— Хай білий вождь покаже своїй рабині його прекрасні білі ноги, щоб вона могла зберегти на все життя цей спомин і розповідати про це своїм дітям. Його рабиня йшла чотири дні, щоб побачити ці ноги, бо слава про них рознеслася по всій країні.

— Хай йому грець, нізащо! — розлючено вигукнув Гуд.

— Ну що ви, друже, — усміхнувся сер Генрі. — Ви ж не зможете відмовити леді у проханні.

— Не покажу! — уперся Гуд. — Це дико й непристойно!

Проте на наші умовляння він врешті-решт погодився закатати холоші до колін під захоплені вигуки жінок, особливо ж вдячної молодої леді. У такому вигляді йому довелося плентатись далі, аж поки ми не вийшли за околицю міста.

Боюся, що ніколи вже ноги Гуда не будуть предметом такого захоплення. До його рухомих зубів і навіть до прозорого ока за час цей кукуани якось звикли, чого не можна сказати про його “чудові білі ноги”.

Дорогою Інфадус розповів нам, що є інший перевал через гори, на північ від Великої Дороги царя Соломона, або, точніше, є місце, де можна спуститися зі схилу скелястого хребта, що відділяє Країну Кукуанів від пустелі. Це той хребет, на якому підносяться величезні вершини двох гір Цариці Савської. Виявилося також, що десь років два тому кілька кукуанських мисливців спустилося цим шляхом з гір у пустелю у пошуках страусів, пера яких дуже цінуються в країні як прикраси до військових головних уборів. Під час полювання вони забрели далеко у глиб пустелі і ледве не загинули від спраги. Побачивши на обрії контури дерев, вони попростували туди і натрапили на великий родючий і пишний оазис, що простягся на кілька миль. За планом Інфадуса, наш зворотний шлях мав пролягати повз цей оазис. Ми схвалили його план, оскільки він позбавляв нас труднощів гірського переходу. На додачу, нас узялися супроводжувати до оазису кілька мисливців, які колись його відкрили. Вони твердили, що з того місця помітили вдалині в пустелі інші родючі оазиси [62].

Ми неквапно просувалися вперед і на четвертий день нашої подорожі знов опинилися на гірському кряжі, що відділяє Країну Кукуанів від пустелі, що її піщані бархани тяглися, скільки сягне око, північніше гір Цариці Савської.

Удосвіта наступного дня наші провідники привели нас до місця, звідки починався крутий спуск до пустелі, з висоти не менше двох тисяч футів.

Тут ми розпрощалися з нашим вірним другом, стійким старим воїном Інфадусом. Він урочисто побажав нам щастя і успіху, при цьому трохи не вронивши сльозу від смутку.

— Ніколи більше, мої повелителі, — сказав він, — не призначено моїм старим очам побачити людей, схожих на вас. Як Інкубу долав у битві ворогів! Пам’ятаєте видовище, коли він зніс одним ударом голову Твали? Це було дивовижно, просто чудово! Більше ніколи я не побачу такого удару, хіба тільки в блаженних сновидіннях.

Нам теж було неабияк шкода з ним розлучатися. Гуд так розчулився, що навіть подарував йому на згадку свій монокль! (Згодом ми виявили, що у нього був ще один, запасний.) Інфадус був просто у захваті, передчуваючи, що володіння таким предметом колосальна підвищить його престиж. Після кількох марних спроб йому все ж таки вдалося вставити монокль собі в очницю. Ніколи я не бачив нічого більш безглуздого, ніж цей старий воїн із моноклем в оці. Це не зовсім пасувало до плаща з леопардової шкури і плюмажу з чорних страусячих пер.

Потім, упевнившись, що наші провідники захопили із собою достатньо води і провізії, і вислухавши громовий прощальний салют Буйволів, ми міцно потиснули руку старого воїна і почали спуск із гірського хребта. Це виявилося вельми нелегкою справою, але, так чи інакше, надвечір того ж дня ми благополучно дісталися підніжжя гори.

— А ви знаєте, друзі, — щиро зауважив сер Генрі, коли ми сиділи тієї ночі довкола багаття і дивилися на навислі над нами кручі, — мені здається, що на світі є чимало місць, які значно поступаються Країні Кукуанів, і часом я відчував себе тут набагато щасливішим, ніж будь-де, хоча зі мною ніде й ніколи не траплялися такі дивні речі. А ви як гадаєте?

