Коли я залишився один, хутко зняв джинси і футболку та заліз під легку ковдру. «Цікаво, — подумав я, — а що б зробив Шевченко, якби опинився в моїй ситуації? Як би він поставився до цієї Даші? Чи поширилася б його жаліслива любов до жінок і на неї, сильну і по-материнському грубувато-добру? Адже і в ній є щось від „батьківщини“, не важливо — від якої. Дійсно, наче саме собою порівняння напрошується — жінка-країна. Самодостатня, рішуча, незалежна...»

За віконцем пройшов, неголосно матюкаючись, якийсь мужик. Коли його лункі кроки затихли, мої думки вже побігли іншим річищем. Я міркував про майбутнє, про найближче майбутнє, до якого я прямую. «Було би чудово, — подумав я, — якби мені, росіянину, вдалося знайти ці записи Кобзаря. Чим не внесок у розвиток дружби між двома братніми народами?!» З цими думками я й заснув.

Цілісінький наступний день ми пливли Волго-Каспійським каналом, який я спочатку вважав Волгою. Але Даша мене просвітлила.

— Пожди, котику, вийдемо на Каспій — так спокійно не буде, — сказала вона вранці, визирнувши у віконце, за яким коли щось і здавалося спокійним, то лише синє небо, бо ж більше нічого видно не було.

Потім вона пішла у свій цех і повернулася лише на шосту вечора. А я то сидів міркував, то дрімав. Загалом набирався сил. Увечері блукав по периметру свого поверху, роздивлявся мешканців рибзаводу, які проходили повз мене компаніями й поодинці. Люди як люди, тільки очі червоні й у декого — горять. Я розумів, що життя й робота в одному й тому ж місці спричиняє психологічні відхилення. Пам'ятаю навіть, як щось нам у школі пояснювали про труднощі одиночних і парних космічних польотів — у тому сенсі, що хотіти стати космонавтом і бути ним насправді — це дві сумні протилежності. Але, певно, порівнювати складнощі життя на плавучому рибзаводі зі складнощами космонавтів просто гріх. Тут була величезна кількість людей, різних статей, різного віку. І залежно від свого розвитку та уяви вони знаходили собі відповідне дозвілля.

Та і той факт, що на мені вони навіть погляду не затримували, доводив, що ні від самотності, ні від нестачі нових облич вони не потерпали.

Я приліг грудьми на бортик і дивився на сіруватий берег, що пропливав удалині. Припухле червонувате сонце висіло на краю неба з іншого боку корабля, і тому тут особливо відчувалося наближення вечора. Знизу сріблилася вода. Було спокійно і в повітрі, і на душі. Й люди, достатньо постукавши взуттям по гулкому залізу палуби, розійшлися по місцях, де мали намір чи то випити, чи то просто поговорити.

Набравшись від вологого вечірнього повітря свіжості, я повернувся до каюти. Ми знову їли консерви, пили помаленьку горілку, запиваючи водою. І Даша знову ненав'язливо розповідала про трудові будні.

— Завтра запускаємо холодильний конвеєр і консервну лінію, — говорила вона твердим голосом. — У холодильнику риби днів на чотири роботи, якраз заки почнемо прийомку свіжої — холодильник буде пустий. Тонн десять консерви закатаємо... Жаль, що в холодильнику одні оселедцеві... Якщо й трапиться якась білужка — хто її помітить, той і потягне. А я не на конвеєрі, я на ОТК буду цього разу... Слухай, а чого ти на Мангишлак? Ти часом не маковий гонець?

— Ні, — я хитнув головою. — Я хочу подивитися Форт-Шевченко... його місцями походити...

— А він у вас хто? — запитала Даша.

— Та так, поет, борець за національну ідею...

— Ніби як Жириновський?

— Ні, він був тихий, спокійний. Вірші писав про жінок... такі, жалісні...

— Чо, йому жінок, чи що, було жаль?

— Було, — підтвердив я.

— Цікаво, — щиро промовила Даша. Замислилася. — Я взагалі-то віршів не читаю. Про Анжеліку читала пару книжок і «Мати» Горького. Горький мені більше сподобався, та «Анжеліка» — захопливіша. Не пам'ятаю, хто її написав... А вірші я і в дитинстві не любила. Тільки коли Роберт Рождественський по телевізору читав — слухала. Але це ж тільки по восьмих березнях він читав...

Вона позіхнула і затулила рота долонею.

