Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

З кладовища я повернувся додому, де на мене чекали нотаріуси. Печатки були зламані, документи зачитані, і я став власником усього майна покійного. Відтепер я був багатий!

Але багатство, до якого я так прагнув і яке дісталося мені без жодних зусиль, мене не втішало. Я провів найгіркіший вечір відтоді, як приплив до Іспанії. Печаль і сумніви краяли моє серце, тужлива самотність охопила мене. Але я не знав, що ця сумна ніч до ранку мені здасться ще страшнішою.

Я сидів за столом, коли слуга доповів, що у вітальні якась жінка чекає на мого господаря. “Напевно, клієнтка, яка ще не знає про смерть Фонсеки”, — вирішив я і вже хотів наказати слузі, щоб він її спровадив, але потім подумав, що, може, вона потребує допомоги, і я хоча б вислухаю її і на якийсь час забуду власне горе. Отож до кімнати увійшла висока жінка, закутана в темний плащ із капюшоном, що приховував її обличчя. Я поклонився, всадовив її, але раптом вона схопилася на ноги і промовила швидко:

— Я хотіла бачити дона Андреса де Фонсеку, а не вас!

— Андреса де Фонсеку сьогодні поховали, — відповів я. — У всіх справах я був його помічником і залишився його спадкоємцем. Якщо можу вам чимось допомогти, то кажіть.

— Ви такий молодий, надто молодий, — збентежено відповіла жінка, — а справа ця страшна і невідкладна. Чи можна на вас покластися?

— Це вже на ваш розсуд, сеньйоро.

Подумавши трохи, вона скинула плаща, під яким виявилася одіж черниці.

— Слухайте, — сказала вона. — Цієї ночі на мене ляже ще чимало клопотів, і я насилу увірвала часину, щоб прийти сюди задля милосердя. Я не можу повернутися з порожніми руками, отож мені доведеться вам повірити. Але спочатку присягніться ім’ям Божої матері, що ви мене не зрадите.

— Даю вам слово, — відповів я.

— У мене велике горе. Мені потрібна найсильніша отрута. Я добре вам заплачу.

— Убивцям я не посібник, — заперечив я. — Для чого вам знадобилася отрута?

— О, я бачу, що мені доведеться розповісти все. Цієї ночі в нашому монастирі повинна вмерти одна жінка, майже дівчинка, юна і гарна. Вона порушила обітницю і сьогодні вночі помре разом зі своєю дитиною. Вона, вона… о Господи! їх замурують живцем у стіну монастиря, який вона осквернила. Такий вирок, і його неможливо ні відмінити, ні пом’якшити. Я ігуменя цього монастиря — не питайте ні мого імені, ні як називається монастир, — і я люблю цю грішницю, немов рідну дочку. Тільки завдяки моїм особливим заслугам перед церквою і моїм таємним покровителям мені вдалося добитися для неї вищої милості: перш ніж вирок здійснять, я зможу дати їй чашу з водою, до якої підмішано буде трунок, і змочити отрутою губи немовляти, щоб вони померли швидко. Я зможу це зробити, не беручи на душу гріха. У мене є на це дозвіл. Допоможіть же мені, щоб урятувати цю грішницю від останніх земних страждань.

Заціпенівши від жаху, я марно намагався здобутися на слова, як раптом у мене промайнула страхітлива думка.

— Цю жінку звуть Ізабелла де Сигуенса? — запитав я.

— Так, — відповіла ігуменя, — це її світське ім’я, хоч я й не розумію, звідки вам це відомо.

— У цьому будинку відомо багато про що, матінко. Скажіть, чи можна її врятувати за допомогою грошей або якихось обіцянок?

— Немислимо: вирок затверджений трибуналом милосердя. Вона має померти за дві години. Ви дасте мені отруту?

— Я зможу її дати лише в тому разі, якщо буду впевнений в її призначенні. Звідки я знаю, може, ви просто вигадали цю історію і скористаєтеся отрутою у такий спосіб, що мені потім доведеться відповідати перед законом! Я дам її вам тільки за однієї умови: я повинен бачити сам, як ви її використовуєте.

Ігуменя роздумувала якусь мить, потім промовила:

— Добре: моє відпущення прикриє і цей гріх. Але вам доведеться вдягти чернечу рясу, бо ті, хто виконує вирок, не повинні здогадатись ні про що. Проте інші знатимуть, і я попереджаю: якщо ви проговоритеся, на вас чекає сувора кара. Церква жорстоко помщається тим, хто видає її таємниці, сеньйоре.

Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - i_025.png

— Коли-небудь ці таємниці самі помстяться за себе церкві, — з гіркотою відповів я. — А зараз мені потрібно знайти відповідний засіб. Він має подіяти швидко, але не надто, інакше ваші пси побачать, що здобич від них вислизнула, перш ніж закінчать свою диявольську справу. Ось це нам підійде, — і я показав їй флакон, який вийняв зі скриньки, де зберігалися слоїки з отрутою. — Ходімо, матінко, вчинимо милосердне діло.

Ми вийшли з дому. Швидко залишивши позаду людні вулиці, ми опинилися в старій частині міста і спустилися до річки. Тут ігуменя показала мені човен, який чекав біля пристані. Ми Попливли вгору за течією. Через якусь милю човен наблизився до причалу під високою стіною. Ми зійшли на берег, наблизилися до глухих дерев’яних дверей, і ігуменя тричі постукала. У віконце дверей виглянуло чиєсь обличчя, двері відчинилися, і ми опинилися у великому саду з апельсинових дерев.

— Я привела вас до нашої обителі, — звернулася до мене ігуменя. — Заради вашого ж блага прошу вас про все забути, коли ви зачините за собою ці двері.

Я мовчки озирався навколо. Ось він, цей сирий темний сад! Напевно, тут де Гарсіа зустрів нещасну дівчину, яка мала померти сьогодні вночі.

Ми пройшли садом і опинилися перед дверима в стіні низької будівлі. Моя супутниця знову постукала, двері відчинили, і ми пішли тьмяним вузьким коридором, у глибині якого я розрізнив постаті черниць, що снували туди й сюди, наче кажани. Ігуменя відкрила якісь двері, впустила мене до келії і полишила самого в темряві.

Кілька хвилин я стояв, охоплений суперечливими думками, про які краще не згадувати. Але двері знову відчинилися, і ігуменя ввійшла у супроводі високого ченця, одягненого в білу рясу домініканців. Його обличчя я не міг розрізнити, бо на голові у нього був білий загострений ковпак; крізь прорізи виднілися самі лише очі. Якийсь час чернець розглядав мене при світлі ліхтаря. Потім він заговорив:

— Вітаю тебе, сину мій. Мати ігуменя сповістила мені про тебе. Ти надто молодий для таких речей.

— Якби я був старший, вони б від цього не зробилися приємнішими, святий отче. Ви знаєте, про що йдеться. Мене просили дістати смертельну отруту для деяких милосердних цілей. Я приніс отруту, але я маю переконатися сам, що вона буде використана за призначенням.

— Сину мій, ти дуже підозріливий! Церква не займається вбивствами. Ця жінка має померти, бо гріх її доведений, а останнім часом подібна розбещеність стає надто поширеною. Тому після довгих молитов, роздумів і марних пошуків обставин, що можуть пом’якшити її долю, її засудили до смерті ті, чиї імена надто святі, щоб їх називати. Я ж — на жаль! — тут лише для того, щоб простежити за виконанням вироку з деякими одмінами, які з милості дозволив щодо неї її верховний суддя. Мати ігуменя вже попередила тебе, яка кара чекає на тих, хто видає таємниці церкви?

— Я не з тих, хто розпускає язика, святий отче, і попереджати мене не варто. За цей візит мені мають добре заплатити, бо отрута коштує недешево.

— Не бійся! — відповів чернець із ноткою презирства в голосі. — Назви свою ціну, і тобі заплатять.

— Йдеться не про гроші, святий отче. Я б сам заплатив чимало, щоб тільки не знаходитися тут цієї ночі. Я прошу; щоб мені дали можливість переговорити з дівчиною, перш ніж вона помре.

— Що?! — вигукнув чернець. — Сподіваюся, не ти її спокусив? Якщо це так, ти справді диявол, гідний такої ж долі!

— Ні, святий отче, це не я. Я бачив Ізабеллу де Сигуенса лише одного разу, і ніколи не говорив з нею. Її спокусив не я, але я знаю цю людину. Його ім’я Хуан де Гарсіа.

— Он як? — швидко мовив чернець. — Вона нізащо не хотіла сказати його справжнє ім’я, навіть під загрозою тортур. Нещасна заблудла душа, вона була щира в своїх помилках. Об чім же ти хочеш з нею говорити, сину мій?

— Я хочу у неї дізнатись, куди втік цей чоловік. Він мій ворог, і я переслідуватиму його, як переслідував дотепер. Він заподіяв мені і моїй сім’ї куди більше зла, ніж цій бідній дівчині. Не відмовте мені, святий отче, щоб я міг помститися йому за себе і за церкву.

71
{"b":"202714","o":1}