Чоловіки перевантажували дерев’яні ящики до машини. Верхні ящики піраміди були меншими і коротшими, ніж нижні. Один із працівників, який самотужки тягнув ящик, зашпортався і впав містком: ноги у вагоні, а торс уже в кузові вантажівки. Ящик ударився об дерев’яну підлогу кузова і загримів залізом.

— Зброя, — прошепотів мені Петро.

— Агов, чого розлігся! — хрипко кинув чолов’язі головний.

Нижні довгі ящики мужики носили по двоє.

Я сів навпочіпки, підтягнув до себе один із мішків, розв’язав його горловину й засунув руку досередини. У мішку виявився пісок.

— Що там? — запитав Петро, присівши поруч.

Замість відповіді я підставив йому розкритий мішок. Він теж запхав туди руку. Подивився на мене здивовано. Потім витягнув пригорщу піску, підніс до носа, понюхав. Посміхнувся і, розтуливши долоню, простягнув мені. У ніс ударив сильний запах кориці.

Петро зав’язав мішок і звівся на ноги.

— Ходімо, — він кивнув на відчинені двері вагона, у верхньому кутку яких завис жовтий місяць. — Вони вже вивантажились...

Щойно ми зробили кілька кроків до місяця, як у прорізі знову з’явилися чоловіки. Вони почали заносити до вагона невеликі білі мішки й скидати їх замість вивантаженої піраміди ящиків. Один із них, здається, Іван, залишився і вирівнював ногами скинуті на підлогу вагона мішки. Потім утрамбовував другий шар.

Ми стояли, затамувавши подих.

Коли кілька шарів цих мішків вклалися на місці піраміди, вантажники заходилися маскувати їх згори й по боках мішками з піском.

— Можете вилазити, ми тут самі зробимо, як було! — гукнув до нас один із них.

Ми зістрибнули з вагона.

Небо було всипане зірками, і я дивився на них, задерши голову й намагаючись ні про що не думати.

Коли шия затерпла, я озирнувся на Петра. Він стояв поруч, про щось замислившись і втупивши погляд у землю під ногами.

З вагона долинуло голосне шурхотіння брезенту.

— Від’їжджай! — крикнув хтось.

Клацнули дверцята кабіни, машина завелася, від’їхала на кілька метрів від вагона і знову зупинилася.

Чоловіки зачинили двері вагона. Головний підійшов до нас.

— У вас що є покурити? — запитав він натомлено.

— Є, «Прима», — Петро кивнув і зібрався був зробити крок до сходинок службового купе, але я схопив його рукою.

Він зупинився, а я одразу ж попрямував швидкими кроками до вагона. Зайшов у купе, понишпорив руками під столом, знайшов пакет, вміст якого викликав нещодавно у Петра напад реготу. Виніс його і вручив головному.

Той дістав дрібку «тютюну», понюхав. Обличчя його розтягнулося в усмішці.

— Дякую, хлопці! — сказав він. — Там у вас під брезентом очерет іще крутіший! Щасливо довезти! До зустрічі! — і, розвернувшись, головний пішов до вантажівки.

— Слухай, а де всі решта? — я повернувся до Петра, бо помітив, що ми залишилися самі.

Вантажівка заревіла мотором і поїхала, намацуючи фарами дорогу. Ще одна пара фар спалахнула неподалік від нас і рушила слідом за вантажівкою. Це була «Нива». Чи то вантажівка, чи то «Нива» просигналили, і буквально за кілька секунд вагони гримнули, рушивши. Ми заскочили до свого, зачинили зовнішні двері до тамбура. Зайшли до купе. На нижній полиці не було Гулі. Я злякано підняв голову і побачив її обличчя — вона лежала на верхній полиці.

Галя сиділа за столом. Щойно потяг почав набирати швидкість, вона підпалила спиртову таблетку і почала варити каву.

Петро набив свою люльку, припалив від синього спиртового полум’я і вийшов до тамбура.

Я попрямував за ним. Якийсь час ми мовчки стояли один навпроти одного у вузькому тамбурі.

Петро відчинив двері назовні. Голосніше залунав стукіт коліс. Ми обганяли поодинокі далекі та близькі вогники. А зверху світили зірки. Небо було порізане плавною чорною лінією. Поїзд повільно піднімався в гори.

Петро видихнув тютюновий дим, і його туманна хмаринка вилетіла у відчинені двері.

— Що ми веземо? — тихо, зі схиленою головою, запитав він.

— Наркотики, — так само тихо відповів я.

