Пафосно закінчивши свій монолог, полковник полегшено зітхнув і ковтнув чаю.

Я міркував про те, куди нам тепер із Гулею їхати. Родичів у мене в Україні не було. Знайомі були, але звалюватися їм на голову разом із Гулею не було жодного бажання. Одна річ — приїхати на кілька днів. Але тут мова йшла в кращому разі про місяць... Я подивився на Гулю. Вона пригорнулася до мене.

— Усе буде добре, — прошепотів я їй на вухо.

Петро сидів мовчки, скрививши губи. Понуро обвислі чорні вуса віддзеркалювали його стан.

— Ну гаразд, — нарешті промовив він, примружено дивлячись на полковника. — Перемудрували ви нас, пане гебіст. Але я не втямлю: навіщо вам іграшки та в’єтнамський бальзам?

— Це моє хобі, — посміхнувся полковник. — Дрібний легальний імпорт-експорт... Та й підмога в сімейному бюджеті — щось схоже на город. Підгодовує...

Петро тільки похитав головою.

— Я піду збиратися, — полковник підвівся. — У вас там лишилися ще гроші?

Петро запитально подивився на Галю. Вона кивнула.

— Ось і добре. Хто знає, може, й до швидкої зустрічі!

Вітольд Юхимович акуратно зачинив за собою двері. Ми сиділи мовчки ще хвилин зо п ять. На столі стигнув чай.

А за вікном миготіло передмістя Харкова.

— Їдьмо в Коломию, — несподівано промовив Петро, дивлячись на мене. — Поживете кількоро часу в моїх кревних. А ми звідтам — до Києва.

Я був щиро вражений. Мені навіть уявити було складно, що в цю мить Петро думає про мене і Гулю.

Квитки до Коломиї нам послужливо купив Вітольд Юхимович. Щоправда, місця виявилися не в одному купе, а в сусідніх. Коли поїзд рушив, ми вмовили одну сорокарічну пару помінятися зі мною і Гулею, тож знову їхали разом, як і на початку нашої залізничної мандрівки. За вікном купе вечоріло, загусали сутінки, проїжджали жовті вогники крихітних станцій, надто маленьких і незначних для нашого потяга.

Провідниця принесла чай і печиво. Приємний спокій супроводжував наше чаювання.

Незабаром та ж провідниця принесла чисту постіль. І ми, закінчивши чаювання, влаштовувалися на ніч, визначивши нашим жінкам місця на верхніх полицях.

Коли вимкнули світло, я клацнув колодкою дверей, щоб ніхто з нічних гостей не міг потурбувати наш сон.

Але сон таки перервали десь перед світанком. Із сусіднього купе, в якому якраз мали б їхати ми з Гулею, долинали шум і крики. Увімкнувши світло, ми притихли, прислухалися.

— Хтось заходив сюди вночі! — кричав чоловічий голос. — Це не наше! Запитайте в них!

А поїзд ритмічно торохтів по рейкових стиках, наче й діла йому не було до того, що відбувалося в одному з вагонів.

Тим часом інший чоловічий голос вимагав у когось одягатися і збирати речі. За вікном ледве-ледве починало світати.

Поїзд уповільнив хід і підкотив до вузенької платформи невеликої станції. Я припав до вікна і побачив біля маленької одноповерхової станційної будівлі міліцейський «газик» і поруч із ним — білі «Жигулі». Між ними стояли і курили кілька чоловіків у міліцейській формі та в цивільному. Озирнувшись на поїзд, який уже гальмував, вони пожбурили недопалки під ноги й мерщій кинулися до платформи. Мені здалося, вони наче вчепилися поглядами у наш вагон, коли ми вже повільно проїжджали повз.

Галас із сусіднього купе вихлюпнувся до вагонного коридору. Потім затих. Я визирав у віконце, але нічого і нікого навпроти вагона не побачив.

— Що там? — запитав Петро.

— Незрозуміло, когось із поїзда зняли...

А потяг тим часом знову смикнувся і поїхав, наче відштовхнувся від вузенької платформи цієї станції.

Зранку нам принесла чай інша провідниця, молодша.

— Торгівців наркотиками арештували, — відповіла вона на моє запитання. — Таких порядних вдавали із себе... Мовляв, чоловік і дружина... А в них у сумці цілий кульок цих наркотиків знайшли!.. Він же кричав, що не було в нього ніякого кулька... Що підкинули, кричав. А все одно забрали!..

