Третього слугу я ніяк не міг дібрати, і ми вирішили відправитися тільки з двома, сподіваючись, що в дорозі знайдемо потрібну людину. Але напередодні нашого від’їзду, коли ми обідали, ввійшов Хіва і доповів, що мене хоче бачити якийсь зулус. Я наказав Хіві його привести. До кімнати увійшов рослий красивий чолов’яга, років тридцяти, з дуже світлою, як на зулуса, шкірою. Замість вітання він підняв свою вузлувату палицю і мовчки всівся навпочіпки в кутку кімнати. Протягом якогось часу я вдавав, що не помічаю його присутності; з мого боку було б великою помилкою вчинити інакше: якщо ви відразу вступаєте в розмову з тубільцем, він може подумати, що ви людина нікчемна і позбавлена почуття власної гідності. Проте я встиг помітити, що він був “кешла” — тобто “людина з обручем”. В його волосся було вплетено широке кільце, зроблене з особливого сорту каучуку, яке для блиску було натерте жиром. Такі обручі носять зулуси, що досягли певного віку і мають високий статус. Обличчя його видалося мені знайомим.

— Ну, — сказав я нарешті, — як тебе звуть?

— Амбопа, — відповів тубілець приємним низьким голосом.

— Десь я тебе вже бачив.

— Так, інкоозі [34], батьку мій, ти бачив мене в містечку Літтл-Хенд, в Ізандхлуані [35], напередодні битви.

Тут я все пригадав. Під час трагічної війни із зулусами я був одним із провідників лорда Челмсфорда [36]. На щастя, мені вдалося покинути табір із дорученими мені фургонами якраз напередодні битви. Поки запрягали волів, я розговорився з цією людиною. Він командував загоном тубільців, що билися на нашім боці. В розмові він виказав свої сумніви щодо безпеки нашого табору. Тоді я йому порадив тримати язика за зубами, бо це була не його розуму справа, але згодом я не раз згадував його слова.

— Я пам’ятаю, — сказав я. — Що ж тобі від мене треба?

— Ось що, Макумазане (так звуть мене кафри; в перекладі це означає “людина, що встає опівночі”. А простіше — це людина, яка завжди напоготові). Я чув, що ти збираєшся в довгу мандрівку далеко на північ із білими вождями, що припливли через велику воду. Чи правда це?

— Так, правда.

— Я чув, що ви підете аж до річки Луганги, яка знаходиться на відстані одного місяця шляху від землі Маника. Це теж правда, Макумазане?

— Навіщо тобі знати, куди ми йдемо? Що тобі до того? — відповів я підозріло, оскільки мету нашої подорожі ми вирішили берегти в глибокій таємниці.

— О, білі люди! — вигукнув тубілець. — Якщо ви справді хочете йти так далеко, то я піду разом із вами!

Мене вразили тон і його манера розмовляти. Він тримався з надзвичайною гідністю, в ньому відчувалася якась внутрішня шляхетність. Особливо мене здивували його слова: “О, білі люди”, замість звичного звертання до білих: “О, інкоозі” — тобто вожді.

— Ти забуваєшся! — увірвав я різко. — Думай, перш ніж звертатися з розмовою до білих людей. Хто ти такий і де твій крааль? Відповідай, щоб ми знали, з ким маємо справу.

— Моє ім’я Амбопа. Я належу до зулуського племені, але насправді я не зулус. Житла мого племені знаходяться далеко на півночі. Мій народ залишився там, коли інші зулуси спустилися сюди. Це було тисячу років тому, задовго до царя Чака, котрий правив Країною Зулусів. У мене немає крааля. Я поневіряюся багато років. Я прийшов в Країну Зулусів з півночі, коли був ще дитиною. Потім служив королю Кечвайо [37]в Нкомабакозійському полку. З Країни Зулусів я утік у Наталь, бо хотів побачити, як живуть білі люди. Потім воював проти Кечвайо. Відтоді живу і працюю в Наталі. Мені тут усе набридло, я хочу знову йти на північ. Тут мені не місце. Грошей від вас мені не треба. Я людина хоробра і стану вам у пригоді. Я відпрацюю їжу, яку з’їм, і заслужу своє місце біля багаття. Я все сказав.

