— Господь сказав: “Мені помста, і аз воздам!” Але, мабуть, сину мій, Господь вибрав тебе знаряддям своєї помсти. Я дам тобі нагоду поговорити з нею. Одягни оце, — і він простяг мені білу домініканську рясу з каптуром, — і йди за мною.

— Але спочатку треба передати отруту ігумені, бо я не хочу давати її сам. Візьміть цей флакон, матінко, і вилийте його в чашу з водою. Змочіть як слід губи і язик немовляті, а решту дайте матері і простежте, щоб вона все випила. Перш ніж буде встановлена остання цеглина, вони міцно заснуть і більше вже не прокинуться.

— Я це зроблю, — пробурмотіла ігуменя. — Відпущення додає мені сміливості, і я це зроблю в ім’я любові і милосердя.

Я вдягнув рясу, чернець і ігуменя узяли ліхтарі і повели мене за собою.

Ми мовчки йшли довгим коридором, і я бачив, як крізь заґратовані дверні віконця келій за нами стежать очі черниць, живцем похованих у своїх склепах. Чого ж дивуватися, що жінка не побоялася смерті, лише б вирватися з цієї темниці до життя і любові! І ось за такий “злочин” вона мала померти! Ні, воістину Бог не забуде лиходійств цих святенників!

У дальньому кінці коридору ми спустилися сходами і зупинилися біля важких, кованих залізом дверей. Чернець відімкнув їх своїм ключем, впустив нас і знову замкнув зсередини. Звідси починався інший коридор, а за ним ще одні двері, де було місце страти.

Це було низьке сире підземелля, зовнішню стіну якого омивала річка; у мертвій тиші я чув, як дзюрчить вода.

У дальньому кутку цього похмурого склепу, тьмяно освітленого смолоскипами, двоє в грубих чорних рясах із глухими ковпаками на головах мовчки перемішували вапняний розчин, від якого в затхлому повітрі клубочилася пара. Поруч лежали акуратні штабелі каміння, а навпроти виднілася вирубана в товщі стіни ніша, схожа на велику труну, поставлену вертикально. Навпроти ніші стояло важке крісло з каштанового дерева. У тій самій стіні я помітив ще дві такі самі ніші, закладені брусами такого ж каміння. На кожній виднілася викарбувана дата. Одна ніша була замурована понад сто років тому, друга — років сімдесят.

Коли ми ввійшли в підземелля, в ньому не було нікого, окрім двох ченців-каменярів, але невдовзі з другого коридору до нас долинули звуки ніжного і урочистого співу. Двері прочинилися, ченці припинили роботу і відійшли від купи вапна. Звуки ставали дедалі лункішими. Незабаром я вже міг розрізнити слова: це була заупокійна меса. Потім з’явився і сам хор: вісім черниць із закритими вуалями обличчями попарно ввійшли крізь двері, встали в ряд біля протилежної стіни і замовкли. За ними ввійшла приречена у супроводі двох черниць, тоді — священик із розп’яттям у руках. На ньому була чорна сутана, і його напівбожевільне обличчя залишалося відкритим.

Усе це та й інші подробиці я запам’ятав, проте тоді мені здавалося, що я не бачу нічого, окрім обличчя нещасної жертви. Я її упізнав, хоча й бачив усього лише раз, та й то при місячному сяйві. Вона дуже змінилася: вродливе обличчя змарніло, було як із воску, і зараз на ньому виділялися тільки темно-червоні вуста та величезні, палахкі, немов зірки, стражденні очі. Але обличчя було те ж саме! Саме цю жінку я бачив якихось кілька місяців тому, коли вона говорила зі своїм невірним коханцем. Тільки тепер її струнка постать була оповита смертним саваном, по якому хвилею розсипалися чорні пасма волосся, і в руках вона тримала сонне немовля, судомно притискаючи його час від часу до грудей.

Біля порога своєї могили Ізабелла де Сигуенса зупинилася і почала зацьковано озиратися, немов волаючи про допомогу. Але марно її відчайдушний погляд чіплявся за закриті каптурами обличчя безмовних глядачів. Потім вона побачила нішу, здригнулася і напевно б упала, якби не черниці, — вони підхопили нещасну під руки, підвели до крісла і опустили на нього, як живий труп. Жахливий ритуал почався. Чернець-домініканець встав перед засудженою, оголосив про її злочин і сповістив вирок:

— Тож нехай вона, а разом із нею й дитя її гріха, полишаться наодинці з Господом, щоб він учинив з ними з волі своєї [73]!

Проте нещасна, мабуть, не чула ні вироку, ні напучень. Нарешті чернець завершив, перехрестився і, обернувшись до мене, сказав:

— Підійди до грішниці, брате мій, і поговори з нею, поки не пізно!

Після цього він наказав присутнім відійти в дальній куток підземелля, щоб вони не чули нашої розмови, і всі безмовно підкорилися. Мабуть, вони сприйняли мене за ченця, який мав сповідати засуджену.

Серце моє несамовито калатало, коли я підійшов ближче, нахилився до неї і заговорив над самим її вухом:

— Слухайте мене, Ізабелло де Сигуенса! — коли я вимовив її ім’я, вона здригнулася. — Де Хуан де Гарсіа, який вас спокусив і кинув?

— Звідки ви знаєте це ім’я? — запитала вона. — Навіть тортури не змогли у мене його вирвати.

— Я не чернець і не знаю ні про які тортури. Я той самий чоловік, який бився з де Гарсіа тої ночі, коли вас схопили, і який убив би його, якби не ви.

— Я його врятувала, і в цьому моя втіха.

— Ізабелло де Сигуенса, — продовжував я. — Я ваш друг, найщиріший і останній, в чому ви самі зараз переконаєтеся. Скажіть мені, де ця людина? Між нами є порахунки, які потрібно залагодити.

— Якщо ви мій друг, не мучте мене більше. Я нічого про нього не знаю. Кілька місяців тому він поїхав туди, куди ви навряд чи коли-небудь потрапите, до Індії [74]. Але і там вам його не знайти.

— Хтозна! Якщо ми все ж таки зустрінемося, чи не схочете ви що-небудь йому передати?

— Ні… Хоча… стривайте! Розкажіть йому, як померли його дружина і його дитина, і скажіть, що я зробила все, щоб інквізиція не дізналася про його справжнє ім’я, бо тоді його б спіткала така сама доля.

— Це все?

— Так… Ні, скажіть йому ще, що я померла люблячи його і простивши.

— У мене обмаль часу, — сказав я. — Слухайте уважно! Я сказав це, бо вона наче поринула в якесь забуття.

— Я був помічником Андреса де Фонсеки, порадою якого ви знехтували собі на погибель. Я дав вашій ігумені трунок. Коли вона піднесе вам чашу з водою, випийте все і дайте випити дитині. Якщо ви так зробите, ваша смерть буде легкою і безболісною. Ви мене зрозуміли?

— Так, так! — прошепотіла вона, задихаючись. — Хай винагородить вас за це Господь! Тепер я не боюся. Я сама давно хотіла померти і страшилася тільки цієї страти.

— Тоді прощавайте, бідолашна жінко! Бог із вами.

— Прощавайте! — тихо відлупила вона. — Але навіщо ж мене називати нещасною, якщо я помру такою легкою смертю разом із тим, кого люблю.

І вона кинула ласкавий погляд на своє немовля. Після цього я відійшов від неї І мовчки став біля стіни, опустивши голову. Потім домініканець наказав усім зайняти свої місця.

— Сестро, що збилася з пуття, — звернувся він знову до засудженої. — Чи не хочеш ти сказати щось, поки вуста твої не замовкли навіки?

— Так, хочу! — відповіла вона чистим і ніжним голосом; тепер, коли вона дізналася, що смерть її буде швидкою і легкою, він навіть не тремтів. — Так, я хочу вам сказати, що вмираю з чистою совістю, бо якщо я й погрішила, то тільки проти звичаю, а не супроти Бога. Правда, я порушила свою обітницю, але мене примусили її прийняти, і вона мене все одно не зв’язувала. Я була народжена для любові і світла, а мене заточили в морок монастиря, щоб я згнила тут живцем. Тому я й порушила обітницю, і рада, що так вчинила, хоча й розплачуюся за це життям. Душа моя чиста перед Господом. Я жила справжнім життям, декілька щасливих годин я була дружиною і матір’ю. А зараз послухайте мене! Ви насмілюєтеся говорити дітям Божим: “Не смійте любити!” і вбиваєте їх за любов. Але ваше бузувірство обернеться проти вас самих. Згадайте мої слова, воно обернеться проти вас і проти церкви, якій ви служите, а імена ваші стануть прокляттям у вустах людей!