— А вдягнені вони як! Ото краса! Кругом золото, срібло, діаманти,— у захваті провадив Джо.

— Хто? — спитав Гек.

— Пірати, хто ж би ще.

Гек скрушно оглянув свої лахи.

— Мабуть, у такій одежі мені нема чого й потикатися в пірати,— з жалем у голосі мовив він.— Але це все, що я маю.

Та хлопці заспокоїли його: мовляв, пишний одяг він наживе дуже скоро, тільки-но вони почнуть справжнє піратське життя. А тим часом якось перебуде і в своєму лахмітті, хоч заможні пірати звичайно передусім дбають про відповідний гардероб.

Розмова поволі згасла, і в малих утікачів почали злипатися очі. Кривава Рука упустив свою люльку й заснув міцним сном натомленого праведника. А Грозу Морів і Чорного Месника сон здолав не одразу. Вони помолилися подумки й лежачи — адже на острові не було кому звеліти їм стати на коліна й проказати молитви вголос; а як по правді, то вони думали вже й зовсім не молитись, але побоялися заходити аж так далеко, щоб небо, гляди, не наслало на їхні голови по спеціальній громовиці. Потім усе перед очима в них попливло, і вони опинилися на грані яви й сну, але тут з'явився непроханий і невідчепний гість — сумління. Душі їхні став точити невиразний острах: чи не скоїли вони якогось зла, втікши з дому, а коли на пам'ять прийшло вкрадене м'ясо, отоді вже почалися справжні муки. Хлопці намагалися заспокоїти своє сумління, нагадуючи йому, як не раз тягали вдома цукерки та яблука, але такі непереконливі докази не вдовольняли сумління, і зрештою перед обома постала неспростовна істина: нишком ухопити якусь дрібку ласощів — то всього-на-всього витівка, а от винести з дому окіст, поребрину чи якісь вартісні речі — це вже крадіж, і на те є заповідь у святому письмі. Отож кожен дав собі слово: хоч би як довго вони промишляли піратством, проте ніколи більше не заплямують себе таким злочином, як крадіжка. На цих умовах їхнє сумління пішло на мирову, і наші навдивовижу непослідовні пірати спокійно поснули.

Прокинувшись уранці, Том не одразу збагнув, де він. Він сів, протер очі й роззирнувся довкола. І аж тоді все згадав. Був прохолодний сірий світанок, і глибока тиша, що панувала в лісі, навіювала відрадне почуття миру та спокою. Ніде не ворушився ані листочок, і жоден звук не порушував величної задуми природи. Серед листя й трави блищали намистинки роси. На пригаслому багатті лежав легкий білий шар попелу, і в повітря здіймалася тоненька синювата струминка диму. Джо та Гек ще спали.

Раптом далеко в лісі озвався якийсь птах, йому відповів ще один, а невдовзі почувся стукіт дятла. Туманний сірий серпанок помалу розвіювався, і так само помалу множилися звуки й усе навколо оживало. Перед зачарованим хлопцем відкривалося чудо пробудження й буяння природи. По зарошеному листочку повзла маленька зелена гусінь; раз у раз вона здіймала дугою дві третини свого тільця й немовби принюхувалась, а потім рушала далі. Міряє листок, подумав Том, а коли гусінь самохіть поповзла до нього, він затамував дух і закляк, і в ньому то спалахувала, то гасла надія — залежно від того, чи повзла та крихітна істота прямо, чи начебто збочувала кудись; і коли, нарешті, гусінь, вигнувшись дугою, якусь напружену мить вагалась, а тоді рішуче переповзла йому на ногу й помандрувала по ній, хлопець зрадів усією душею: адже це означало, що він скоро матиме новий костюм, і, поза всяким сумнівом, то буде пишний піратський камзол з панталонами.

