Невдовзі Отомі цілком одужала від тяжкої хвороби, а ще через якийсь час віспа залишила Теночтітлан.

Тепер у мене було багато справ. Обрання мого друга і кровного брата Куаутемока імператором відразу прославило мене. Я став одним з вищих воєначальників, головним його радником, і не щадив себе, прагнучи повсякчас допомагати Куаутемоку в підготовці міста до оборони. Робота тривала день і ніч. Я навчав війська, особливо загони отомі, які, як було обіцяно, з’явилися в кількості двадцяти тисяч воїнів. Це була справді пекельна праця. Горяни не мали ані найменшого уявлення про дисципліну і дух єдності, без чого всі їхні багатотисячні війська мало чого варті були у війні з білими людьми. Суперництво і заздрість роз’єднували вождів різних племен, і мені доводилося з цим щогодини боротися, не кажучи вже про заздрість, яку вони всі відчували до мене. Крім того, багато союзних або підвладних ацтекам племен, користуючись смутою, перекинулися до іспанців або вирішили залишитися осторонь, очікуючи результату боротьби.

Незважаючи на все це, ми продовжували робити свою справу. Війська були розділені на полки за європейським зразком і кожному відведений свій табір. Ми примусили воїнів вчитися вправлятися із зброєю, ми завозили в місто запаси продовольства на випадок облоги і прагнули по можливості скоротити кількість дармоїдів. Тільки одна людина у всьому Теночтітлані трудилася більше за мене, і це був імператор Куаутемок, який не знав відпочинку ні вдень, ні вночі. Я навіть спробував виготовити порох, використавши для цього сірку, яку мені принесли з кратера вулкана Попокатепетль, але, не знаючи його складу, зазнав невдачі. До того ж порох навряд чи був би в нагоді, бо у нас не було ні гармат, ні аркебузів. Ми могли б використовувати порох тільки для закладки мін на дорогах і греблях, та ще, можливо, у вигляді ручних гранат.

Так минав місяць за місяцем. Але, нарешті, лазутчики сповістили про наближення великої армії іспанців, з якими йшли незліченні загони їхніх союзників.

Я хотів відіслати дружину до її народу, де вона була б у безпеці, але Отомі тільки глумливо розсміялася і сказала:

— Я буду там, де будеш ти, мій чоловік. Ти зустрінешся зі смертю і, можливо, загинеш. Я повинна бути поряд, щоб померти разом з тобою. Якщо білі жінки чинять інакше, це їхня справа, а я залишуся з моїм коханим.

Незабаром після Різдва Кортес з великою армією отаборився біля міста Тескоко в долині Мехіко. Багато авантюристів, що припливли через океан, встали під його прапори, а крім того, до нього приєдналися десятки тисяч союзників-тубільців.

Місто Тескоко лежить неподалік однойменного озера миль за двадцять на північний схід від Теночтітлана. Розташоване на землі тласкаланців, воно було особливо зручне для Кортеса як опорна база. Звідси і почалася найжахливіша з усіх воєн, яку тільки бачив світ. Вона тривала вісім місяців, і врешті-решт від Теночтітлана та інших квітучих багатолюдних міст залишилися лише почорнілі руїни. Більшість ацтеків загинуло від меча або голоду, і як народ вони перестали існувати.

Я не збираюся описувати всі подробиці цієї війни, бо тоді не встигну довести мою оповідь до кінця, а мені ще потрібно розповісти свою власну історію. До того ж це не моя справа, і я цілком надаю її історикам. Скажу тільки, що план Кортеса полягав у тому, щоб спочатку знищити один за одним усі союзні і підвладні ацтекам міста, а вже потім обрушитися на Теночтітлан, перлину долини. І він виконував свій план з наполегливістю і рішучістю, виявивши таке мистецтво війни, яким з часів Цезаря могли похвалитися лише одиниці. Першим полягло місто Істапалапан. Десять тисяч його жителів, чоловіків, жінок і дітей, загинули від меча або були спалені живцем. Потім настала черга інших міст. Кортес захоплював їх одне за одним, поки всі вони не опинилися у нього в руках. Тепер залишався вільним лише Теночтітлан. Багато міст здалися без бою, бо імперія ацтеків, що складалася з різних племен, швидше нагадувала сніп, а не єдине дерево; коли іспанці, ослабивши владу імператора, розрубали перев’язь, усе колосся розсипалося врізнобіч. Отже, в міру того як танули сили Куаутемока, могутність Кортеса зростала, бо колосся, що розсипалося, він збирав до своєї корзини. Щойно інші племена побачили, що Теночтітлан у біді, одразу спалахнула стара ненависть, спливли на поверхню прихована заздрість і суперництво, і вони кинулися на свого володаря, щоб розтерзати його на шматки точнісінько так, як наполовину приручені вовки кидаються на приборкувача, що зламав свій батіг. Це й спричинило загибель Анауаку. Якби всі племена зберегли єдність і, забувши про стару ворожнечу і суперництво, гуртом обрушилися на іспанців, Теночтітлан ніколи б не поліг, а Кортес разом зі своїми теулями опинився б на жертовному вівтарі.

