Якогось дня мене зупинив на вулиці індіанець. Він сказав, що зі мною хоче побачитись один давній друг. Я пішов за ним, дивуючись сам собі, бо друзів у мене не залишилося. Індіанець привів мене до красивого кам’яного будинку на одній з нових вулиць. Тут мені довелося трохи зачекати в затемненій кімнаті. Несподівано хтось звернувся до мене ацтекською мовою:

— Здрастуй, теулю!

Голос, сумний і ніжний, видався мені знайомим. Передо мною стояла індіанка в іспанському одязі, ще гарна, але слабка і виснажена якоюсь хворобою чи горем.

— Ти не впізнаєш Марину, теулю? Я тебе насилу, але впізнала. Так, теулю, горе і час. змінили нас обох.

Я узяв її руку і поцілував.

— Де Кортес? — запитав я. Вона затремтіла.

— Кортес в Іспанії, веде свою тяжбу. Він одружився там з іншою. Багато років тому він прогнав мене і віддав за дружину дону Хуану Харамільо, який спокусився на мої гроші. Кортес був щедрий до своєї колишньої коханки!

І Марина заплакала. Коли вона вже нічим не могла більше допомогти конкістадору, він її кинув. Марина розповіла мені, яких мук довелося їй зазнати і як вона кричала в обличчя Кортесу, що відтепер доля відвернеться від нього. Пророцтво її справдилося.

Ми проговорили довго. Коли я розповідав про себе, вона плакала від жалю. Попри все, у цієї жінки було добре серце.

Ми вже ніколи не зустрілися більше. Але, перш ніж я пішов, Марина примусила мене узяти в подарунок трохи грошей, і я узяв їх, бо був злидарем і мені нічого було соромитися.

Наступного дня після зустрічі з Мариною до мене зайшов капітан Діас. Він сказав, що один з його друзів через десять днів відпливає до Кадіса, і що, коли я хочу полишити Мехіко, цей друг охоче візьме мене на своє судно. Я згодився і розпрощався з капітаном Діасом. Він був одним з небагатьох хороших людей з-поміж усіх цих іспанських мерзотників.

У Кадісі в порту стояв англійський корабель, що прямував до Лондона, і я купив квиток, хоча мені довелося для цього продати один смарагд із намиста, бо всі гроші, які дала мені Марина, на той час уже я витратив. По правді, мені було шкода розлучатися з цим каменем, але нагальна потреба примусила. Ще один прекрасний смарагд я подарував через кілька років її величності королеві Єлизаветі.

На початку червня я висадився в славному місті Лондоні, де досі ще не бував, і подякував Богові за те, що після численних знегод і випробувань він дозволив мені знов повернутися на рідну землю.

У Лондоні я купив доброго коня і удосвіта виїхав з міста.

Я квапив коня, надвечір він уже виніс мене на той самий пагорб, з якого я востаннє озирнувся на містечко. Усе було, як і раніше, ніщо не змінилося, окрім мене самого.

Я зліз із сідла, підійшов до ставка край дороги і схилився над водою. Так, справді, я змінився. У мені майже нічого не залишилося від того палкого юнака, що їхав цією дорогою двадцять років тому. В очах був біль і туга, риси обличчя загострилися, а на голові і в бороді — на жаль! — чорного волосся залишилося менше, аніж сивого. Я і сам себе не впізнав, тож навряд чи мене впізнають інші. Та чи є кому мене упізнавати? За двадцять років одні, напевно, померли, інші зникли. Адже відтоді, як я одержав листи, доставлені капітаном “Авантюристки” перед моїм відплиттям на Еспаньйолу, я не мав з дому жодної звістки. Що на мене чекає? І головне, що з Лілі? Може, вона вже померла, виїхала кудись або вийшла заміж?

Я сів на коня і пустив його легким галопом. Стежка вела від дороги до пагорба, і там, на лісистому схилі, всього за півмилі від мене, виднівся мій дім. Біля воріт парку, насолоджуючись останнім промінням західного сонця, хтось стояв. Пригледівшись, я упізнав Біллі Мінне, того самого дурника, який колись випустив де Гарсіа, коли я залишив його зв’язаним, щоб поспішити до своєї коханої. Тепер це був старигань із сивими пасмами, із обличчям, вкритим зморшками, у брудному лахмітті. Але я так зрадів, що мало не кинувся йому на шию, — адже він був із моєї юності!

