Того вечора Том ліг спати, плекаючи плани помсти Альфредові Темплу: сповнена сорому й каяття, Беккі розповіла йому про все, не приховавши і власного віроломства. Та навіть жадоба помсти скоро поступилася місцем куди приємнішим думкам, і, коли хлопець урешті заснув, у вухах його солодкою музикою бриніли останні слова Беккі:

— О Томе, я й не знала, що ти такий благородний!

Наближалися канікули. Учитель, і завжди суворий, став ще суворіший і прискіпливіший, бо хотів, щоб його учні добре відзначилися в «підсумковий день». Тепер ні різки, ні лінійка майже не лежали без діла — принаймні в молодших класах. Лише старших хлопців та юних панночок років вісімнадцяти-двадцяти вже не шмагали прилюдно. А шмагав містер Доббінс добряче, бо хоч і приховував під перукою велику, на всю голову, блискучу лисину, проте літ йому було ще не так багато, і м'язи він мав досить дужі. В міру того як наближався великий день, учителева тиранська вдача розкривалась усе повніше: здавалося, він діставав злобну втіху, караючи школярів за найдрібнішу провину. І тому менші хлопчаки цілими днями страждали від гнітючого страху, а ввечері, перед сном, замишляли страшну помсту. Вони не проминали жодної нагоди якось дошкулити вчителеві. Та він надолужував своє з верхом. Розплата, що наставала за кожним успішним актом помсти, була така навальна й грізна, що хлопці незмінно залишали поле бою переможені. Нарешті вони змовились і придумали план, що обіцяв їм блискучу перемогу. Вони залучили на свій бік підмайстерка місцевого маляра вивісок, звірили йому свій задум і попросили допомоги. Той охоче погодився, бо мав на те й свої причини: вчитель харчувався в домі його батька і вже встиг допекти хлопцеві до живого. Вчителева дружина за кілька днів саме мала поїхати з міста когось там навідати, і, отже, ніщо не могло стати на заваді їхньому планові. Учитель, готуючись до всяких урочистих подій, завжди добре підпивав, і підмайстерок маляра пообіцяв: коли «підсумкового дня» той напутник юних душ дійде до потрібного стану й закуняє в кріслі, він «облагодить усе те діло», а тоді збудить старого, щоб мерщій ішов до школи.

Минув належний час — і ось той знаменний день настав. На восьму годину вечора шкільний будинок стояв яскраво освітлений і прикрашений вінками й гірляндами із зелені та квітів. Учитель сидів, мов на троні, у своєму кріслі на підвищенні перед шкільною дошкою. Видно було, що його вже трохи розморило. Три ряди лав обабіч нього і шість рядів попереду займали місцева верхівка та батьки учнів. Ліворуч, за лавами для гостей, спорудили широкий поміст, де сиділи школярі, що мали того вечора виступати: ряди менших хлопчаків, таких чистеньких і вичепурених, що їм було аж не по собі; ряди довготелесих підлітків; сніжно-білі ряди дівчаток та виряджені в батист і муслін панночки, що видимо соромилися своїх оголених рук, старовинних бабусиних прикрас, рожевих і блакитних бантів та квіток у косах. Решту місць заповнили учні, що не брали участі у «підсумках».

Почалися виступи. Малесенький хлопчик устав і залопотів: «Навряд чи хтось із вас чекав, щоб вірші вам малюк читав...» і т. д.,— допомагаючи собі силуваними конвульсійними жестами, схожими на рухи машини, в якій щось розладналося. Проте він щасливо добувся до кінця, хоча вже не тямив себе зі страху, а тоді, нагороджений гучними оплесками, так само механічно вклонився й пішов на своє місце.

Сором'язлива мала дівчинка, шепелявлячи, завела: «Було шобі в Мері маленьке ягнятко...» — а в кінці зробила жалюгідний реверансик, дістала свою пайку оплесків і сіла на місце, розпашіла й щаслива.

Аж ось наперед рішуче і впевнено виступив Том Сойер і на високих нотах почав проказувати незгасну й безсмертну промову «Дайте мені волю або заподійте мені смерть!»5 — з непідробним запалом і шаленою жестикуляцією,— але якраз посередині збився. Його враз скував страх перед публікою, ноги під ним затремтіли, а в горлі застряг тугий клубок. Щоправда, слухачі неприховано співчували йому — проте всі мовчали, а та мовчанка була для нього страшніша за співчуття. Вчитель нахмурився, і це довершило Томову поразку. Він ще спробував щось із себе видушити, але марно,— і тоді подався геть зі сцени, вкритий ганьбою. Почулися поодинокі оплески, та тут-таки й змовкли.

Потім пролунало «Хлопчик на палубі в димі і полум'ї», «Ішли ассірійці походом» та інші перлини декламації. Далі були змагання з читання та правопису. Кілька зубріїв блиснули своїми знаннями з латини. А тоді настала черга головної принади вечора — власних творів старших учениць. Кожна по черзі виходила на край помосту, прокашлювалася, розгортала рукопис, перев'язаний гарненькою стрічечкою, і починала читати, старанно дотримуючи «виразності» й розділових знаків. Теми цих творів були ті самі, що їх свого часу розвивали за таких же нагод їхні матері, а перед ними бабусі та й, певне, всі давніші предки жіночої статі, починаючи від доби хрестових походів. Як-от приміром: «Дружба», «Спогади давніх днів», «Святе письмо і історія», «Царство мрій», «Користь освіти», «Політичні устрої в порівнянні», «Меланхолія», «Дочірня любов», «Заповітні бажання» і т. д., і т. д.

Однією з прикметних рис усіх тих творів була свідома, любовно виплекана меланхолійність; ще однією — марнотратна й невтримна повінь «високих слів»; далі — дурна манера тулити де треба й де не треба особливо «яскраві» вислови та звороти, заяложуючи їх по саме нікуди; а особливо лізла у вічі і прикро вражала настирлива й нестерпно вбога мораль, яка щоразу помахувала своїм куцим хвостом наприкінці кожної з тих праць. Хоч би яка була тема, всі авторки аж вивертали собі мізки, силкуючись виставити її під таким кутом, щоб вона дала найбільше поживи доброчесному й побожному розумові. Облудність таких моральних проповідей очевидна для кожного, а проте вони побутували в наших школах тоді, побутують сьогодні і побутуватимуть, певне, аж поки стоятиме світ. Немає в нашій країні такої школи, де старші учениці не вважали б за обов'язок завершувати свої твори мораллю, і неважко помітити: чим розбещеніша й менш побожна дівчина, тим довша й суворіша мораль її шкільних творів. А втім, досить про це. Гірка правда нікому не до вподоби. Та повернімося до «підсумкового вечора». Перший прочитаний твір мав назву «То оце і є життя?». Може, читач витерпить бодай уривок із нього.

І таке далі, й таке інше. Під час читання по рядах слухачів раз у раз перебігав схвальний гомін, чути було перешіптування: «Як мило!», «Як гарно сказано!», «Свята правда!» тощо, а на закінчення, після навдивовижу недолугої моралі, залунали захоплені оплески.

Потім виступила тендітна смутна дівчина з «одухотвореним» блідим обличчям — від пігулок і нетравлення шлунка — й прочитала «поему». Двох строф із неї буде задосить: