Але з переодяганням покінчили. Отомі манірно пройшлася перед і мною і запитала з дикою глузливою посмішкою:

— Ну як, солдатику, чи гарна я? Ах, яка краля!..

— Припини! — обірвав я її. — Яка різниця, у що ми вдягнені, якщо йдеться про життя?

— Велика, чоловіче. Але тобі, чужоземцю, цього не збагнути! Я пролізу у вікно першою і чекатиму на тебе. Якщо ти не зможеш піти за мною, я повернуся, і ми покінчимо з цим маскарадом.

Отомі швидко прослизнула в отвір — вона була сильна і гнучка, немов кішка. Піднявшись на табурет, я силкувався зробити те ж саме, але застряг і повис, як дохла кішка. Нарешті Отомі над силу висмикнула мене назовні, і ми обоє впали на землю. Я застогнав. Отомі допомогла підвестися, і ми озирнулися. Навколо не було нікого; навіть п’яні крики у таборі стихли. Вершина Попокатепетля уже рожевіла під першими променями сонця.

Добре хоч жінкам дозволяли вільно ходити табором, і Отомі, як і більшість індіанок, чудово орієнтувалася в темряві.

— Підемо до південних воріт, — прошепотіла вона, — може, їх не охороняють. Принаймні, цю дорогу я знаю.

Ми рушили вперед. Я сяк-так стрибав на одній нозі, спираючись на плече Отомі. Насилу ми здолали ярдів триста, але тут удача відвернулася від нас. За рогом якогось будинку, ми упритул зіткнулися з трьома солдатами, що поверталися після нічної пиятики.

— Гей, хто тут? — заволав котрийсь. — Як тебе звуть, друже?

— На добраніч, друзяко! — відповів я іспанською хрипким голосом п’яниці.

— Ти хочеш сказати — доброго ранку? — реготнув солдат, бо вже світало. — Я щось тебе не знаю, хоча пика твоя мені знайома. Чи не зустрічалися ми в бою?

— Нащо тобі моє ім’я! — пихато відповів я, погойдуючись туди-сюди. — Не дай Боже, прочує мій капітан, — тоді усім нам перепаде на горіхи. Він у нас суворий. Дай руку, дівко, пора в ліжечко! Бачиш, сонце вже встає!

Солдати розреготалися. Один із них учепився за рукав Отомі:

— Кинь цього п’яного дурня, красуне, пішли з нами!

Але Отомі блиснула таким лютим поглядом, що іспанець аж сахнувся, а ми поплентали далі.

Коли ми сховалися за рогом, сили мене полишили, і я впав на землю, як сніп, від нестерпного болю. Отомі спробувала мене підвести.

— Вставай, коханий! — благала вона. — Треба йти, бо ми загинемо. З болісним стогоном я підвівся на ноги. Ціною яких страждань

дісталися ми південних воріт — неможливо передати. Але, нарешті, ось і ворота, і біля них жодного солдата. Тільки троє тласкаланців дрімали біля маленького багаття, завернувшись з головою в свої плащі-ковдри.

— Відкривайте ворота, собаки! — пихато зажадав я. Побачивши перед собою іспанського солдата, один з тласкаланців підхопився на ноги, потім запитав:

— Чого? Хто наказав?

Я не бачив його закутаного обличчя, але голос здався мені знайомим, і страх охопив мене. Проте треба було грати далі.

— Чого? А того, що я хочу проспатися на травичці, доки не протверезію. Хто наказав? Я наказав, черговий офіцер! Хутко, бо я накажу тебе шмагати доти, поки ти не відучишся ставити безглузді питання. Чуєш?

Тласкаланець завагався.

— Може, розбудити теулів? — смикнув він рукав товариша.

— Не треба, — відповів той. — Пан Сарседа втомився і наказав його даремно не турбувати.

Я аж затремтів: у вартівні був де Гарсіа! Що, коли він уже прокинувся? На довершення я упізнав, нарешті, голос тласкаланця, — це був один із моїх мучителів. Хоч би він не побачив мого обличчя! Кат напевно упізнає свою жертву.

Заціпенівши від жаху, я не міг вимовити жодного слова, і якби не Отомі, тут би всьому й кінець.

— Вставай, ледащо, вставай! — тягла мене Отомі з робленим сміхом. — Якщо хочеш спати, почекай, поки ми знайдемо якесь затишне кубельце під кущем!

Тласкаланець реготнув і поспішив їй на допомогу. Наступної миті я, підстрибуючи, рушив далі, але, озирнувшись, побачив, що вартовий роззявив рота, немов не вірячи своїм очам.

— Він упізнав мене, — шепнув я Отомі. — Зараз він схаменеться і побіжить за нами.

— Швидше, швидше, — благала вона. — Он за тим поворотом хащі агав. Там ми сховаємося.

— Не можу! Сил немає, — прохрипів я і осів на землю.

Отомі ледве встигла мене підхопити. І раптом, напруживши всі сили, вона підняла мене на руки і понесла, немов мати дитину, притискаючи до своїх грудей. Любов і відчай допомогли їй пронести мене так кроків п’ятдесят до кущів агав, але тут ми обоє впали додолу.

Через мить з’явився тласкаланець із гострим дрючком.

— Все, кінець, — прохрипів я. — Він іде сюди.

Замість відповіді Отомі вихопила мій меч з піхов і сунула його в траву.

— А зараз заплющ очі, — шепнула вона. — Удай, що спиш. Це наша остання надія.

Я прикинувся сплячим. Мені було чутно, як під чобітьми тласкаланця тріщали кущі. Ще мить — і він уже стояв наді мною.

— Чого тобі треба? — запитала Отомі. — Ти що, не бачиш — він спить?

— Я маю роздивитися його обличчя, жінко, — відповів тласкаланець. — О, боги, я так і думав! Це той самий теуль, з яким ми вчора панькалися. Він утік!

— Ти збожеволів! — розсміялася Отомі. — Якщо він і втік, то тільки від п’яної бійки і випивки.

— Ти брешеш, жінко, або просто нічого не чула. Ця людина знає таємницю скарбів Монтесуми. За нього дадуть царську винагороду!

І тласкаланець змахнув палицею.

— Стривай, навіщо ж тоді його вбивати? Я, звичайно, нічого не знаю. Бери його, якщо хочеш. Мені цей п’яний дурень давно набрид.

— Справді! Вбивати його безглуздо. Краще я приведу його живим до пана Сарседи, за це він мене і похвалить і винагородить. Гей, допоможи мені!

— Порайся сам, — сердито відповіла Отомі. — Тільки спочатку понишпор у нього в кишенях: може, там знайдеться чим поживитися нам обом?

— І то правда, — промовив тласкаланець, став переді мною на коліна і почав вивертати мої кишені.

Отомі стояла над ним. Раптом я побачив, як спотворилося її обличчя і в очах зблиснуло жахне полум’я, таке ж саме, як у жерців, що приносять жертву. Вона блискавично вихопила меч з трави і з розмаху обрушила його на потилицю тласкаланця.

Він упав без звуку. Отомі не зводила з убитого страшного погляду.

— Уставай, поки інші не спохопилися! Ти повинен устати будь-що!

Знову ми продиралися крізь чагарники. Свідомість моя пливла, я провалювався в чорну безодню. Іноді мені здавалося, що все це страшний сон, й уві сні я йшов по розпеченому залізу. Наче крізь туман, побачив я якихось людей з піднятими списами, Отомі, що бігла їм назустріч з простягнутими руками, і більше я нічого не пам’ятаю.

Я прокинувся в тьмяно освітленій печері. Наді мною схилилася Отомі, а трохи віддалік — якась людина підкидала сухі стебла агави у вогонь під киплячим горщиком.

— Де ми? — запитав я. — Що сталося?

— Ми врятовані, коханий, — відповіла Отомі. — Принаймні, на якийсь час ти в безпеці. Поїж, потім я все розкажу.

Вона принесла мені юшки, коржиків, і я жадібно накинувся на їжу. Коли голод мій трохи втамувався, Отомі заговорила.

— Ти пам’ятаєш, як тласкаланець кинувся за нами і як… я його позбулася?

— Пам’ятаю, хоча і не розумію, звідки у тебе взялися сили убити його.

— Мені дали їх любов і відчай, але я не хотіла б це згадувати. Жахливо… Я тільки тим і тішуся, що, мабуть, не убила його, а тільки оглушила. Потім ми кинулися тікати. Двоє його товаришів гналися по наших слідах. На той час у мене вже не було сил нести тебе. І тут я побачила, як із чагарів до нас кинулися щось із восьмеро озброєних воїнів. Це були люди мого племені, отомі, твої солдати. Вони стежили за іспанським табором і, побачивши іспанця, хотіли його убити. І вони мало не вбили тебе, бо я так задихалася, що не могла вимовити й слова. Нарешті мені вдалося пояснити їм, хто я, і в якому ти стані. Воїни зробили ноші і без відпочинку несли тебе двадцять ліг, усе далі в гори, поки ми не дісталися цього таємного притулку. Тут ти пролежав троє діб. Теулі шукали тебе скрізь, але не знайшли. Тільки вчора двоє з них з десятком тласкаланців пройшли за сто кроків від печери. Зараз нікого немає, і на якийсь час ми в безпеці. Коли тобі стане краще, ми рушимо звідси.