Гек не став чекати, що буде далі. Він вискочив з-за каменя й чимдуж дременув униз.
Розділ XXX
У неділю вранці, ледь почало розвиднятися, Гек мало не навпомацки вибрався нагору й тихенько постукав у двері старого валлійця. Господарі ще спали, проте сон їхній після нічних тривог був сторожкий, і з вікна одразу запитали:
— Хто там?
Боязкий голос Гека озвався ледве чутно:
— Будь ласка, відчиніть! Це я, Гек Фінн.
— Перед цим ім'ям, синку, наші двері відчиняться і вдень і вночі. Ласкаво просимо!
Такі слова бездомному хлопцеві випало почути чи не вперше, і нічого приємнішого він зроду не чув. Та й не міг пригадати, щоб хтось колись отак запрошував його до себе в дім. Двері одразу ж відчинили, і Гек зайшов. Його посадили на стілець, а старий господар та його здоровані-сини почали квапливо одягатися.
— Ну, синку, ти, мабуть, добряче зголоднів, тож сніданок буде на столі зі сходом сонця, та ще й просто з вогню, будь певен! А ми з хлопцями думали, що ти в нас і заночуєш.
— Та я страх як перелякався,— сказав Гек,— тим-то й утік. Коли ото залящали постріли, я й дав драла і милі зо три не спинявся. А оце, бачте, прийшов дізнатися, як воно там, та зумисне вибрався вдосвіта, щоб не наскочити на тих дияволів, хай би й на мертвих.
— Ач, бідолаха, воно й видно, що тобі цю ніч було непереливки, та ось зараз поснідаєш — і до ліжка, он воно тебе чекає... Ні, синку, на жаль, вони не мертві, хоч як це нам і прикро. Ми ж бо добре знали, де вони зачаїлися,— ти нам усе так докладно розповів,— отож і підкралися навшпиньках зовсім близько до них тією стежкою між сумаху, темною, наче льох, і отут, як на те, мені закортіло чхнути. Отака бісова халепа! Як міг силкувався стриматись, та де там! Коли вже маєш чхнути, то таки чхнеш!.. Ішов я попереду, з пістолем напоготові, і, коли чхнув, ті лиходії враз шаснули геть зі стежки. Тоді я гукнув: «Стріляйте, хлопці!» — і сам пальнув туди, де зашурхотіли кущі. Хлопці теж торохнули. Але ті мерзотники вже встигли дременути, і ми погналися за ними вниз крізь зарості. Здається мені, наші кулі їх не зачепили. Вони, коли пустилися навтіки, й собі стрельнули по разу, та теж намарне — тільки дзизнуло десь поруч. А тоді вже й ходи їхньої не стало чути, тож ми припинили гонитву, спустилися до містечка й збудили поліційних начальників. Ті підняли на ноги людей і виставили варту понад берегом, а коли розвидниться, шериф улаштує облаву в лісі. Мої хлопці також підуть. Шкода тільки, ми не знаємо, які вони із себе, ті злодюги,— якби знали, легше було б шукати. Але ж ти, синку, певно, не зміг розгледіти їх потемки, правда?
— Та ні, я запримітив їх ще в містечку й подався за ними.
— Ну молодець! То кажи, синку, кажи!
— Один — старий, глухонімий іспанець, він останнім часом разів кілька з'являвся в містечку, а другий — такий собі волоцюга, обдертий і лихий з виду...
— Годі, синку, ми вже знаємо, хто це! Якось натрапили на них у лісі за вдовиною садибою, і вони шаснули геть. Ану, хлопці, йдіть і скажіть про це шерифові, а без сніданку якось переб'єтеся й до завтра!
Сини валлійця зараз же й вирушили. Коли вони виходили, Гек підхопився на ноги й вигукнув:
— Ой, тільки не кажіть нікому, що це я про них розповів! Дуже вас прошу!
— Гаразд, Геку, коли вже ти так не хочеш. Але тобі слід би цим тільки пишатися.
— Ой ні, ні! Будь ласка, нікому не кажіть! Коли молодики пішли, старий валлієць мовив:
— Вони не скажуть нікому, і я не скажу. Але чому ти так не хочеш, щоб про це знали?
Гек не став пояснювати, як воно все було, сказав тільки, що про одного з тих людей він забагато знає і нізащо в світі не хоче, щоб той дізнався, що він знає про нього, бо тоді непевне пристукне його.
Старий ще раз пообіцяв мовчати, потім спитав:
— А чого це ти надумав піти за ними назирці? Щось тобі здалося підозрілим, чи що?
