Але я не оступився і врешті-решт досяг снігового покриву, де йти було набагато легше. Отже, я дотримав своєї клятви і помстився. Але якою ціною! Я втратив свою наречену, любов моєї юності; двадцять років я був вождем індіанців, але плем’я моє переможене, прекрасне місто зруйноване, а я убогий і бездомний, і хтозна чи поталанить мені уникнути смерті або рабства. Але все це я міг би пережити, лише з жахливою смертю свого останнього сина, єдиної відради мого самотнього життя, я примиритися не міг.
Любов до дітей стала єдиною пристрастю моїх зрілих років. Я любив їх, і вони любили мене. Я виховував їх з дитинства, і вони були в душі англійцями. І ось нещасний випадок, хвороба і меч відняли у мене всіх трьох, і я залишився сам-один. Кажуть, що час лікує всі рани. Брехня! Я старий, і я це знаю.
І ось я впав на сніговий схил вулкана, де до мене не ступала жодна нога людини, і заплакав так, як чоловік плаче лише раз у житті.
Мені вдалося дістатися до міста тільки надвечір, бо шлях був неблизький, а я знесилів і ледве брів. Біля палацу мене зустрів капітан Діас зі своїми товаришами. Солдати мовчки зняли капелюхи з поваги до мого горя, а Діас запитав:
— Вбивця сконав?
Я кивнув і пройшов повз них до своєї кімнати. Отомі сиділа сама, холодна і прекрасна, немов статуя з мармуру.
— Я поховала сина поряд із прахом братів і прадідів, — відізвалася на мій погляд Отомі. — Твоє серце не витримало б, якби ти його побачив. Вбивця помер? — запитала Отомі точнісінько так, як і Діас.
— Так.
У декількох словах я розповів їй усе.
— Ти мав убити його сам. Кров нашого сина не відомщена.
— Авжеж. Але тієї миті я не думав, про помсту! бо бачив, як вона уразила його згори. Можливо, це й на краще. Я надто пізно зрозумів, що не повинен був брати її на себе. Є вищий суддя.
— Неправда! — промовила Отомі. — Я цьому не вірю. На твоєму місці я б порізала його на шматки і тільки потім віддала в лапи дияволам — не раніше! Але навіщо розводитися про це? Все скінчено, все мертве, і моє серце теж.
Уночі вона раптом розбудила мене:
— Прокинься, я хочу з тобою поговорити!
— Говори, — озвався я.
— Я не могла заснути. Ми зустрілися багато-багато років тому. Ох, як добре я пам’ятаю той день! Уперше я побачила тебе при дворі мого батька Монтесуми в Чапультепеку, побачила і покохала. Я любила тебе завжди. Мене не страхали чужі боги!
— Чому ти говориш про це, Отомі? — запитав я.
— Бо мені так хочеться. Можеш ти подарувати одну годину тій, яка віддала тобі все? Пам’ятаєш, як ти відштовхнув мене? О, я гадала, що помру від ганьби, коли добилася, щоб мене призначили тобі за дружину, а ти натомість заговорив зі мною про дівчину за морем, про цю Лілі, чий перстень дотепер у тебе на пальці. Але я полюбила тебе ще більше за твою чесність, а інше ти знаєш.
Ти став моїм, бо я зважилася лягти поруч з тобою на жертовний камінь. Тоді ти поцілував мене і сказав, що любиш. Але ти ніколи не любив мене остаточно і безповоротно. Ти весь час думав про цю Лілі. Я знаю це й зараз, хоча й прагнула себе одурити. Колись я була вродлива, а для чоловіків це щось важить. Я була віддана тобі, і раз чи двічі ти сам гадав, що любиш. Але зараз я жалкую, що теулі наспіли вчасно і не дали нам померти разом на вівтарі. Я шкодую про це тільки через себе. Ми врятувалися, і для мене почалася нескінченна боротьба. Ти одружився зі мною, але ти не знав, хто твоя дружина. Ти знав, що я красива, ніжна, вірна тобі — все це так і було, — але ти не розумів, що я для тебе чужа, що я залишилася такою ж самою, якими були мої предки. Увесь цей час я жила за звичаями свого народу і ніколи не могла забути своїх богів. Я намагалася їх відринути, але настав час, і вони помстилися мені. Я не пам’ятаю, що робила тої ночі, коли ти побачив мене на теокалі під час жертвопринесення Уїцилопочтлі. Всі ці роки ти був вірний мені, і я народжувала тобі дітей, яких ти любив. Але ти любив їх тільки заради них самих, а не заради мене. У глибині душі ти ненавидів мою кров, яка змішалася з твоєю, в їхніх жилах. Адже ти й мене любив лише наполовину. Ця жорстока розполовинена любов мало не звела мене з розуму. Але потім і вона померла, коли ти побачив, як я, охоплена безумством, здійснювала стародавній обряд моїх предків на теокалі. Тільки тоді ти збагнув, хто я така. Я дикунка!
І ось наших дітей, що поєднували нас, немає. І разом з ними померла твоя любов. Але я залишилася — як живе нагадування про минуле. Але тепер і я вмираю.
Я кинувся до неї, але Отомі відвела мої руки:
— Ні, мовчи і слухай! У мене обмаль часу. Коли ти заборонив мені звертатися до тебе, як до чоловіка, я зрозуміла, що все скінчено. Я підкорилася.
Я відірвала тебе від свого серця, і скоро перестану бути твоєю дружиною. Але вислухай! Зараз ти пригнічений горем. Тобі здається, що щастя вже неможливе. Але це не так. Ти в розквіті зрілих років, і ще повний сил. Повертайся до своєї країни, там ти зустрінеш ту, що чекала тебе стільки років. І тоді далека жінка, принцеса згаслого роду, перетвориться на слабке видіння, і всі ці роки здаватимуться тобі тільки сном. Лише любов до померлих дітей залишиться. Ти любитимеш їх завжди, і туга за мертвими, страшніше од якої немає нічого на світі, гнітитиме твою душу вдень і вночі аж до скону, і я цьому рада, бо, думаючи про них, ти іноді згадуватимеш мене. Це все, і в цьому я вища за твою Лілі. Знай, теулю, вона не народить тобі нікого, хто б міг затьмарити в твоєму серці любов до моїх дітей!
О, я стежила за тобою дні і ночі! Я бачила, як сумує твоє серце за тою, яку ти втратив, і за далекою землею твоєї юності. Ти побачиш батьківщину і зустрінеш кохану! Боротьбу скінчено: твоя Лілі перемогла! Я слабшаю, мені важко говорити. Ми розлучаємося навіки. Прошу тебе, не думай про мене погано, бо я любила тебе і люблю. Мені здається, що й синів я любила тільки тому, що вони твої, а вони любили лише тебе. Будь щасливий… і прощавай!
Останні слова Отомі було ледве чутно. Я заглянув в обличчя — воно було холодним і блідим, і подих завмер у неї на вустах. Я узяв її за руку — вона була крижаною. Я гукнув її, поцілував її в чоло, але вона не ворухнулася і не відповіла. Отомі була мертва. Вона пішла з життя, прийнявши отруту, таємниця якої відома тільки індіанцям. Вона діє поволі і безболісно, зберігаючи до кінця повну ясність думки. Я сів на ложе, не зводячи з неї очей. Плакати я не міг — у мене не лишилося сліз. Печаль і невимовна ніжність наповнили мою душу. Тієї миті я любив Отомі сильніше, ніж будь-коли.
Багато що воскресло в моїй пам’яті того сумного світанку, коли я сидів і дивився на мертву Отомі. В її словах була правда: я не зміг забути свою першу любов і часто мріяв про те, щоб побачити обличчя Лілі. Отомі вважала, що я не любив її по-справжньому. Я любив її щиро і був вірний своїй клятві. Лише тоді, коли вона померла, я зрозумів, яка вона мені була дорога. Так, між нами лежала прірва, що ставала з роками дедалі глибшою. Попри все, вона була прекрасною, благородною жінкою, гідною найбільшої любові і пошани.
Нарешті я підвівся, щоб покликати на допомогу, і лише тоді відчув щось важке у себе на шиї. Це було намисто зі смарагдів, яке Куаутемок дав мені, а я подарував Отомі. Вона наділа його на мене, поки я забувся коротким сном, — намисто і прив’язане до нього пасмо свого довгого волосся. З ними я не розлучуся і в могилі.
Я поховав Отомі поряд із прахом її предків і тілами наших дітей. Через два дні після цього я виїхав разом із загоном Берналя Діаса до Мехіко. Насамкінець я озирнувся на руїни Міста Сосен, де прожив стільки років і поховав усіх, хто був мені дорогий.
У Мехіко Діас знайшов для мене притулок. Про мою участь у “Ночі печалі” і під час захисту міста забули, а історія пережитих мною знегод викликала співчуття навіть у іспанців. У Мехіко я провів десять днів, сумно блукаючи вулицями і схилами пагорба Чапультепека, де колись стояв палац Монтесуми, в якому я вперше зустрів Отомі. Від минулої пишності не лишилося нічого, окрім кількох могутніх кедрів.
