— А мені здається, Томові краще там, де він тепер,— обізвався Сід.— Та, може, коли б він більше шанувався...

— Сіде! (Том відчув, як грізно блиснули тітчині очі, хоча й не міг цього бачити.) Ані слова поганого про Тома! Його вже немає на світі. Господь бог сам про нього подбає, а ти можеш не клопотатися, голубе!.. Ой, місіс Гарпер, і не знаю, як усе це пережити! Просто не знаю!.. Він же був такою втіхою для мене, дарма що часом краяв моє старе серце.

— Господь дав, господь і взяв, хай благословиться ім'я його! Але ж яке горе... Ой, яке горе! Ще тільки в ту суботу мій Джо стрельнув пістоном просто в мене під носом, а я так ляснула його за це, що він упав на підлогу. Хіба ж я могла знати, що не мине й тижня... О боже, якби це він тепер таке зробив, я б обняла його й поцілувала...

— Так-так, місіс Гарпер, я розумію ваші почуття, дуже добре розумію! Не далі як учора вранці мій Том узяв та й напоїв кота «антиболем», і той мало не перевернув догори ногами весь дім. І, прости мене, господи, я стукнула бідолашного хлопчика наперстком по голові, мою нещасну загиблу дитину! Тепер-то йому до всього байдуже. Але останнє, що я від нього почула, був докір...

Та цей спомин виявився надто гірким для старої жінки, і вона змовкла, вбита горем. Том тихенько захлипав — більше з жалю до самого себе, аніж до когось іншого. Він чув, що й Мері плакала, час від часу згадуючи його добрим словом. Тепер він як ніколи піднісся у власних очах. А проте й тітчине горе так зворушило його, що він ладен був вискочити з-під ліжка й радісно приголомшити її своєю появою,— такі ефектні театральні штуки завжди вабили його,— але він стримався і далі лежав тихо.

Прислухаючись до розмови, Том з окремих фраз зрозумів, що спершу в містечку гадали, ніби вони потонули, коли купалися; але згодом помітили, що пропав пліт, а дехто з хлопців згадав, що їхні зниклі товариші казали: мовляв, скоро в містечку «почують про них»; і розумні голови, зв'язавши все те докупи, дійшли висновку, що хлопці попливли на тому плоті й незабаром об'являться в найближчому містечку вниз по річці; але близько полудня пліт знайшовся; його прибило до берега за п'ять чи шість миль нижче за водою,— і тоді надія розвіялась. Усе показувало на те, що вони потонули,— бо як ні, то голод пригнав би їх додому ще до ночі або й раніш. А тіл їхніх не знайшли, певне, тому, що потонули вони на середині річки, на бистрині: адже хлопці плавали добре, і якби не це, то неодмінно дісталися б до берега. Була середа, і в містечку постановили: якщо до неділі нічого не знайдуть, далі сподіватися марно, і недільного ранку відправлять заупокійний молебен. Почувши це, Том аж здригнувся.

Місіс Гарпер, уся в сльозах, попрощалась і зібралася йти. І тут, спонукувані єдиним поривом, обидві осиротілі жінки кинулись в обійми одна одній і, перш ніж розійтися, досхочу наплакались. Потім тітка Поллі побажала на добраніч Сідові та Мері — куди лагідніше, ніж робила це звичайно. Сід зашморгав носом, а Мері пішла, гірко плачучи.

Тітка Поллі стала на коліна й почала молитися за Тома, та так розчулено й жалісливо, з такою безмежною любов'ю в кожному слові й тремтливому старечому голосі, що Том іще задовго до кінця тієї молитви мало не плавав у сльозах.

Ще й після того, як тітка лягла спати, Томові довелося довгенько ховатися під ліжком, бо стара жінка раз у раз гірко зітхала, скрушно бурмотіла щось про себе, неспокійно крутилась і переверталася. Нарешті вона затихла й лише час від часу глухо стогнала уві сні. Аж тоді хлопець обережно вибрався з-під ліжка, помалу підступив до узголів'я і, прикривши свічку рукою, став дивитися на сонну тітку. Серце його сповнив жаль до неї. Він дістав з кишені свій сувійчик платанової кори й поклав поруч із свічкою. Але раптом щось спало йому на думку, і він спинився, міркуючи. Та ось обличчя його проясніло, так наче він дійшов якогось втішного рішення, і, квапливо схопивши ту кору, Том засунув її назад до кишені. Він нахилився, поцілував тітку в зів'ялі уста, а потім тихенько пішов до дверей, причинив їх за собою і взяв на клямку.

Хлопець подався назад до перевозу, де о такій пізній годині було вже зовсім безлюдно, і сміливо зійшов на пором, знаючи, що там нікого немає, крім сторожа, який забирається на ніч у будку й спить мертвим сном. Він відв'язав від корми човна, заліз у нього й тихенько повеслував проти води, а десь за милю вище від містечка, чимдуж налягаючи на весла, повернув навскоси до протилежного берега. Човен пристав біля самого причалу порома — та й не дивно, бо Томові то була не первина. Йому дуже хотілося захопити човна «у полон»: це ж було все-таки судно, а отже, могло вважатися законною здобиччю піратів,— але він знав, що човен почнуть розшукувати й, гляди ще, натраплять на самих піратів. Тому він вийшов на берег і заглибився в ліс. Там він сів і добре перепочив, на превелику силу переборюючи сон, а тоді рушив знайомою стежкою понад берегом. Ніч уже минала, і коли Том дійшов до обмілини за протокою, надворі зовсім розвидніло. Він знову відпочив, поки сонце підбилося в небі й щедро позолотило велику річку, потім зайшов у воду. А незабаром уже стояв геть мокрий на околиці свого табору й чув, як Джо каже:

— Ні, Геку, Том вірний товариш, він повернеться. Він не може отак нас покинути, бо знає, що це була б ганьба для пірата, а він надто гордий. Просто він щось замислив. От цікаво тільки — що.

— Ну, а речі ж то тепер так чи так наші, хіба ні?

— Майже наші, Геку, але ще не зовсім. Там же написано, що вони будуть наші, як він не повернеться до сніданку.

— А він ось де! — театрально вигукнув Том і, задоволений справленим враженням, велично вступив у табір.

Невдовзі було подано розкішний сніданок з поребрини та риби, і хлопці допалися до нього. За сніданком Том розповів (і наплів) товаришам про свої нічні пригоди. На той час, як його розповідь дійшла кінця, всі троє почували себе справжніми героями й страшенно пишалися. Потім Том умостився в холодку, щоб поспати до полудня, а решта піратів подалася рибалити й досліджувати острів.

Після обіду вся піратська ватага вирушила шукати черепашачі яйця. Хлопці ходили по піщаній косі, тицяючи дрючками перед себе, і там, де натрапляли на м'яке місце, ставали навколішки й розгрібали руками пісок. Часом вони знаходили в одній ямці по п'ятдесят — шістдесят яєць. Яйця були білі, зовсім круглі, завбільшки майже з волоський горіх. Того вечора хлопці донесхочу поласували яєчнею. Та й у п'ятницю вранці мали добрячий сніданок.

Поснідавши, вони побігли на косу і почали з криком вистрибувати й ганятись один за одним, зриваючи з себе одежу, аж поки лишилися зовсім голі; потім, і далі пустуючи, забрели далеко на мілководдя, де течія подекуди вже мало не валила з ніг, і там ще дужче розходилися. Вони то ставали колом, нахилялись і бризкали один на одного, відвертаючи обличчя, щоб не захлинутися; то починали борюкатися, поки переможець занурював суперника з головою; то пірнали всі разом цілим клубком білих ніг і рук, а потім випливали, фиркаючи, відпльовуючись, регочучи й насилу зводячи дух.

Добре натомившись, вони вибігали з води, простягалися на сухому гарячому піску й нагортали його на себе, а тоді знов мчали у воду й починали все спочатку. Зрештою їм спало на думку, що їхня шкіра — майже як трико тілесного кольору, отож вони накреслили на піску велике коло — арену — і влаштували цирк, в якому було аж троє клоунів, бо жоден не хотів поступитися товаришам цією принадною роллю.

Потім вони подіставали з кишень кульки й завелися грати всіма відомими їм способами, аж поки й ця розвага набридла. Джо та Гек знов пішли купатись, а Том не наважився, бо виявив, що, скидаючи штани, ненароком стягнув з ноги шнурок з кільцями-тріскачками гримучої змії, і тепер не міг збагнути, як це йому без того чудодійного амулета досі не зсудомило у воді ногу. Він боявся купатись, доки не знайшов своїх тріскачок, але на той час товариші вже стомилися й хотіли відпочити. Мало-помалу хлопці розбрелися в різні боки, похнюпивши носи й тужно поглядаючи туди, де за широкою річкою дрімало на осонні рідне містечко. Том раптом похопився, що, сам того не помічаючи, пише на піску великим пальцем ноги слово «Беккі», квапливо стер його і аж розсердився на себе за таку слабкість. Але потім так само мимоволі написав його знов; знову стер і, щоб уберегтися від дальшої спокуси, пішов скликати товаришів.