— Тут усе китайське, — озирнувшись на мить, відповіла моя жінка. — Зелений є, жовтий...

Полковник Тараненко кивнув і повернувся до казанка.

Нарешті він налив собі в кружку окропу, кинув туди два шматки цукру-рафінаду й почав гучно розколочувати все ложкою.

— Товаришу полковник, — промовив я. — Може, хочете з молоком?

— З молоком? Звідки тут молоко?

— У мене сухе, дитяче.

Полковник кинув уважний погляд на мої речі, розкладені поруч із порожнім рюкзаком.

— Он те? — запитав він, показуючи рукою на бляшанки «дитячого харчування».

Я кивнув.

— Ну давай, якщо пропонуєш! — він підвівся, відкупорив одну бляшанку і всипав собі до кружки дві чи три ложки білого порошку.

Щільно закривши бляшанку, полковник повернувся на свій стільчик біля багаття. Подув на вміст кружки, подивився на небо. Кава ще була занадто гарячою, і він поставив кружку на пісок, а сам заходився длубатись у своєму брезентовому рюкзаку; зрештою дістав бежеву панамку з надписом «Ялта-86» і натягнув її на голову.

— Сиділи б ви по своїм хатам, я би зараз в отпуск пішов. Думаєте, я сам цю систему придумав? Це все начальство! Їм би тільки побільше вдалих операцій за мінімум бюджетних срєдств! А у мене путьовка в Одесу пропала. У санаторій імені Чкалова! Жарся тепер тут із вами на сонці, ше й моря нема поруч.

— А Каспійське? — запитав я.

Полковник скривився і простягнув руку вниз по кружку.

Я нетерпляче чекав моменту, коли буде зроблений перший ковток. Але «адидасівець» Тараненко не любив гарячих напоїв. Він чекав, доки кава вистигне. Чекав іще зо п'ять хвилин, і тільки потому кружка нарешті наблизилася до його вуст. Я полегшено видихнув свою напругу. Залишалося дочекатися, поки він нап’ється.

Важко відриваючись від блідо-жовтого піску пустелі, Вітольд Юхимович Тараненко чомусь згадував хату-мазанку своєї бабусі — Федори Кирилівни Кармелюк, яку, як здавалося йому, все життя, ледве не від самого народження, всі односельці називали бабою Федорою. Наче й дитинства в неї ніколи не було. Тіло полковника без поспіху возносилося, і він уже розплющив очі, які стулив десять хвилин тому через несподівано уповільнений кровообіг. Розплющив очі й насправді побачив уже далеко внизу цю хатку, що стояла на околиці села в Хмельницькій області, в такі глушині, що навіть колгоспи там виникли тільки після війни. Ні, усвідомлював полковник, що не може він зараз пролітати над бабусиною хатою, по-перше, бо ще невисоко піднявся, по-друге, через невизначеність самого польоту й нерозуміння його причин. «Міраж», — подумав про хатку Вітольд Юхимович, але тут-таки ще раз поглянув униз, на твердінь, яка віддалялася. Повітря на цій висоті здалося йому солодким, і незважаючи на сонце, що висіло вгорі, спеки він уже не відчував. Відчував тільки плутаність думок, які поводилися наче солдати-новобранці, що досі не вишикувалися в шерегу й не знають, як треба шикуватися. «Ша!» — прикрикнув на них подумки полковник, і вони втихомирилися. Затихли. І така благодать розлилася в душі його, що він роззирнувся на всі боки і зосередився на відчутті польоту. Політ тривав. Зробивши кілька рухів руками і ногами, полковник Тараненко усвідомив його реальність, а крім усього іншого збагнув, що його тіло з притиснутими до боків руками і ногами має значно кращі аеродинамічні якості, ніж воно ж таки з ногами на ширині плечей і руками, розведеними в боки. Прозорість повітря вражала — він помітив якийсь маленький камінчик, завбільшки із тенісну кульку, що летів йому назустріч. Вони зближувалися, і коли до кульки залишалося метри зо два-три, полковник Тараненко побачив, що пролетить вона за якихось сантиметрів тридцять від його тіла. І тоді виставив Вітольд Юхимович розтулену долоню на шляху кульки і зловив її. І від цього несподіваного дотику двох тіл, що летіли назустріч одне одному, повільною етерною дзиґою закрутився полковник Тараненко, стискаючи в долоні зловлений космічний предмет, схожий на тенісну кульку. Вітольда Юхимовича ще кілька разів розвернуло, віднесло кудись убік, наче він танцював вальс із невидимим партнером. І нарешті рух зупинися, і зависнув полковник у просторі. І тоді він підніс долоню з предметом до очей і розгледів, що ж він зловив, і навіть головою хитнув від здивування — у його долоні лежало яйце-писанка, розписане знайомим карпатським орнаментом. Тільки фарби вже пожухли й ледве прочитувалися. Видно, на сонці поблякли. Не знаючи чому, але Вітольд Юхимович почав крутити яйце в руці й іще уважніше роздивлятися орнамент — виникло бажання знайти дату, закортіло дізнатися, скільки вже років літає це яйце космосом. Але дати ніде не було. Один тільки кільцевий орнамент, у якому всі лінії: і рівні, і зиґзаґоподібні, і ламані, — сходилися, наче вічна ниточка без кінців.

«Навіть якщо з останнього Великодня, — подумав полковник, — то все одно давно вже...»

І раптом щось чималеньке, що летіло назустріч, привернуло його увагу. Він повернув голову й побачив людську постать, вбрану не в абищо, а в справжнісінький скафандр космонавта, з шоломом на голові. Постать летіла йому назустріч повільно, значно повільніше, ніж зловлене яйце. Було щось ґрунтовне в польоті космонавта. А коли наблизився космонавт до полковника, роздивився його Вітольд Юхимович — старий із рідким сивим волоссям, погано поголений, на шиї визирає з-під комбінезона сорочка-вишиванка. Поки полковник розглядав старого космонавта, який автономно плив у просторі, той несподівано вихопив із руки полковника писанку й ударив полковника ногою. Удар, звісно, був слабкий, жодного болю. Але образливо стало полковнику. Пальці його стиснулися в кулак. Він уже подумки дотягувався правою рукою до скафандра, але тут знову якесь наукове пояснення виникло в нього в голові; «А раптом, — подумав полковник, — він не вдарив мене, а просто відштовхнув, щоб продовжити свій рух? Адже тут немає тяжіння!» І нібито на доказ цього він побачив на обличчі старого космонавта, який повільно відпливав, усмішку вдячності. І підніс над оскафандреною головою старий писанку, підніс і помахав нею. «Напевно, його яйце!» — подумав полковник. Але все одно боролися в його свідомості образа на цього космонавта і бажання пробачити і пояснити його вчинок.

Поки Гуля розв’язувала мене, я пояснив Петру, яким чином і куди попрямував бадьорий дух нашого «адидасівця».

Петра Гуля розв’язала останнім, і він миттю схопив свою мотузку і кинувся до полковника Тараненка, який лежав біля розкладного стільчика з усмішкою на обличчі.

— Я тобі зараз покажу, як зі своїм народом воювати! — вигукнув він.

А полковнику в цей час усе було глибоко фіолетово. Його тіло лежало мертвим тягарем на теплому піску. Воно було всього лише запорукою його майбутнього повернення на землю.

— Не поспішай! — я намагався зупинити Петра, але він уже перевернув тіло полковника на живіт і гарячковими рухами зв’язував на спині Тараненка його мляві зап'ястки.

Потім, коли вже охолов, спокійно стягнув мотузкою кісточки на ногах, всівся на піску, як мисливець біля переможеного звіра, і закурив свою люльку.

Галя схвильовано подивилася на нього, я прочитав у її очах любов до цього сухорлявого різкуватого парубка. Я навіть не знав, які у них стосунки, хто вони: чоловік і дружина, чи просто соратники, як Ленін і Крупська? Але в будь-якому разі вони пасували одне одному, вони були більше, ніж «одної крові». Потім я подивився на Гулю, яка клопотала біля багаття. На Гулі була зелена сорочка-сукня, її темно-каштанове волосся напівпрозорою ширмочкою затуляло частину обличчя. Мені до цього часу не вірилося, що вона і я є тим «ми», яке називається родиною. Так, вона називала себе моєю дружиною, але в нас іще не було стосунків, які, наче якийсь клей «Момент», роблять людей невіддільними одне від одного. У нас, чи принаймні в мене, емоції та почуття були ще не вибудувані, дотепер цілком не усвідомлені. Що було в неї до мене — я ще не знав. Її характер залишався для мене загадкою. Суміш невидимої сталі й зовнішньої покірності. Таку суміш, якби я не зустрів Гулю, навіть уявити собі не зміг би в одній людині.