Ось не знати звідки з'явилися вервечкою кільканадцять мурахів і заходилися кожен коло свого діла; один з них став мужньо змагатися з мертвим павуком, уп'ятеро більшим за нього самого, і зрештою поволік його вгору по стовбуру дерева. А поруч руде з чорними цятками сонечко вибралося на запаморочливо високу травинку, і Том нахилився до нього й проказав: «Сонечко, сонечко, лети мерщій на небо, твої діти там горять, рятувати треба!» Сонечко одразу ж розгорнуло крильця й полетіло вгору, і Том анітрохи не здивувався, бо давно знав, які легковірні ці комахи; він і сам не раз обдурював їх. Потім повз нього проповз жук-гнойовик, працьовито штовхаючи поперед себе свою кульку, і Том доторкнувся до нього, щоб побачити, як жук підібгає лапки й прикинеться мертвим. На той час і лісове птаство уже витинало на всі голоси. Ось на дереві над головою в Тома вмостився дрізд, цей північний пересмішник, і залюбки почав наслідувати співи своїх пернатих сусідів; потім, мов зблиск блакитного полум'я, майнула вниз крикуха сойка, всілася на гілку зовсім близько від хлопця — майже рукою сягнути,— і, схиливши голівку набік, з величезною цікавістю задивилася на чужинців. Пробігла сіра білка й ще якийсь більший звірок, схожий на лисицю; обоє раз по раз сідали на задні лапки й, пофиркуючи, поглядали на хлопців: як видно, ці лісові тварини ніколи не бачили людей і не знали, чи треба їх боятися. Тепер уже прокинулась і заворушилася вся природа; то там, то там довгі списи сонячного проміння пронизували густі крони дерев, і в тих пасмугах світла пурхало кілька метеликів.

Том збудив решту піратів, і всі троє з криком і тупотом побігли до річки, а за хвилину, вже голісінькі, чимдуж ганяли наввипередки й стрибали один через одного на чистому мілководді білої піщаної коси. Їх зовсім не тягло назад, у рідне містечко, яке ще спало вдалині, за величним водним обширом. Їхнього плоту вже не було: вночі його знесло з мілини чи то течією, чи невеликим припливом води,— та хлопці лише зраділи, бо це немовби спалило мости між ними й цивілізованим життям.

Вони повернулися в свій табір напрочуд бадьорі, веселі та страшенно голодні, і невдовзі їхнє табірне вогнище знов запалало. Гек знайшов неподалік джерело з чистою холодною водою; хлопці поробили з широких дубових і горіхових листків щось ніби чашки й вирішили, що та вода, підсолоджена чарами навколишнього лісу, цілком замінить їм ранкову каву. Джо почав був нарізати поребрину до сніданку, але Том і Гек сказали йому зачекати; тоді подалися на берег, до одної заприміченої місцинки, закинули вудки й дуже скоро були винагороджені за клопіт. Джо не встиг і знудитись, як вони повернулися з добрячим окунем, двійком линів та невеликим сомиком — здобиччю, якої вистачило б нагодувати цілу сім'ю. Вони засмажили рибу з поребриною і аж здивувались: їм здавалося, що вони зроду ще не їли такої смакоти. Хлопці не знали, що чим скоріше зготувати річкову рибу, тим вона смачніша; не подумали й про те, які чудові присмаки — сон просто неба, біганина на привіллі, купання в річці та й голод. Поснідавши, вони полежали в затінку, поки Гек викурив люльку, а тоді подалися в глиб лісу досліджувати острів. Хлопці весело простували вперед, переступаючи через трухляві колоди й продираючись крізь густі чагарі, між величними лісовими велетнями, з чиїх крон звисали пишні мантії дикого винограду. То там, то там їм траплялися затишні галявинки, встелені трав'яним килимом і оздоблені квітами.

Вони побачили багато такого, що потішило їх, але нічого особливого чи несподіваного не знайшли. Виявилося, що острів має близько трьох миль завдовжки і з чверть милі завширшки; від ближчого берега його відокремлювала вузька, заледве з двісті ярдів, протока. Хлопці мало не щогодини купались, і, коли вони повернулися до табору, вже перейшло за полудень. Вони так зголодніли, що було не до риболовлі, але чудово пообідали холодною шинкою, а потім простяглися в затінку побалакати. Проте балачка скоро вповільнилась, а там і зовсім припинилася. Урочиста тиша, що оповивала ліс, і почуття самотності почали впливати на втікачів. Усі троє принишкли й замислились. Якась невиразна гризота закралася в їхні душі. Та невдовзі вона прибрала трохи певнішої форми: то була туга за домом. Навіть Фінн — Кривава Рука замріяно згадував чужі ґанки та порожні бочки. Але всі вони соромилися своєї слабкодухості, і жодному не вистачило сміливості сказати вголос те, що він думав.

Уже деякий час до них долинав якийсь незвичайний звук, але вони ніби й не чули його, як ото часом не чуєш цокання годинника в кімнаті. Але тепер той загадковий звук став гучніший і мимоволі привертав їхню увагу. Хлопці стрепенулися, позирнули один на одного й завмерли. Надовго залягла тиша, глибока й незворушна, потім удалині розкотився глухий і похмурий стугін.