Гек помовчав, обмірковуючи безпечну відповідь. Потім сказав:
— Та бачте, я ж і сам наче який волоцюга — всі ж бо так кажуть, і нічого тут не вдієш. А часом буває й таке, що мені через це аж не спиться вночі: лежу ото й думаю, як би його зажити по-іншому. От і минулої ночі так було. Сон мене не брав, то я й подався десь опівночі блукати вулицями, і все думав та думав про своє життя, аж поки дійшов до отого розваленого цегляного складу, що біля заїзду Товариства тверезості. Став я там, прихилився до стіни та й думаю собі далі. Аж глядь — ті двоє, скрадаються повз мене, зовсім близько, і щось несуть під пахвою — певне ж, крадене. Один із них курив, і другий захотів прикурити, то вони спинилися якраз проти мене, і сигари освітили їхні обличчя; отоді я й побачив, що більший на зріст — то глухонімий іспанець, я впізнав його сиві баки й пов'язку на оці, а другий, як глянути — справжній диявол у дранті.
— Та як же ти в світлі сигар розгледів і дрантя? Гек на мить збентежився, а тоді відповів:
— Ну, я не знаю... але от якось розгледів.
— То вони пішли далі, і ти...
— І я подався за ними, атож. Усе так і було. Закортіло побачити, до чого воно йдеться, бо вони скрадалися, наче злодії. Тож я й слідкував за ними аж до вдовиної огорожі, де ото приступки. А там став у темряві й чув, як той обідранець заступався за вдову, а іспанець божився, що спотворить її,— про це я вже розказував вам і вашим...
— Як?! Глухонімий усе те казав?
Гек знов непростимо схибив! Він як міг намагався не дати наздогад старому, хто був насправді той іспанець, а проте, попри всі хлопцеві виверти, язик таки затяг його в халепу. Він пробував якось виплутатися, але під пильним поглядом господаря щоразу бовкав дурницю за дурницею. Нарешті старий валлієць сказав:
— Ти, синку, не бійся мене. Я тобі от аністілечки шкоди не зроблю, ніколи в світі. Навпаки — захищатиму тебе... еге ж, захищатиму. Той іспанець ніякий не глухонімий — ти не хотів цього казати, але в тебе вихопилось, то нічого тепер не вдієш. І ти знаєш про нього щось таке, чого не хотів би відкривати. А ти звірся на мене, скажи, що воно таке, я тебе не підведу, будь певен.
Гек якусь хвилю дивився в чесні очі старого, тоді нахилився й прошепотів йому на вухо:
— Він зовсім не іспанець — то індіанець Джо! Валлієць мало не впав зі стільця. А потім сказав:
— Ну, тепер мені зрозуміло. Коли ти казав про обрубані вуха та роздерті ніздрі, я подумав був, що це ти сам додав, задля красного слівця, бо білі люди так не мстяться. Але індіанець — то зовсім інша річ!
За сніданком вони й далі розмовляли, і старий господар принагідно розповів, що вночі, перш ніж піти спати, він та його сини взяли ліхтар і, повернувшись до тієї огорожі, пильно оглянули все довкола — чи немає де слідів крові. Крові вони не знайшли, зате наткнулися на чималий клунок з...
— З чим?!
Якби цей вигук був блискавкою — і то не міг би злетіти з побілілих Гекових уст так швидко й невтримно. Очі хлопця розширились, він принишк і жадібно чекав на відповідь. Валлієць аж здригнувся з подиву, а тоді втупив у нього очі й дивився три секунди... п'ять... десять, потім відповів:
— Із злодійським знаряддям. Та що це з тобою, синку? Гек відкинувся на стільці й тихенько, але глибоко зітхнув, відчуваючи невимовну полегкість. Господар пильно й допитливо подивився на нього, тоді сказав:
— Атож, із злодійським знаряддям. Здається, від цього тобі полегшало на душі. Але чого ти так схопився? Що, по-твоєму, ми мали там знайти?
Гека було загнано в тісний кут: господар не спускав з нього вимогливого погляду, і хлопець віддав би все на світі за бодай якусь доладну відповідь; та нічого не спадало на думку, а той вимогливий погляд наче просвердлював його наскрізь, і, не маючи часу зважити те, що здуру навернулося на язик, Гек безтямно пробелькотів:
— Ну... може, підручники для недільної школи...
Сердешний хлопець зовсім знітився й не міг навіть усміхнутись, зате старий валлієць зареготав так гучно й весело, що все його велике тіло аж заходило ходором, а насміявшись, сказав: такий сміх однаково що гроші, заощаджені на лікарі, бо він зберігає людині здоров'я. А тоді додав:
