— Ти знаєш, скільки це варте? — кивнув я на скриньку.

— Либонь, воно щось-таки варте, але для української культури це нічого не дає... — і він знизав плечима. Обличчя його виказувало глибоке розчарування. — Великий український поет пише любовні записочки російською мовою...

— Великий український поет написав і кілька повістей по-російському, — сказав я. — Від цього він не став менш великим. Це просто показує, що він належить двом культурам.

— Те, що належить двом, не належить нікому, — Петро несподівано перейшов на російську. — Знаєш, два українські письменники купили будинок у складчину в Кончі-Озерній. Тепер вони не пишуть, а судяться, з'ясовують, кому все ж таки належить цей будинок... Якщо ніхто до цього часу не додумався перекласти його повісті українською, то до цих записок ні в кого точно інтересу не виникне.

— То що ти пропонуєш тоді з цим робити? — я кивнув на скриньку та записки, що лежали поруч.

— Не знаю, — сказав він і зітхнув.

— Давайте чай пити, — Гуля вирішила відірвати нас від неприємної розмови, і їй це вдалося.

Ми сиділи й пили трошки вистиглий чай. Їли заварні тістечка з маленької приватної пекарні, що відкрилася за час моєї відсутності через два будинки від мого.

— Ти можеш продати все це на аукціоні, — сказав я Петру, коли настрій мій поліпшився. — Тобі ж, напевно, потрібні гроші?

— Та-ак, — протягнув він задумливо. — Нам потрібні гроші... Мене висувають кандидатом у депутати.

— Правда? — здивувався я. — Чого ж ти з цього не почав? За це і випити не гріх!

Ми налили жінкам вина, а собі знову горілки.

— Перемоги! — побажав я Петру.

— Може, і справді продати на аукціоні? — знову він повернувся до рідної української мови. — Але ж мені не слід так світитися, це може декому не сподобатись.

Він запитально подивився на мене.

— Може, ти продаси? — запитав він. — Я тобі відсотки віддам.

— Спробую, — пообіцяв я.

Я ще не уявляв собі, як і де шукати такий аукціон. Але, як то кажуть, ніхто мене за язик не тягнув. Ні першого разу, коли я підкинув Петру цю ідею, ні другого — коли пообіцяв спробувати її втілити.

— Стривай, тут тобі ще дещо передали, — Петро знову взяв до рук свою торбу. Витягнув звідти папку з паперами Гершовича, потім коробку з-під взуття. — Від полковника. Якийсь пан у цивільному приходив. Казав, що його Тараненко прислав.

Поклавши папку Гершовича на край столу, я зняв із коробки кришку і побачив усередині хамелеончика. Він, задерши свою потворну мордочку, подивився на мене.

— Гулю, — покликав я.

Вона підійшла. Ми ошелешено дивилися на хамелеона.

— Як він до нього потрапив? — здивувався я.

— А мені як знати?! — Петро знизав плечима.

На прощання ми обійнялися і домовилися регулярно дзвонити одне одному. Як це не дивно, про пісок за столом ніхто не згадав. Я замислився про це тільки тоді, коли ми з Гулею залишися в помешканні самі. Може, Петра попросили навіть зі мною не обговорювати цю тему? Якщо так, то виходило, що в нас обох було що приховувати одному від одного, і воднораз ми могли цілком щиро почуватися друзями.

Уночі мене розбудив несподівано обірваний телефонний дзвінок. Я підійшов у темряві до столу, прислухався до тиші квартири і почув якесь шурхотіння за дверима до суміжної кімнати. Пройшов туди і побачив у місячному сяйві, що падало на письмовий стіл із вікна, як із факсу виповзає довгий білий язик паперу. Коли він виповз, я увімкнув світло і нахилився над столом.

У факсі, відправленому директору благодійного фонду "Корсар" Сотникову Миколі Івановичу, містилося прохання відвантажити Макарівському дитячому будинку три ящики фінського дитячого харчування. Повідомлялося, що за ними приїде завтра з оформленою заявкою такий собі Лумінеску Петро Борисович. Схоже, моя директорська робота вже починалася. Єдине, чого не хотілося, то це знати про вміст цих ящиків. Мені було абсолютно все одно: прострочене там дитяче харчування чи не прострочене, чи взагалі не дитяче й не харчування! Мені на це було наплювати. Хай пливе повз мене, хай за ним приїжджають, хай його забирають... Якби тільки моє головне життя, життя з Гулею, йшло гладенько та щасливо.

Два місця потому, ближче до першого, трошки запізнілого снігу, я пригадав ці свої думки і зрозумів, що не мав рації. До цього часу скринька Тараса Григоровича із записками вже здійснила закручений шлях на аукціон до Санкт-Петербурга та назад до Києва як подарунок багатого українця із Тюмені своїй історичній батьківщині. Про цей подарунок навіть написали в газетах. Отримані шість тисяч доларів я цілком віддав Петру — його суперником на виборах був якийсь бізнесмен із необмеженими фінансами. Переміг Петро. Коли він після перемоги заходив до нас ненадовго з пляшкою хорошого коньяку, я помітив, що він підкоротив свої вуса. Тоді ж він розповів мені про свою нещодавню зустріч із полковником Тараненком. За словами Тараненка частина піску була перевезена для експерименту в Крим. У чому полягала суть цього експерименту, можна було тільки здогадуватися.

Починалася зима. Ми з Гулею дивилися із вікна на білі пластівці снігу, які повільно летіли до землі. На підвіконні, втупившись поглядом у скло, нерухомим опудалом стояв хамелеон.

— Азра, — промовив я, дивлячись на нього і пригадуючи другу ніч біля могили дервіша, коли ми ховали майора Науменка.

— Що? — запитала Гуля.

— Азра, лагідний янгол смерті... Аман розповідав мені цю легенду...

— Азра, — задумливо повторила Гуля. — Так хотіла мене назвати мати. Батько був проти. Йому подобалося ім'я Гуля.

Я замислився. Пригадав ті сліди на піску.

А Гуля знову говорила, що хоче піти працювати. Я слухав її, мовчки кивав. І думав про те, що краще б нам до початку весни бути нероздільно разом і вдень, і вночі. Виходити інколи на вулицю, щоб послухати, як рипить під ногами сніг, і повертатися до затишного дому. Розмовляти ночами, натомившись від кохання. І мріяти вголос, мріяти про що завгодно.

Мене тривожило передчуття, що хтось або щось перерве спокій нашої зими. Що обставини виявляться сильнішими за почуття. Що я проклинатиму свою цікавість і при цьому платитиму, платитиму, платитиму за рахунками, які виставить мені життя.

Я обійняв Гулю, пригорнув її до себе. Спробував примусити себе ні про що не думати, а тільки дивитися на сніг. Безупинно і не моргаючи, як хамелеон.

Вийшло.

За кілька днів я гортав рукопис Гершовича. За вікном і далі падав сніг.

Гуля була на кухні — варила казахський суп.

Хамелеончик облюбував підвіконня і тепер нерухомо лежав на маленькій подушці, зшитій Гулею спеціально для нього з моєї старої фланелевої сорочки.

Мій погляд затримався на сторінці зі щоденниковим записом. Вгорі стояла дата: "21 червня 1969 року".

"Шукаєш духовне, — знаходиш матеріальне, — читав я. — Шукаєш матеріальне — знаходиш або смерть, або нічого. Говорив про це сьогодні з Наумом. Пили каву в "акваріумі". Він тільки підсміювався. У нього хороший настрій — присвоїли капітана ГБ. Як же він тепер буде розриватися між своїм старим захопленням філософією і новою оперативною реальністю?"

"Коло замкнулося, — подумав я, озирнувшись на нерухомо лежачого хамелеона. — Гершович дружив із капітаном Науменком, я познайомився з покійним майором Науменком... Теж із подачі покійного Гершовича. Один покійник познайомив мене з іншим..."

За вікном падав сніг. Настрій мій був уже глибоко зимовим. Я пригадав про ту частину тіла майора, яку забрав із собою полковник Тараненко. Забрав, щоб відвезти на батьківщину. Цікаво: вже поховали ту частину тіла? Спалили в крематорії? Чи був почесний караул і належні при офіцерському похороні вистріли в небо? Чи був присутній при цьому брат небіжчика, Олег Борисович? Чи пахло на похороні корицею?

Я раптом усвідомив, що зобов'язаний Гершовичу не тільки знайомством з іншими покійними. Зобов'язаний і зустріччю з Гулею, з Петром і його батьками, з Галею та багатьма іншими. Небіжчик Гершович примудрився познайомити мене з купою людей. При цьому сам він був, здається, людиною досить самотньою. Іржавий хрест на його могилі, потривожений мною, виказував відсутність близьких та родичів.