Я був неабияк спантеличений проханням цього чоловіка. З його щирої поведінки і розмови відчувалося, що в основному він говорить правду. Але цей тубілець так відрізнявся від звичайних зулусів і його пропозиція йти з нами без будь-якої винагороди була така дивна, що не могла не викликати у мене підозри. Затрудняючись відповісти, я переклав серу Генрі та Гуду нашу розмову і запитав їхньої поради. Замість відповіді сер Генрі попрохав мене передати Амбопі, щоб той підвівся. Скинувши з себе довгий військовий плащ, зулус випростався на рівні та постав перед нами без усякого одягу, якщо не рахувати пов’язки на стегнах і намиста з левових кісток. Він був прекрасний. Я ніколи в житті не бачив такого вродливого тубільця. Він був на зріст шість футів і три дюйми, широкоплечий і дивовижно пропорційної будови. При вечірньому освітленні шкіра його була трохи темнішою од смаглявої, тільки численні сліди від нанесених ассегаями [38]ран виділялися на його тілі темними рубцями. Сер Генрі підійшов до нього і пильно подивився на його горде, красиве обличчя.

— Яка прекрасна пара! — прошепотів Гуд, нахиляючись до мене. — Погляньте-но, адже вони зовсім однакові на зріст.

— Ви мені до вподоби, містере Амбопа, — сказав англійською сер Генрі, звертаючись до зулуса, — і я беру вас до себе в служіння.

Очевидячки, Амбопа зрозумів його, бо він відповів зулуською: “добре” і, поглянувши на могутню постать білої людини, додав:

— Ми справжні мужчини — ти і я.

Я не збираюся детально розповідати про всі події, що відбулися протягом нашої тривалої подорожі до крааля Ситанді, який знаходиться на відстані більше тисячі миль від Дурбана, біля злиття річок Луканги і Калюкве. Останні триста миль чи близько того нам довелося пройти пішки, оскільки нам часто траплялися жахливі мухи цеце, укус яких смертельний для всіх тварин, за винятком ослів.

Ми полишили Дурбан у кінці січня, і минав уже другий тиждень травня, коли ми отаборилися біля крааля Ситанді, В дорозі нам випало багато різноманітних пригод, але оскільки подібні пригоди трапляються з кожним африканським мисливцем, то, щоб не зробити мою оповідь нудною, я не буду їх згадувати тут, окрім одної, про яку розповім детальніше.

У Айнайті — кінцевому торговельному пункті Землі Матабеле, якою править король Лобензула (до речі, жахливий негідник), — нам довелося, на превеликий жаль, розпрощатися з нашим зручним фургоном. У нашій чудовій запряжці з двадцяти волів, придбаних у Дурбані, залишилося тільки дванадцятеро. Один загинув від укусу кобри, троє здохли від виснаження і спраги, один заблукав і щез, а ще троє загинули, наївшись отруйних рослин із сімейства тюльпанових. Від цього ж захворіли ще п’ятеро, але нам вдалося їх вилікувати відваром із тюльпанового листя. Це дуже сильна протиотрута, якщо вжити її своєчасно. Фургон і волів ми переклали на плечі Гози і Тома, цілком надійних хлопців, попросивши поважного шотландського місіонера, який жив в цих диких місцях, наглядати за нашим майном. Потім у супроводі Амбопи, Хіви, Вентфогеля і півдюжини носильників-кафрів ми відправилися пішки на здійснення нашого божевільного задуму.

Пам’ятаю, що в дорозі ми всі були не дуже говіркі. Ймовірно, кожен думав про те, чи доведеться йому знов побачити цей фургон. Що ж до мене — я абсолютно на це не розраховував. Якийсь час ми йшли мовчки. Раптом Амбопа, який ішов попереду, заспівав зулуську пісню про те, як кілька сміливців, котрим набридла одноманітність повсякденного життя і звичні речі, подалися в безкраю пустелю, щоб знайти там щось нове або померти, і раптом — о чудо! — коли вони зайшли далеко у глиб пустелі, вони побачили, що це зовсім не пустеля, а красива місцевість, де багато юних дівчат і добірної худоби, сила-силенна дичини і безліч ворогів, щоб їх долати.

Ми розвеселилися і сприйняли це за добру ознаку. Амбопа був веселий хлопець. Правда, іноді він впадав у похмурий настрій, але рідко, а загалом у нього була дивовижна здатність надихати людей бадьорістю, причому він ніколи не втрачав почуття власної гідності. Усі ми дуже полюбили його.