Петро важко зітхнув.

— А я гадав, що пісок, — промовив він утомлено.

— І пісок теж веземо... Тільки мені здається, що піску малувато... у нас було два самоскиди...

Петро кивнув, не підводячи голови. Знову підніс люльку до рота.

Я пригадав, що у супровідній документації на вантаж була згадка про дванадцять тонн піску. Дванадцять тонн — це, напевно, майже повний вагон чи принаймні піввагона. А скільки тут? Я замислився, підраховуючи приблизну кількість мішків із піском. «Та ні, це марна справа», — вирішив я і визирнув у відчинені двері. Небо піднімалося дедалі вище над горами, які підпирали знизу.

— Я на хвильку, — мовив Петро і попрямував до купе.

Повернувся він уже без люльки, з двома піалами кави в руках.

— Що робитимемо? — запитав я, гріючи гарячою піалою долоні. — До першої великої станції та в міліцію? Так?

— І що далі? Заберуть нас, пісок викинуть, а наркотики... хто його знає, як із ними вчинять?!.. — він знову зітхнув, відсьорбнув кави. — Слід довезти пісок до України, а там можна і в міліцію, там уже своя міліція...

— Так, українська міліція нам швидше повірить, що ми взагалі-то пісок із Казахстану везли, а не зброю і наркотики... Особливо, якщо ми попросимо полковника Тараненка підтвердити, що ми кажемо правду.

— Не повірять нам, — холодно промовив Петро, але не було в його голосі ні відчаю, ні особливої турботи.

Він наче заспокоївся, бо збагнув, що так просто нам із цієї халепи не виборсатися. — Слід їхати далі, буцім ми нічого не відаємо. З Божою поміччю доправимо пісок, а там уже помізкуємо, як далі чинити...

Я присів навпочіпки, притулившись спиною до стіни. Пив маленькими ковтками міцну гірку каву і поглядав на небо, що тремтіло під стукіт коліс. Пригадував початок своєї втечі-мандрівки. Вона й починалася з трьох бляшанок із наркотиками, які я прихопив зі складу «дитячого харчування», і завершується у вагоні, який везе із Кавказу «очерет іще крутіший» у білих мішках, захованих під мішками з піском. Уся ця містика із запахом кориці здавалася тепер дитячою казкою. «Матеріальні прояви національного духу...» — пригадав я слова полковника і гірко похитав головою. «Нічогенький собі полковник, — подумав я, — світла голова — перетворити двох абсолютно різних ідіотів-ідеалістів на команду рейсовиків, які супроводжують зброю та наркотики!»

Я подумки повернувся до наших розкопок біля укріплення. Був там і запах кориці, і мумія, яка пахла так само. У кишеньці рюкзака до цього часу лежав золотий хрестик і такий самий жовтий ключ, знайдені там, у піску. Ці знахідки були реальними. І годинник, який відшукала Галя. Усе це було нормально, все це не виходило за рамці нормальності. Навіть похорон майора Науменка був відносно нормальним. Але те, що відбулося потім? Викопування піску, завантаження його на самоскиди, пором «Нафтовик»? І полковник, який залишився вирішувати якісь надважливі справи у Красноводську, але обіцяв наздогнати нас по дорозі?

— Мені здається, Тараненко все це заздалегідь улаштував, — сказав я Петру. — Пісок — це міф! Нас просто в божевільню загребуть, якщо ми комусь почнемо розказувати про пісок, який здатний змінювати психологію людини... Ми вляпалися в кримінал...

— Ти не правий, — Петро перейшов на російську мову. — Хіба ти не пам'ятаєш, як казах-торговець ледве не подарував нам увесь свій товар? А гадаєш, я з тобою раніше, до цього, по-російському розмовляв би?.. Те, що ми не можемо науково пояснити загадку цього піску, ще не означає, що її не існує. Ми не науковці!

— Це точно, — гірко посміхнувся я. — Нас, скидається на те, вже пізно вчити...

— Ти дарма так, цинізм — це, напевно, найбільша біда нашого покоління, і якщо віра в пісок хоча б од цієї біди нас очистить, вже з’явиться надія на краще майбутнє для всієї родини.

— Віра в пісок?.. — повторив я.

— Та не пісок це, — Петро занервував і підвищив голос. — Це дух, розчинений у піску.

— Почекаємо, може, полковник усе ж таки з’явиться і детальніше розкаже. І про мішки з піском, і про інші мішки... — я повільно звівся на ноги.