На самому початку цієї оповіді я згадував, що зло не залишається невідомщеним, хто б його не творив, одна людина чи цілий народ. Так воно і сталося згодом. Теночтітлан був зруйнований через страшні жертвопринесення своїм богам. Огидний звичай приносити людей у жертву породив ненависть між племенами. Зовсім недавно ацтеки везли полонених з усіх підкорених міст, щоб покласти їх на вівтарі Теночтітлана, убити задля слави своїх богів, а трупи віддати на розтерзання фанатикам — людоїдам. Тепер усі ці звірства пригадалися. Тепер, коли могутність владики міст послабшала, діти тих, кого він приносив у жертву, кинулися на нього, щоб стерти Теночтітлан з лиця землі і кинути його дітей на свої вівтарі.

У травні, попри всі зусилля і чудеса хоробрості, останні наші союзники були розгромлені або зрадили, і облога міста почалася.

Вона почалася одночасно з суші і з озера, бо невичерпний у своїй винахідливості Кортес ухитрився побудувати в Тласкалі тринадцять бойових бригантин [85]. Їх доставили по частинах за двадцять ліг [86]через гори, зібрали в його таборі і спустили на воду по каналу, виритому протягом двох місяців десятками тисяч індіанців. Під час транспортування бригантини охороняла ціла армія з двадцяти тисяч тласкаланців. Якби мені дали свободу дій, я б напав на них у гірських ущелинах. Такої ж думки дотримувався й Куаутемок, проте в нашому розпорядженні було тоді мало військ — значну частину своїх сил ми були змушені кинути проти міста Чалько, жителі якого ганебно зрадили нас, хоча й належали до близького ацтекам племені. Попри все це, я хотів кинути проти тласкаланців двадцять тисяч моїх горян-отомі. На військовій нараді розгорілися запеклі суперечки, але врешті-решт більшість висловилася проти, побоюючись зав’язати бій з іспанцями або їхніми союзниками на такій великій відстані від міста. Так була упущена сприятлива можливість, і це стало однією з багатьох причин падіння Теночтітлана, бо згодом бригантини зіграли фатальну роль: з їх допомогою іспанці позбавили нас підвезення продовольства, яке доставлялося озером на човнах. На жаль, навіть найхоробріші люди відступають перед голодом! Воістину, голод — велика сила!

Отже, ацтеки залишилися наодинці зі своїми ворогами, і битва почалася. Передовсім іспанці зруйнували акведук, по якому в місто йшла вода з джерел того самого імператорського парку в Чапультепеку, куди мене привели, коли я вперше потрапив у Теночтітлан. Відтоді і до кінця облоги нам довелося вдовольнятися солонуватою брудною водою з озера і виритих поспішно колодязів, її можна було пити, лише заздалегідь перекип’ятивши, щоб позбутися солі, проте вона залишалася нездоровою, огидною на смак і викликала болісні розлади і лихоманку.

Того дня, коли акведук був поруйнований, Отомі народила нашого первістка. Тягар облоги був уже такий великий, а їжа така мізерна, що якби вона була слабшою або я був менш досвідченим лікарем, навряд чи вона пережила б ці пологи. Проте, на превелике моє полегшення та радість, Отомі видужала, і я сам охрестив новонародженого за правилами нашої християнської церкви, хоча я зовсім не священик. Я дав йому своє ім’я — Томас.