“Хвала Богу, що подарував нам перемогу! Сила Іспанії зламана, кораблі її потонули або втекли, морська безодня поглинула сотні і тисячі її моряків і солдатів, і тепер моя Англія може зітхнути вільно [63]. Вони йшли, щоб підкорити нас, щоб катувати нас і спалювати живцем на багаттях, вони йшли, щоб зробити з нами, вільними англійцями, те ж саме, що Кортес зробив з індіанцями Анауаку [64]. У наших синів вони хотіли відняти свободу, а в наших дочок — честь; наші душі вони хотіли віддати попам, а наші тіла і все наше надбання — Папі Римському і своєму імператору! Але Бог відповів їм бурею, а Дрейк [65]відповів їм кулями. Вони щезли, і разом з ними зникла слава Іспанії.

Я, Томас Вінґфілд, почув про це сьогодні, в четвер, набангійській базарній площі, куди приїхав, щоб поговорити з людьми і продати яблука — ті, що вціліли в моєму саду після страшних штормових вітрів, які геть обчухрали нинішнього року майже всі дерева.

Усілякі чутки доходили до мене і раніше, але сьогодні в Бангі я зустрів чоловіка на ім’я Юнг, з роду ярмутських Юнгів, який сам брав участь на ярмутському кораблі у битві при Гравеліні [66], де іспанців погнали далі, на північ, доти, доки вони не загинули в Шотландському морі.

Кажуть, що мале породжує велике, але тут сталося навпаки: велике спородило мале. Ці славетні події спонукали мене, Томаса Вінґфілда з Лоджа, парафіянина дитчингемської парафії графства Норфолк, узятися на схилі віку за перо і папір, попри глибоку старість і те, що недовго вже мені ряст топтати.

Десять років тому, 1578 року, коли наша вельмишановна королева Єлизавета була проїздом у тутешніх краях, її величність побажала побачити мене в Норіджі. Того дня вона сказала, що розповіді про мене дійшли й до неї, і забажала почути щось цікаве з мого життя, вірніше — з тієї пори, коли я жив з-поміж індіанців саме тоді, коли Кортес впокорював їхню країну Анауак, відому нині під ім’ям Мексика. Але щойно я розпочав оповідь, як її величності вже час було вирушати у Коссей на оленячі лови. Прощаючись, королева зажадала, щоб я виклав свою історію на папері, щоб вона могла її прочитати, і додала, що, коли ця історія справдить надії, які на неї покладають, вона подарує мені титул баронета і я закінчу свої дні сером Томасом Вінґфілдом. На це я відповів, що ніколи не вмів доладу поратися з такими речами, як перо і папір, проте докладу всіх зусиль, щоб веління її величності виконати. Потім я насмілився подарувати їй великий смарагд, один із тих, що колись прикрашали шию дочки Монтесуми, а до неї — багатьох інших принцес. Побачивши цей смарагд, очі її величності спалахнули так яскраво, як і сам коштовний камінь, бо наша королева полюбляє подібні дрібнички. Напевно, якби я цього запрагнув, я міг би укласти з нею угоду і тут же дістати свій титул в обмін на смарагд, але я багато років був вождем могутнього племені і нині не бажав ставати чиїм би то не було слугою. Тому я просто поцілував королівську руку, яка так міцно стиснула коштовний камінь, що аж кісточки їй побіліли, попрощався і того ж дня повернувся до себе додому в долину Уейвні.

Однак я не забув побажання королеви і давно вже збирався викласти на папері історію свого життя, доки моє життя і моя історія тривають. Для мене, щодо цього людини недосвідченої, завдання це справді нелегке. Та чи личить мені страхатися труднощів, коли вже близько час вічного супокою? Я побачив таке, чого не бачив жоден англієць і про що варто розповісти.

Життя моє було незвичайне. Скільки разів, коли, здавалося, смерть дивилася у вічі і порятунку не було, провидіння рятувало мене, можливо, тільки для того, щоб люди дізналися про мою історію і мали собі з неї науку, бо все, чого я зазнав і побачив, свідчить про одну непоборну істину: зло ніколи не дає добра, зло породжує тільки зло і врешті-решт звалюється на голову того, хто його чинить, стосується те якоїсь окремої людини чи цілого народу.

Пригадайте хоча б долю Кортеса, цього відомого завойовника! Я його знав за тих часів, коли він мав майже безмежну владу, а років сорок тому, як мені розповідали, славетний Кортес помер в Іспанії в немилості і злиднях [67]. Отож-бо! І ще я чув, що сина Кортеса дона Мартіна катували саме в тому місті, яке його батько з такою нечуваною жорстокістю завойовував для іспанців. Усе це в пориві відчаю напророкувала Кортесу найулюбленіша з його подруг Маліналь, — іспанці її називали Мариною, — коли Кортес покинув її і віддав за дружину дону Хуану Харамільо, забувши про все, що їх поєднало, і про те, що вона не раз рятувала від неминучої смерті і його, і солдатів.

А пригадаймо долю самої Марини! Вона кохала свого Кортеса, або Малінцина, як його почали завдяки їй називати індіанці, і заради нього зрадила свою батьківщину. Якби не Марина, іспанці ніколи б не оволоділи Теночтітланом, або, як його нині називають, Мехіко. Задля своєї любові вона пожертвувала честю, але що вона отримала натомість? Що доброго дало їй скоєне зло? Як нагороду за все, коли краса Марини зблякла, її віддали за дружину іншому, менш знатному вельможі, точнісінько так, як продають біднішому господарю худобину, що відслужила своє.

Згадаймо також долю такого могутнього народу, як народ Анауаку. Він чинив зло в ім’я добра; в жертву своїм кровожерним богам він приносив тисячі людських життів, сподіваючись, що боги пошлють йому мир, благоденство і багатство повік-віки. Але чим відповів їм істинний Бог? Замість багатства він послав спустошення, замість миру — іспанський меч, а замість благоденства — горе, тортури і рабство. І все це — внаслідок того, що вони приносили своїх дітей на вівтарі Уїцилопочтлі і Тескатліпоки [68].

Або візьмемо самих іспанців. В ім’я чого вони чинили таке, що й не снилося язичникам-ацтекам? В ім’я Христа вони щокроку плюндрували всі його заповіді. Я дуже старий і навряд чи доживу до того, щоб життя відповіло на мої запитання. Але вже й сьогодні я знаю відповідь. Зрозуміло, що всі лиходійства іспанців впадуть на їхні голови, і вже тепер я бачу цей найпихатіший у світі народ знеславленим, збезчещеним і розореним, жалюгідним замірком, у якого немає нічого, крім славетного минулого. Те, що Дрейк почав недавно під Гравеліном, Бог свого часу завершить повсюдно. Від могутності Іспанії не залишиться й сліду, імперія іспанців зникне, як зникла імперія Монтесуми.

Так вершаться події визначні, про які знають усі, і так само було в житті такої непомітної людини, як я, Томас Вінґфілд. Воістину небеса були милосердні до мене: вони дали мені змогу розкаятися в гріхах, які обернулися проти мене самого, бо я привласнив собі право Всемогутнього і вже вважав себе знаряддям помсти в його правиці! То була справедлива кара! Усвідомлюючи це, я й наважився написати історію свого життя, щоб вона слугувала наукою іншим.

Як я вже казав, думка ця зріла в моїй голові упродовж тривалого часу, хоча, правду кажучи, вперше заронила її королева. Але лише тепер, коли я напевне знаю, яка доля спіткала “Непереможну армаду”, ця думка дала, нарешті, паросток. Та чи принесе вона плід — хто зна! Бо події останніх днів неабияк схвилювали мене і перенесли в часи моєї юності, сповненої пристрастей, битв і неймовірних пригод, коли я змагався проти тих-таки іспанців за себе, за Куаутемока і за народ отомі. Давненько я не згадував про це, і зараз ті роки знов оживають переді мною. У мене таке відчуття, ніби те, що я пережив колись, і було моїм справжнім життям, а все інше — лише сон, мара. Із немолодими людьми таке буває.