Потім мені розповіли про те, як помер мій батько; про те, як неждане багатство врятувало Лілі від заміжжя з моїм братом Джефрі; про те, як після цього мій братик пустився берега і помер, заледве доживши тридцяти. А сама Лілі, розплатившись із боргами мого брата, перебралася до нашого старого будинку. Тут вона і жила усі ці роки, жила самотньо і сумно. Як вона сама мені зізналася, якби не маєток і не землі, що залишилися під її опікою, вона б пішла в монастир і прожила б там решту днів, щоб не скніти “овдовілою нареченою”. Виходити заміж за когось іншого вона не збиралася, хоча багато гідних людей добивалися її руки.

Про те, що у нас було з Отомі, я повідав тільки Лілі, і з нею я був відвертий, бо відчував: якщо я щось утаю від неї зараз, то між нами вже ніколи не буде повного довір’я. Я не став від неї приховувати ні своїх сумнівів і вагань, ні того, що я полюбив Отомі, чия краса і ніжність уразили мене при першій зустрічі в палаці Монтесуми, ні того, що сталося між нами на жертовному камені.

Коли я завершив розповідь, Лілі подякувала мені за чесність.

Вона дивилася на мене своїми чистими і ясними, справді ангельськими очима. Сльози блищали в них, коли я повідав їй про найтяжче горе, про смерть мого первістка та інших синів. Лише кілька років по тому, коли Лілі втратила надію мати своїх дітей, вона стала мене ревнувати до моїх мертвих синів.

Отож того вечора я нарешті спитав її про головне:

— Лілі, — заговорив я. — Чи згодна ти вийти заміж за таку нікчемну людину, як я?

— Я згодилася ще багато років тому, Томасе, — відповіла вона дуже тихо і зашарілася, як дівчина. — Відтоді я не змінилася. Довгі роки я вважала тебе своїм чоловіком, тільки я гадала, що ти помер.

— Це більше, ніж я заслуговую, — сказав я. — Але якщо ти згодна, — то коли ми одружимося?

— Коли схочеш, Томасе, — промовила Лілі, подаючи мені руку. За тиждень по тому ми обвінчалися.

Отже, розповідь моя закінчена. У мене була бурхлива і сумна юність, я рано змужнів, зате щастя зігріло мої зрілі роки і старість. Тут, у благословенній долині Уейвні, його затьмарювали лише гіркі спогади та туга за померлими, що її ніщо не в змозі притупити. З кожним роком я все глибше осягав радощі справжньої любові, бо рідко кому дістається така дружина, як моя. Здавалося, що страждання і туга юності тільки зміцнили її благородну душу, гідну ангела. Лише одного разу, коли нас спостигло тяжке горе — смерть нашого немовляти, — Лілі, як я уже згадував, виказала, що вона всього лише жінка. Але, видно, нам судилося померти бездітними. Ми змирилися, і більше між нами не лягло жодної тіні. Рука об руку спускалися ми схилом життя, поки моя дружина не полишила мене. Увечері під Різдво вона лягла спати поряд зі мною і вранці не прокинулася.

Я потерпав від утрати, але це горе не могло вже зрівнятися з болем юнацьких років, бо роки і досвід його притупляють. До. того ж я знав, що ми розлучаємося ненадовго. Скоро я піду слідом за Лілі, і це мене не лякає. Як усі, хто прожив чимало і очистився від гріхів, я не боюся тепер смерті. Охоче і радо я перейду останню межу, бо вірю, що за нею нас підтримає та ж сама правиця, яка врятувала мене від жертовного каменя і провела неушкодженим крізь усі небезпеки бурхливого життя.

І нині я, Томас Вінґфілд, підношу хвалу Господові, який беріг мене разом з усіма, кого я любив і люблю. Тож хай славиться ім’я його нині і повік віків! Амінь!

Копальні царя Соломона

Дочка Монтесуми