Помітивши мене, Біллі Мінне став канючити милостиню.

— Тут живе містер Вінґфілд? — запитав я, і серце моє затріпотіло в очікуванні відповіді.

— Містер Вінґфілд, сер? Старий пан помер десь років двадцять тому. Я сам допомагав рити для нього могилу, атож! Там він і лежить поряд із дружиною, яку вбили. Може, вам треба містера Джефрі?

— А він тут? — запитав я.

— Він теж помер… це ж коли? Років дванадцять буде. Спився геть чисто! І містер Томас теж помер, кажуть, потонув десь у морі. Усі вони померли, всі! Ох і зух був цей містер Томас!

І тут Біллі поринув у спогади, зупинити його було неможливо. Я кинув йому монету, пришпорив свого втомленого коня і поскакав вузькою стежкою.

А Лілі? Напевно, теж померла. А якщо й не померла, то, напевне, вийшла за когось заміж, коли почула, що я загинув. Авжеж, таку красуню кожен хотів би запопасти. Не губити ж їй своє життя, оплакуючи любов своєї юності!

Ось і наш старий будинок. Він майже не змінився, тільки плющ розрісся і досягав самого даху. Судячи з диму над димарем і зразкового порядку скрізь, тут таки хтось жив. Ворота були на засуві, а за парканом не видно було ні душі. Насувалася ніч, І слуги, мабуть, теж закінчили поратися.

Я спішився, залишив коня пастися на моріжку, а сам побрів стежиною до церкви, раз-по-раз поглядаючи на пагорб в надії когось зустріти.

“А що, коли серед живих нема нікого? — сушив я голову. — І вона теж померла?”

Я заховав обличчя в долоні і звернувся до небес, що берегли мене всі ці роки, благаючи позбавити останнього гіркого розчарування. Я був розчавлений скорботою і відчував, що більше не в змозі витримати. Якщо Лілі теж для мене втрачена, мені залишається лише одне — померти, бо життя втратило сенс.

Так я молився якийсь час, тремтячи, немов лист на вітрі.

Раптом мені почулося, що наче хтось співає. Ні, я не збожеволів, уже можна було розчути слова сумної пісеньки.

У місячному сяйві я побачив високу, струнку постать у білому. Вона підняла голову, проводжаючи очима тінь кажана, і місячний промінь упав на її обличчя. Це було обличчя моєї втраченої коханої Лілі Бозард. Прекрасне, як і раніше, воно постаріло зовсім трохи, але глибокий смуток наклав на нього свій відбиток. Побачивши її я був такий приголомшений, що ноги мої підломилися, я вчепився в низенький палісадник, а з грудей моїх вирвався глибокий стогін.

Жінка припинила спів і, побачивши незнайомого, обернулася, збираючись іти геть. Проте я не ворухнувся, і цікавість пересилила її страх. Вона підійшла ближче і ніжним голосом, який я так добре знав, запитала:

— Хто це бродить тут так пізно? Це ти, Джоне?

При цих словах колишні побоювання знову прокинулися в мені. Ну, звичайно ж, вона заміжня і чоловіка її звуть Джон! Я знайшов її тільки для того, щоб утратити остаточно.

І тут мені спало на думку не відкривати свого імені, поки не дізнаюся правди. Я зробив крок наперед, залишаючись у тіні високих кущів, низько вклонився, як іспанський гранд. Після цього я заговорив ламаною англійською з іспанським акцентом.

— Сеньйоро! — сказав. — Я маю честь говорити з тією, кого називали колись Лілі Бозард, чи не так?

— Атож, мене так називали, — відповіла вона. — Вам щось потрібно?

Мене охопив дрож, але я опанував себе і продовжував:

— Чи не відповісте, сеньйоро, на одне делікатне питання? Ви все ще носите це ім’я?

— Так, я незаміжня, — відповіла вона, — але чому…

На мить небо закрутилося над моєю головою, а земля під ногами затремтіла, немов вкритий лавою схил вулкана Хака. Але я вирішив поки що не відкривати свого імені, поки не вивідаю, чи любить вона мене досі.

— Сеньйоро, — сказав я. — Я іспанець, один з тих, хто під час війни з індіанцями служив у Кортеса, про якого ви, напевно, чули.

Лілі кивнула, і я продовжував: