Біля воріт нас розділили: простих людей одразу ж вивели під охороною із зруйнованого міста і відпустили в гори, а решту відправили до іспанського табору, щоб допитати. Мене, мою дружину і сина повели до палацу, в наше колишнє житло, щоб там оголосити нам волю капітана Діаса.

На цьому короткому шляху мене підстерігала несподіванка. Я випадково підвів очі: осторонь усіх, схрестивши на грудях руки, стояв Хуан де Гарсіа. За ці дні я встиг про нього забути, бо голова моя була зайнята іншими речами, але, ледве я його уздрів, як відразу пригадав, що, поки ця людина жива, небезпека і горе будуть моїми незмінними супутниками.

Де Гарсіа спостерігав за нами мовчки. Коли ми порівнялися, він промовив:

— До побачення, кузене Вінґфілде! Ти уцілів і навіть одержав повне прощення разом зі своєю дружиною і своїм покидьком. Проте якби ця стара шкапа, яка нами командує, послухалася мене, вас спалили б живцем на багатті усіх трьох! Але нічого не вдієш. До побачення! Я їду в Мехіко повідомити про все віце-королю. Сподіваюся, він це так не залишить.

Я не відповів і, тільки пройшовши кілька кроків, запитав нашого поводиря, того іспанця, якого врятував від жертвопринесення:

— Що означають слова цього сеньйора?

— А те, що дон Сарседа посварився через тебе з нашим капітаном. Не обіцяй їм, каже, нічого або, навпаки, обіцяй, що хочеш, а коли вони вилізуть зі своєї фортеці, ми їх усіх переб’ємо. З язичниками, мовляв, нічого панькатися. Але наш капітан розсудив інакше. Навіть із язичниками, каже, треба бути чесними. Але тут і ми всі, кого ти врятував, почали кричати Сарседі: “Ганьба! Ганьба!” А далі трохи до бійки не дійшло. Сарседа заявив, що не стане брати участь у мирних переговорах, а поїде до Мехіко скаржитися віце-королю. Тоді капітан Діас каже йому: “їдь хоч до дідька, і скаржся хоч сатані! Я завжди знав, що тобі тільки в пеклі й місце!” Так і розбіглися. Остерігайся його, бо він постарається напаскудити тобі, як тільки зможе.

Тим часом ми дійшли до палацу, мало не єдиної будови, що уціліла від усього Міста Сосен. Нам відвели невелику кімнату, але скоро капітан Діас зажадав бачити мене і мою дружину.

Отомі хотіла залишитися з сином, але їй довелося піти разом зі мною. Пам’ятаю, що перед сном я поцілував сина, як робив це завжди.

Капітан Діас розташувався у протилежному крилі палацу. Через кілька хвилин ми вже стояли перед ним. Це був уже літній чоловік з ясними очима на грубому, але чесному обличчі селянина, звиклого трудитися на своєму полі будь-коли. Коли ми ввійшли, капітан сказав:

— Зніми меч.

Я відстебнув меч і простяг йому, промовивши іспанською:

— Візьміть його, капітане, адже ви перемогли і він повертається нарешті до свого законного господаря.

Це був той самий меч, який я відняв у Берналя Діаса під час сутички в “Ніч печалі”.

Поглянувши на нього, Діас голосно вилаявся:

— Прокляття! Авжеж, що це міг бути тільки ти! Нарешті ми зустрілися. Ну що ж, колись ти врятував мені життя, і я радий, що можу зараз повернути борг. До речі, як твоє справжнє ім’я?

— Мене звуть Вінґфілд.

— Візьми цей меч собі, друзяко. Ти ним володієш чудово, я ще ніколи не бачив, щоб індіанці так рубалися. А це Отомі, дочка Монтесуми, твоя дружина? Я бачу, вона справді царствена і прекрасна. О Господи! Стільки років минуло, а здається, я тільки вчора бачив, як помер її батько. Християнської душі був чоловік, хоча й язичник. Погано ми з ним повелися, хай Бог простить нам наші гріхи! А вас, сеньйоро, помилували заради вашого чоловіка, який врятував моїх товаришів від смерті.

Отомі не відповіла жодного слова. Безмовна і нерухома, вона скидалася на статую. З тієї жахливої ночі свого ганебного падіння вона взагалі говорила дуже рідко.

— Що ж ти робитимеш далі, друзяко? — звернувся до мене капітан Діас. — Ти можеш іти куди хочеш. Але куди?

— Хтозна, — знизав я плечима.

— У такому разі, якщо хочеш, я дам тобі добру пораду: іди на службу до короля Іспанії. Але давай спочатку повечеряємо — про все це ми ще встигнемо поговорити.

При світлі смолоскипів ми сіли з Берналем Діасом і ще кількома іспанцями до столу, накритого в парадній залі палацу. Отомі не схотіла залишитися і квапливо пішла до свого покою.

За вечерею Берналь Діас згадував про нашу першу зустріч на греблі і про те, як я мало не вбив його, прийнявши за Сарседу. До речі, він запитав, що ми не поділили з доном Сарседою.

У кількох словах я розповів йому історію свого життя. Діас був уражений.

— Пресвята Діво! — вигукнув він. — Я завжди вважав його за негідника, але це просто нечувано! Даю тобі слово, якби я знав про це годину тому, цей мерзотник так просто не втік би з моїх рук. Але зараз, на жаль, уже пізно: він квапиться на мене наскаржитися за те, що я вас відпустив. Хай скаржиться — його там не дуже-то шанують!

— Я розповів лише правду, — відповів я. — Але, кажучи відверто, я віддав би півжиття, щоб зустрітися з ним віч-на-віч у відкритому герці. У нас з ним давні рахунки.

Раптом якийсь холодний страшний подих неначе торкнувся мого обличчя. Тривожне відчуття непоправного нещастя згнітило мені серце.

— Ходімо глянемо, може, він ще не виїхав, — сказав капітан Діас і, гукнувши вартового, попрямував з кімнати. І раптом я побачив у дверях жінку з розпущеним довгим волоссям, із обличчям, спотвореним невимовною мукою. Я ледве упізнав Отомі.

— Що з нашим сином? — вигукнув я.

— Він мертвий! — відповіла вона пошепки, аж кров мені захолола в жилах.

Але Діас допитувався вражено:

— Помер? Чому він помер?

— Де Гарсіа! Я бачила, як він виходив, — промовила Отомі і, піднявши догори руки, як сніп, упала біля порога.

Тої миті серце моє розбилося навіки. Відтоді вже ніщо не в змозі по-справжньому його схвилювати, і лише цей спогад терзає мене день у день, і так буде до останнього мого подиху, аж поки я не зустрінуся з моєю любою дитиною.

— Ну що, Берналю Діасе? — вигукнув я хрипким голосом. — Ми правду я тобі казав про твого товариша?

І я вискочив з кімнати. Капітан Діас із вартою кинулися за мною.

Вибігши з палацу, ми повернули до іспанського табору, але не встигли зробити і ста кроків, як побачили при місячному сяйві невеликий загін вершників, що їхав назустріч. Це був де Гарсіа зі своїми слугами; вони квапилися до ущелини, де був шлях до Мехіко.

— Стій! — гукнув Берналь Діас.

— Хто сміє мені наказувати? — пролунав голос де Гарсіа.

— Я, твій капітан! — загримів Діас. — Стій, сатано, вбивце, або я тебе зарубаю!

Я побачив, як де Гарсіа здригнувся і зблід.

— У вас дивні манери, сеньйоре, — промовив він. — Якщо зволите…

Але цієї миті де Гарсіа помітив мене. Я вирвався з рук Діаса, який мене утримував, і кинувся до Гарсіа. Я не вимовив жодного слова, але він, напевно, зрозумів, що я знаю все і що йому немає порятунку.

Де Гарсіа глянув попереду — вузький прохід за моєю спиною був перегороджений солдатами. Я підходив усе ближче, проте він раптом круто пришпорив коня і помчав вулицею, що вела до вулкана Хака.

Де Гарсіа рятувався втечею, а я його переслідував невідступно, як мисливський пес. Спочатку він набагато випередив мене, але невдовзі дорога пішла в гору, і тут він уже не міг мчати галопом. Місто, точніше, руїни, залишилися далеко позаду. Ми рухалися тепер вузькою стежкою, якою отомі приносили з вулкана сніг спекотної пори року. Біля межі снігів стежка уривалася: вище не насмілювався заходити жоден індіанець.

Ми підіймалися цією стежкою, і в серці моєму клекотіла зловтіха, бо я знав, що збочити з неї нікуди — обабіч чорніла прірва або прямовисні скелі. Де Гарсіа все частіше позирав то праворуч, то ліворуч, то вперед, на сніговий купол, увінчаний полум’ям, що піднімалося догори. І лише назад він не озирався: за ним назирці ішла смерть.

Нарешті де Гарсіа спинився біля межі снігів, де стежка зникала, і вперше озирнувся. Я був від нього кроків за двісті. Він вагався якусь мить; у величній тиші я чув хропіння його коня. Потім він знов погнав коня вгору.