З цими словами Куаутемок передав раднику перстень Монтесуми.

— Чому ти так затримався, племіннику?

— Дорогою трапилася біда, царствений Монтесумо! Рятуючи мені життя, мій полонений теуль жорстоко постраждав від кігтів пуми; її шкуру ми привезли тобі в дар.

Тільки після цього імператор ацтеків уперше звернув на мене свій погляд. Один із радників подав йому сувій, і Монтесума узявся читати письмена, час від часу позираючи на мене.

— Опис точний, — промовив він нарешті. — Але у ньому не сказано лише одного — що цей полонений прекрасніший за будь-якого чоловіка Анауаку. Скажи, теулю, навіщо твої побратими прийшли в мої володіння? Навіщо вони вбивають мій народ?

— Про це я нічого не знаю, повелителю, — відповів я. — Ці люди — не брати мені.

— У донесенні сказано, що в твоїх жилах тече кров теулів і що ти висадився на наш берег з однією з їхніх великих пірог, — ти сам у цьому зізнався.

— Це так, повелителю, проте я з іншого племені, а до берега я доплив у бочці.

— Я вважаю, що ти брешеш, — спохмурнівши, промовив Монтесума. — Тебе давно зжерли б крокодили і акули. Але скажи мені, теулю, — продовжував він із помітним хвилюванням, — скажи мені, ви справді діти Кецалькоатля?

— Не знаю, повелителю. Я із племені білих людей, і нашим батьком був Адам.

— Напевно, це інше ім’я Кецалькоатля. Колись було пророцтво, що діти його повернуться, і мабуть, час їхнього прибуття настав.

Важко зітхнувши, Монтесума заговорив знову:

— Іди, теулю, завтра рада жерців вирішить твою долю.

Почувши це, я благально стиснув руки і вигукнув:

— Якщо хочеш, убий, повелителю, тільки не віддавай мене знову жерцям!

— Усі ми в руках жерців, чиїми вустами говорять боги, — холодно заперечив Монтесума. — Окрім того, я гадаю, що ти мені збрехав. А зараз — іди!

Я віддалився із найпохмурішими передчуттями, і Куаутемок понуро вийшов разом зі мною. Я проклинав ту годину, коли біс мене смикнув зізнатися, що в мені є іспанська кров.

Разом із Куаутемоком ми пройшли у віддалені покої палацу, де на нас чекала його чарівна дружина, царствена принцеса Течуїшпо, а разом з нею ще кілька знатних чоловіків і жінок. Серед них була і дочка Монтесуми.

Під час пишної учти я опинився поряд із принцесою Отомі. Вона прихильно розмовляла зі мною, розпитуючи про мою країну і про плем’я теулів. Від неї я дізнався, що ці теулі, або іспанці, вельми турбували імператора, що сприймав їх за дітей бога Кецалькоатля. Монтесума свято вірив у стародавнє пророцтво, яке свідчило, що Кецалькоатль скоро повернеться і знову правитиме своєю країною.

Того вечора Отомі була така чарівна і царствено прекрасна, що серце моє затремтіло; уперше за останній час інша жінка примусила мене на мить забути мою наречену. Адже вона була так далеко, десь у Англії, і я вже думав, що більше ніколи її не побачу! Але, як я дізнався пізніше, тієї ночі серце затремтіло не тільки у мене.

Покінчивши з наїдками, ми запили усе напоєм какао, або шоколадом, і запалили люльки з тютюном. Цьому дивному, але вельми приємному звичаю я навчився ще в Табаско і не можу від нього відмовитися дотепер, хоча діставати заморське зілля у нас в Англії нелегко.

Нарешті мене провели в маленьку кімнату, відведену мені під спальню, проте заснути мені довго ще не вдавалося. Я був переповнений новими враженнями. В голові у мене тіснилися дивні картини незнайомої країни, такої високоцивілізованої і водночас варварської; я думав про її сумного монарха, в якого є казкові багатства, якому доступні всі земні радощі, про цього чоловіка, рівного богам у всьому, окрім безсмертя, і водночас пригніченого страхами і забобонами і в глибині душі більш нещасного, ніж найостанніший раб у його палаці.

Потім мої думки перенеслися до прекрасної принцеси Отомі, що дивилася на мене, як я помітив, із ласкавою прихильністю, і спогади ці були солодкі для мого серця, бо я був молодий, а моя кохана Лілі залишилася десь далеко-далеко і здавалася мені втраченою назавжди. Що ж тут дивного, якщо мене полонила чарівна врода цієї індіанської дівчини? Справді не знайшлося б чоловіка, якого вона б не зачарувала своєю ніжністю і тією особливою царственою грацією, яку дає лише кров імператорів і довголітня звичка владарювати. В ній, так само як у її пишному вбранні, було щось варварське, але тоді я бачив у цьому лише гідність. Саме це якнайбільше вабило і хвилювало мене; її ніжна жіночність мала відтінок чогось незбагненного і похмурого, її нечувана розкіш, якої так бракує нашим вихованим англійським леді, водночас діяла на уяву і на почуття, проникаючи просто в серце.

Авжеж, Отомі була з тих жінок, про чию любов чоловік може тільки мріяти, знаючи, що подібних на світі дуже мало, а виняткових умов, здатних їх виховати, — ще менше. Цнотлива і пристрасна, царствено благородна, багато обдарована природою, дуже жіночна і водночас хоробра, як воїн, зі жвавим розумом, відкритим для пізнання, і світлою душею, яку нездатне зламати ніяке випробування, — така була Отомі, дочка Монтесуми, принцеса племен отомі. Хіба дивно, що її краса запала мені в серце і що згодом, коли доля подарувала мені любов принцеси, я її теж покохав?

Так я роздумував, лежачи в одній з кімнат палацу, коли важкі кроки варти за дверима нагадали мені про те, що любов та інші прекрасні речі не для мене, бо життя моє як і раніше висить на волосині. Завтра жерці визначатимуть мою долю, а полонений, що потрапив до рук жерців, може передбачити їхній рішенець наперед. Я був для них чужоземцем з племені білих людей. Така жертва, звичайно, в тисячу разів приємніша їхнім богам, ніж серце простого індіанця. Отже, мене для того врятували від жертовного ножа в Табаско, щоб покласти на більш почесний вівтар Теночтітлана, — от і все. Мені судилося загинути жахливою смертю оддалік батьківщини, і жодна душа на землі про це навіть не дізнається. З такими сумними думками я ледве забувся сном під ранок.

Мене розбудило уранішнє проміння сонця. Я підійшов до віконного отвору із дерев’яною решіткою і виглянув назовні.

Палац, де я знаходився, стояв на вершині кам’янистого пагорба. Його підніжжя омивали хвилі озера Тескоко, коло якого приблизно замилю височіли над водою храмові башти Теночтітлана. На схилах пагорба росли гігантські кедри, обвішані сірими бородами лишайників, що надавали їм дивного химерного вигляду. Вони були такі величезні, що найбільший дуб із нашого парку здавався б поруч із ним карликом. Між цими велетнями в тіні їхніх крон розкинулися сади Монтесуми, дивовижно пишні й квітучі, з мармуровими водограями, з численними пташниками і загорожами для диких звірів. Мені здалося, що я не бачив нічого прекраснішого в усьому світі!

“Ну що ж, — подумав я. — Нехай мені судилося загинути. Зате я побачив Анауак, його імператора, його звичаї і його народ, а це вже щось та значить!”

Хіба могло мені того ранку спасти на думку, що іще до заходу сонця я, скромний дворянин Томас Вінґфілд, перетворюся на божество і стану найшанобливішою після імператора Монтесуми людиною, або, вірніше, богом міста Теночтітлана!

Ось як усе відбувалося. Після сніданку мене відвели до залу суду, або, як його тут називали, “Судилище бога”. Там сидів на золотому троні Монтесума і вершив правосуддя з такою пишнотою і урочистістю, що я не беруся це описати. Довкола нього товпилися радники і найзнатніші придворні, а перед ним лежав людський череп, увінчаний діадемою із смарагдами небувалих розмірів, які аж сяяли. В руці імператор тримав замість скіпетра стрілу.

Перед Монтесумою стояло декілька вождів, або касиків, схоплених за зраду. Суд над ними був короткий. Монтесума, досі мовчазний, узяв сувій, на якому перелічувалися злочини касиків, і так само мовчки проткнув його стрілою, засуджуючи всіх на смерть. Приречених тут же відвели.

Коли із зрадниками було покінчено, до залу увійшло декілька жерців у похмурому чорному вбрані зі сплутаними довгими патлами. Мене охопив дрож при вигляді цих пихатих і жорстоких людей із принизливими очима. Я помітив, що навіть до самого імператора вони ставилися без належної шаноби.