— Я відчуваю, що майже жалкую за тим, що покинув цю країну, — зітхнувши, зізнався Гуд.

Що ж до мене, то я подумав: як добре, що все скінчилося гаразд, адже упродовж усього мого життя, повного небезпек, мені ніколи не випадало стільки разів бути на волосині од загибелі, як за ці два місяці. При одному спогаді про битву, в якій мені теж довелося брати участь, у мене аж мороз сипле по шкірі, а що вже казати про наші поневіряння в підземеллі!

Наступного ранку ми вирушили у важкі мандри через пустелю. П’ятеро провідників несли чималий запас води. Ніч ми провели просто неба, а удосвіта рушили далі.

Третього дня нашої подорожі, десь пополудні, ми побачили дерева того оазису, про який розповідали наші провідники, і надвечір ми вже знову йшли по траві і чули дзюрчання води.

А зараз я оповім про те, що сталося далі, бо то була найдивовижніша пригода, яка свідчить, що у житті трапляються справжні дива.

Трохи випередивши своїх супутників, я неквапно чимчикував берегом струмка, що, витікаючи з оазису, губився з-поміж розпечених пісків, і раптом став як укопаний, не вірячи своїм очам. І було від чого: ярдів за двадцять неподалік, у чарівному куточку, під густим розлогим інжирним деревом стояла маленька затишна хатина. Вона була обернена фасадом до струмка і виглядала як типова тубільна хатка з верболозу і трави, але мала звичайні двері, а не маленьку лазівку, схожу на льоток у вулику.

“Що за чортівня! — подумав я. — Звідки тут узялася хатина?”

Не встиг я це подумати, як двері відчинилися, і з неї, накульгуючи, вийшов білий чолов’яга з величезною чорною бородою, одягнений у звірині шкури. Я вирішив, що це мені примарилося, бо сонце напекло голову. Це було абсолютно неймовірно! Жоден мисливець ніколи сюди не забирався, і жоден, безумовно, не міг тут жити. Я витріщив на нього очі. З не меншим подивом дивився і він на мене. Тут саме нагодилися й сер Генрі із Гудом.

— Послухайте, друзі, — сказав я до них, — у мене маячня, чи це насправді біла людина?

Сер Генрі й Гуд поглянули на незнайомця, і тої ж миті білий незнайомець із чорною бородою щось вигукнув і, шкутильгаючи, зашкандибав у наш бік, але, не дійшовши кількох кроків, упав непритомний.

Одним стрибком сер Генрі був біля нього.

— Сили небесні! — закричав він. — Та це ж мій брат Джордж!

Почувши цей вигук, із хатини виткнувся ще один, теж одягнений у шкури й з рушницею в руках. Побачивши мене, він аж заточився від подиву.

— Макумазане! — вигукнув він. — Ти мене не впізнаєш? Це ж я, Джим, мисливець! Я загубив записку, яку ти мені дав для бааса, і ось ми тут живемо вже майже два роки.

І, впавши до моїх ніг, він почав качатися по землі, плачучи від радості.

— Ах ти ж, дурна роззяво, — сказав я. — Тебе слід було б гарненько відшмагати!

Тим часом чоловік із чорною бородою прийшов до тями, підвівся, і вони з сером Генрі кинулися одне одному в обійми, від повноти почуттів не в змозі вимовити жодного слова. Підозрюю, що колись вони, найпевніше, посварилися через яку-небудь леді (хоча я ніколи сера Генрі про це не питав), але як би там не було, зараз їхня сварка була абсолютно забута.

— Любий мій! — вирвалося нарешті у сера Генрі. — Я гадав, що тебе вже немає в живих! Адже я шукав тебе по той бік Соломонових гір і раптом знаходжу в оазисі серед пустелі, де ти звив собі гніздо, немов старий крук!

— Близько двох років тому і я намагався подолати гори Соломона, — почули ми непевний голос людини, відвиклої говорити рідною мовою, — але величезний камінь упав згори і роздробив мені кістку. Тому я не міг ні продовжувати свій шлях, ні повернутися в крааль Ситанді.

Тут і я підійшов.

— Здрастуйте, містере Невілль. Ви мене пам’ятаєте?

— Господи! — вигукнув він. — Невже це Квотермейн? Як? І Гуд теж тут? Тримайте мене, друзі, — у мене знову запаморочилося в голові… Як усе це несподівано і дивно… Адже я вже перестав сподіватися, і раптом таке щастя!