтрусився і подивився на Петра.

Петро не відповів. Тільки ще раз зітхнув.

— А в тебе є чим відкрити? — полковник поглянув на мене.

Я підняв одну пляшку, зачепив її ребром кришки об залізну сходинку нашого вагона й ударив згори кулаком.

— З приїздом! — сказав я, простягаючи відкупорену пляшку полковнику.

Полковник узяв пляшку, відсьорбнув пива, обітер вільною рукою короткі вуса.

— Чому з приїздом? — мовби нічого не сталося, запитав він. — Я сюди раніше за вас приїхав!..

Тут уже я знизав плечима. Раптова втома, що охопила мене, відбила будь-яку охоту ставити полковнику запитання, яких накопичилося чимало.

«Напевно, він з'явився не для того, щоб одразу зникнути», — подумав я.

— Ну як? — після другого ковтка пива полковник обвів нас бадьорим поглядом. — Відпочили? Тепер час братися до справи!

Усі подивилися на полковника спантеличено.

— Збирайтеся, — сказав він.

— Куди? — запитав я.

Полковник позирнув на годинник, обернувши циферблат до багаття.

— За сорок хвилин від'їжджаємо, — промовив Вітольд Юхимович.

— На чому?

— На поїзді. Тільки не на цьому! — він кивнув на наш вагон. — Потім усе поясню!

Остання обіцянка полковника прозвучала дуже доречно. Петро підвівся з ящика, кинув очікувальний погляд на жіноцтво. Гуля і Галя теж підвелися.

— Ну, давайте, давайте, — підганяв полковник Тараненко. Він стояв під вагоном, доки ми збирали речі. Подивившись на Вітольда Юхимовича з наскрізного вікна купе, я помітив на його обличчі відбиток утоми. Відблиски багаття створювали ефект драматичного, театрального освітлення. Мішки під його очима за цього освітлення здавалися синцями, а саме обличчя було мертвотно-блідим. Звичайно охайні, рівно підстрижені вуса полковника втратили форму. «Видко, і йому нелегко далася ця дорога», — подумав я. Ні, я не жалів полковника, не відчував до нього жодного співчуття. Якщо когось і було мені зараз шкода, то це наших жінок та ідеаліста Петра. І себе, звісно, теж було шкода. Полковники ж не бувають ідеалістами. Наш полковник не був винятком, а отже, всі його труднощі були тільки тягарями військової служби. Не стільки військової, як секретної. «Може, він романтик й авантюрист? — подумалося мені зненацька. — Адже, судячи з віку, в КҐБ він прийшов у той час, коли спокійно мандрувати світом могли лише співробітники розвідки... Треба буде запитати в нього, чи багато він мандрував...»

Речі вже були зібрані. Галя і Гуля навели лад у нашому купе, акуратно склали верблюжі ковдри, посуд. Почистили ганчіркою примус.

— Хутчіше! — влетів до купе голос полковника. Уже біля вагона полковник забрав у Гулі подвійний баул, перекинув через плече. У Галі забрав її торбу й попрямував до хвоста потяга.

— Вітольде Юхимовичу! — гукнув до нього Петро. — А мішки з піском?

— А це не той пісок, — сказав, озирнувшись, полковник.

— Як «не той»? — вигукнув Петро. — Він же цинамоном пахне!

— Звісно, пахне, — спокійно погодився полковник Тараненко. — Туди п’ять кілограмів кориці пішло, на ці мішки! Пішли, потім усе поясню, — полковник закрокував уперед.

— Але ж там іще труп лежить! — задумливо сказав Петро, подавшись услід за нами.

Полковник зупинився.

— Який труп? — здивовано запитав він. — Звідки?

— Військовий труп, — на ходу відповів Петро. — Та нехай уже, потім усе поясню!

Ми вийшли до останнього вагона нашого потяга і, зашпортуючись за численні рейки, проминули кілька інших товарняків, які стояли щільно один до одного, наче корови у стійлі.