Провідниця, здавалося, була щиро рада черговій перемозі доблесної міліції над кримінальним світом. У мене ж на душі було тривожно. Я, звісно, чув про те, що українські поїзди рояться наркокур'єрами, але згадуючи, що минулої ночі я міг би опинитися в тому ж купе, мимоволі хвилювався.

— Та нехай, чого ти нервуєш? — заспокоїв мене Петро.

...А Коломию заливали дощі.

За п'ятнадцять хвилин ходу від невеличкого вокзальчика до будинку батьків Петра ми промокли до нитки. Дощ переслідував нас від самого Івано-Франківська, але мене, доки ми їхали, не полишала надія, що поїзд вивезе нас із-під важких низьких хмар. Не вивіз.

І ось ми стояли на ґанку звичайного двоповерхового будинку. Петро постукав. Двері відчинилися, й одразу ж товстенька старенька мати, витерши руки об фартух, пригорнула Петра. Вийшов його батько — худий і високий.

— Ви проходьте, проходьте! — заметушилася старенька.

— Це моя мати, Ольга Миколаївна, і батько, Юрій Іванович, — повідомив нам Петро.

Ми стояли в передпокої, з нас крапала вода. Старенька кинула на нас швидкий погляд. Зупинила очі на Гулі, посміхнулася. Потім подивилася на Галю.

— Це — Галя, про яку я вам писав, — сказав він, кивнувши на подругу, що стояла поруч. — А ото Коля і Гуля.

Старенька ще раз подивилася на Гулю.

— Татарка? — запитала вона.

— Казашка, — відповів Петро.

— Ну, розбирайтеся, розбирайтеся мерщій, бо заслабнете! — знову почала метушитися жіночка.

Петро допоміг затягнути мій рюкзак і Гулин подвійний баул на другий поверх. Він штовхнув одні з дверей, за якими відкрилася маленька кімнатка-спальня з письмовим столом, ліжком і старим кріслом.

— Це моя хата, — сказав він, кивком голови запрошуючи нас досередини. — Тут можете перебратись.

Єдине вікно цієї кімнатки виходило на грядки городу, за якими вишикувалися військовими лавами кущі чорної смородини — вони майже цілком заховали металеву сітку, що відмежовувала обійстя.

Гуля зняла мокрі джинси, футболку і, залишившись в самих трусиках, почала викладати з подвійного баула свої речі.

Я із захватом спостерігав за нею. Єдиний раз я бачив її оголеною вночі, при світлі місяця. Це була наша єдина справжня ніч. У пам'яті в мене зринули звуки води, що лилася по її тілу, води, яка, стікаючи донизу, на пісок, залишала по собі дивовижний матовий блиск шкіри та відбиток місячного світла. Завдяки мокрому волоссю її обличчя зараз здавалося круглішим.

Вона обрала смарагдово-зелену сорочку-сукню, одягла її й запитально подивилася на мене.

Я знизав плечима. Мені складно було уявити реакцію батьків Петра на казахський костюм.

— Може, інший колір? — запитала Гуля.

Я раптом зрозумів, що в неї, крім мокрих джинсів і мокрої футболки, нема жодного іншого цивільного одягу. Тільки ці яскраві та справді красиві сорочки-сукні.

— Ні, гарний колір, — кивнув я.

Переодягнувшись у сухе, але все ще з мокрим волоссям, ми сиділи за великим овальним столом. Мати Петра наповнювала тарілки густим борщем і передавала їх далі. Закінчивши, вона прошепотіла коротку молитву, перехрестилася, повернувшись до образів, що висіли у верхньому кутку кімнати ліворуч від дверей. Потім обвела нас люблячим поглядом і сказала:

— Їжте!

Після борщу на нас чекав салат із власного городу й картопля з котлетами.

Увесь час, доки ми їли, старенька з цікавістю поглядала на Гулю. Потім, коли вона підвелася з-за столу і принесла з кухні каструлю зі ще теплим компотом, цікавість у ній перемогла статечність, з якою вона керувала обідом.

— Це весільне вбрання, дочко? — запитала вона. Старий Юрій Іванович, який сидів праворуч від Ольги Миколаївни, скосив погляд на дружину злегка осудливо, але вона цього не помітила. Вона широко розплющеними і — як я щойно помітив — блакитними очима дивилася на Гулю, очікуючи на відповідь. Вираз цікавості наче омолодив її обличчя і погляд.

— Ні, — відповіла, усміхнувшись, Гуля. — Це національний костюм... Усе інше мокре.