Затамувавши подих, він із неабияким інтересом вислухав нашу дивовижну розповідь, але, почувши про страшну смерть Гагули, замислився.

— Підійди сюди, — покликав він старезного індуну (старійшину) з-поміж своїх наближених, які сиділи оддалік.

Старий підійшов, привітав короля і сів.

— Ти довго живеш на світі, — сказав Ігнозі.

— Так, королю, мій повелителю! Батько твого батька і я народилися в один і той же день.

— Скажи мені, чи знав ти знахарку Гагулу, коли був малий?

— Авжеж, повелителю!

— Чи була вона у той час молода, як і ти?

— Ні, королю! Вона була така ж, як нині і як у ті дні, коли жив мій дід, — стара, зморщена, дуже потворна і аж сичала од злості.

— Її більше немає. Вона померла.

— О королю! Отже, давнє прокляття знято з нашої землі!

— Іди!

— Куум! Я йду, о Чорне Щеня, що перегризло горлянку старому собаці. Куум!

— Ви бачите, брати мої, — сказав Ігнозі, — це була моторошна яга, і я неабияк зрадів, дізнавшись, що вона померла. Вона прирекла вас на смерть у цій темній печері, а потім, мабуть, вигадала б якусь смертельну пастку для мене, як колись знайшла спосіб убити мого батька, щоб звести на трон Твалу, до якого хилилося її серце. Але я хочу до кінця вислухати вашу розповідь, бо навряд чи комусь випадало чути таке!

Розповівши йому історію нашого порятунку, я, як ми наперед домовилися між собою, скористався слушною нагодою, щоб сказати Ігнозі про наш намір покинути Країну Кукуанів.

— А зараз, Ігнозі, прийшов час нам попрощатися з тобою і знов податися у довгі мандри, на пошуки своєї країни. Отже, Ігнозі, ти прийшов з нами сюди як слуга, а нині ми полишаємо тебе могутнім королем. Якщо ти відчуваєш до нас удячність, то ніколи не забувай чинити так, як обіцяв нам. Прав країною справедливо, поважай закон і не вбивай нікого без причини. Тоді ти благоденствуватимеш. Завтра удосвіта ти, Ігнозі, даси нам загін воїнів, який допоможе нам перебратися через гори. Згода, королю?

Ігнозі закрив обличчя руками і якийсь час мовчав.

— Серце моє крається, — сказав він нарешті. — Ваші слова завдали йому болю. Що я заподіяв вам, Інкубу, Макумазане і Бугване, що ви намірилися покинути мене? Адже ви билися поруч зі мною під час заколоту, то невже залишите мене в день миру і перемоги? Чого ви бажаєте? Дружин? Вибирайте найліпших красунь у моїй країні. Шукаєте місця, де оселитися? То погляньте — вся країна перед вами. Забаглося вам будинків, в яких живуть білі люди? То навчіть мій народ, як їх будувати. Хочете мати стада худоби? Кожен статечний господар приведе вам бика або корову. Мрієте пополювати? Та хіба не бродять у моїх лісах слони, і хіба не спить в очеретах гіпопотам? Може, ви хочете змагатися? Мої полки чекають ваших наказів. Якщо ви хочете зажадати іще щось, я дам вам і це.

— Ні, Ігнозі, дякуємо, нам усе це не потрібно, — уклонився я. — Ми хочемо розшукати свою рідну домівку.

— Отже, — з гіркотою сказав Ігнозі, і очі його гнівно зблиснули, — ви більше кохаєтеся у цьому блискучому камінні, то що вам мої слова! Тепер у вас є каміння. Тепер ви повернетеся в Наталь і перетнете чорну бурхливу воду, щоб продати свої скарби і стати багатими, оскільки цього жадає серце кожної білої людини. Тож хай прокляття впаде на це каміння і на того, хто його шукає! Хай Смерть чигає на того, чия нога ступить у Печеру Мертвих у пошуках багатства! Я все сказав, білі люди. Ви можете йти.

Я торкнувся його руки.

— Ігнозі, — притишено мовив я, — пам’ятаєш, ти мандрував у Країні Зулусів, а потім серед білих людей в Наталі, але хіба твоє серце не тужило за батьківщиною, про яку розповідала тобі матір? За твоїм рідним краєм, де ти вперше побачив сонце, де ти грався хлопчаком?

— Справді, це так, Макумазане.

— Ось так само і наші серця тужать за нашою батьківщиною, за нашими домівками.