— Щось спати хочеться, — протягнула натомленим голосом. Потім, не звертаючи на мене жодної уваги, зняла з себе ситцевий у бліденьких квіточках халат і лишилася в трусах-шортах бежевого кольору і в ситцевому ліфчику, теж у квіточку. Залізла під ковдру.

— Світло вимкни! — попросила вона. — І горілку допий, якщо можеш. Недобре сльози лишати...

У пляшці дійсно залишалося на денці, і я вилив залишок горілки у свою склянку. Тоді вимкнув світло і зі склянкою в руці пройшов внутрішнім коридором на палубний периметр. Зіперся об бортик і подивився на воду, що відливала чи то платиною, чи то старим потемнілим сріблом.

На небі горіли великі зірки. Три штуки. Висіли вони невисоко, а над ними миготіла інша зіркова дрібнота, незліченна, як нічна мошва, що скупчилася біля одного-єдиного дорожнього ліхтаря.

За моєю спиною горіло віконечко чиєїсь каюти, за яким тривала голосна весела розмова. Дзвеніли склянки, пригадувалися випадки з минулого — звичайні, такі, що трапляються з кожним безліч разів у житті. Але тут, під веселощі та горілку, вони слухалися уважно і з повагою, і навіть я постояв, завмерлий, хвилин п'ятнадцять. Слухав і всміхався. Якийсь сільський вечір виходив. У руках — склянка з горілкою на денці. На небі — зірки, за спиною — віконце, за віконцем — балачки.

Я допив горілку і, повернувшись до каюти, влігся і поступово заснув під негучне, але наполегливе похропування Даші.

Наступного ранку рибзавод випливав у Каспій. Ранні зірки ненав’язливо і неяскраво поблискували на ще ясному небі. По периметру палуби прогулювалися робітники плавучого гіганта. Я стояв біля бортика і дивився на воду — Дата сказала, що тільки-но ми увійдемо в Каспій, вода позеленіє.

Повз мене зі сміхом пройшла компанія жінок, і в повітрі біля мене затримався запах свіжої риби. Але буквально за півхвилини свіжий солонуватий вітерець зігнав його.

Рибзавод похитувався на невисоких хвилях, і це було для мене новим відчуттям. Раніше мені складно було уявити, що хвилям буде до снаги розхитати цю махину, але тепер я вже розумів, що Каспійське море може все: і освіжити, і нагодувати, і втопити...

— Гей, котику, не застудишся? — пролунав за моєю спиною голос Даші.

— Таж не холодно, — не озираючись, відповів я.

— Тут такі вітерці на Каспії — враз продують, — зі знанням справи сказала Даша. — Ходімо краще до каюти.

Зранку я прокинувся з важкою головою. Рибзавод усе ще похитувався — видно, це і було причиною мого неспокійного сну й важкого пробудження. Даша вже була в цеху. На столику стояла банка «Каспійського оселедця», той самий короткуватий ножик і огірок.

«Турботлива», — подумав я, споглядаючи залишений для мене сніданок.

Поїв, тоді вмився. Визирнув з-за фіранки назовні — небо відливало свинцем. Схоже, що погода змінювалася на гірше. Скільки мені ще плисти з ними?

Не те щоб ця подорож була мені неприємна, просто її одноманітність починала мене втомлювати: одні й ті ж консерви, одне й те ж море. Тільки небо дозволяло собі змінювати колір, а так усе було без змін.

Десь у коридорі пролунав невиразний, але навдивовижу гучний механічний голос. Я підскочив до дверей, відхилив їх і прислухався.

«Фельдшеру терміново з’явитися в третій цех!» — знову повторив механічний голос гучного зв’язку.

Цей голос іще тричі викликав фельдшера у третій цех, а потім знову стало тихо.

Несподівано хвилин за двадцять до каюти прийшла Даша. Вона була вдягнута в робочий комбінезон, який був колись білим, на голові — зелена хустинка. Обличчя червоне і в очах — вогники.

— Короткий день! — з посмішкою сказала вона, стягуючи хустинку і розсипаючи по плечах каштанове волосся. — Конвеєр зупинили...

— А чому? — запитав я.

— Ен-пе. Дівчата п’яного Мазая в кутку затисли і головку йому відтяли. Поки одні тримали, Машка цю головку в дозатор кинула, тож вона з рибою в якусь консерву потрапила... Там такий галас здійнявся! — Даша розреготалася. — А він бігає, конвеєр зупинив, почав банки відкривати — шукав серед оселедців свій кінчик...