Запало мовчання. Коли Ігнозі знову заговорив, голос його схвильовано тремтів:

— Я розумію, що значать твої слова. Як завжди, вони мудрі й розсудливі, Макумазане. Той, хто звик літати, не любить повзати по землі. Біла людина не може жити життям чорношкірих. Так, ви повинні піти, але серце моє сповнене смутку, бо звідти, де будете ви, до мене не дійдуть звістки про вас. Але вислухайте мене, і хай мої слова стануть відомі всім білим людям. Відтепер шлях через гори закритий для всіх білих людей, хай би комусь і вдалося дійти сюди. Я не потерплю тут торговців з їхніми рушницями і ромом. Мої одноплемінники будуть одчайдушно битися списами, а питимуть лише воду, як їхні прадіди. І я не допущу, щоб проповідники вселяли страх смерті в їхні серця, щоб вони підбурювали їх проти короля і прокладали дорогу для білих людей, які завжди ступають за ними. Якщо якась біла людина підійде до меж моєї країни, я відішлю її назад. Якщо прийде сотня білих, я відкину їх геть. Якщо прийдуть армії, я посуну проти них усе моє військо, і їм не вдасться здобути перемогу. Жодна людина не прийде більше сюди за блискотливими камінцями — навіть якщо це буде, ціла армія, бо коли вони все-таки наважаться, я пошлю своїх воїнів, щоб вони засипали копалину, розбили білі колони в печерах і заповнили їх камінням, так щоб ніхто не зміг навіть наблизитися до тих дверей, про які ви розповідали і секрет яких загублений. Але для вас трьох, Інкубу, Макумазане і Бугване, дорога сюди завжди буде відкрита, бо з-поміж живих немає нікого, хто був би дорожчий моєму серцю, аніж ви. І я дозволяю вам піти звідси. Інфадус, брат мого батька, візьме на себе це і виведе вас звідси під охороною свого полку. Я довідався, що є інший шлях через гори, який Інфадус вам покаже. Прощавайте, брати мої, відважні білі люди! Не шукайте більше зустрічі зі мною, бо я не зможу цього знести! Слухайте мене! Я видам наказ, і його оповістять, передаючи з одного гірського хребта на інший, щоб усі дізналися про нього.

Відтепер народ шануватиме ваші імена подібно до імен наших покійних королів, і Смерть буде чекати на того, чиї вуста вимовлять їх знічев’я [61]. Отож, пам’ять про вас вічно житиме в нашій країні.

Ідіть же тепер, поки мої очі, подібно до очей жінки, не стали лити сльози. Коли-небудь, коли ви постарієте і зберетеся разом погрітися біля вогню — бо сонячного тепла вже буде недостатньо, щоб зігріти вас — ви згадуватимете, як ми стояли пліч-о-пліч у великій битві, результат якої вирішили наперед твої мудрі слова, Макумазане. Ви згадуватимете, як ти, Бугване, був вістрям рогу, що ударив по флангах Твали, як ти, Інкубу, стояв, оточений кільцем Сірих, і люди падали під ударами твоєї сокири, як колосся під ударами серпа. Ви згадуватимете про те, як Інкубу змів силу дикого буйвола Твали і розсипав на порох його пиху. Прощавайте ж назавжди, Інкубу, Макумазане і Бугване, мої повелителі й друзі!

З цими словами Ігнозі підвівся. Упродовж якогось часу він удивлявся в наші обличчя, а потім накинув на голову край плаща, неначе для того, щоб приховати від нас своє обличчя.

Ми мовчки пішли.

Удосвіта наступного дня ми покинули Луу. Нас супроводжували полк Буйволів і наш старий друг Інфадус, який важко переживав неминучу розлуку з нами. Хоча було ще дуже рано, уздовж головної вулиці міста стояли полки і просто юрби людей. Вони вітали нас королівським салютом, коли ми проходили повз них, а жінки кидали нам під ноги квіти і благословляли нас за те, що ми звільнили країну від Твали. Все це справляло надзвичайно хвилююче враження і було зовсім не схоже на те, з чим зазвичай доводиться стикатися, живучи серед тубільців.

Проте не обійшлося без кумедного епізоду, який нас, засмучених, трохи розвеселив.

Коли ми наблизилися до околиці міста, з натовпу вибігла прегарна юна дівчина. У неї в руці був букет чудових лілій, які вона піднесла Гуду (чомусь він подобався жіноцтву, — гадаю, тут неабияку роль відігравали монокль і єдина бакенбарда на щоці, що, очевидно, мало особливу романтичну звабу в їхніх очах). Дівчина сказала, що у неї є прохання.

— Говори.