— Гаразд, мабуть, так буде краще.

— А де?

— В отому старому будинку з привидами!

— Та ну його к бісу, не люблю я тих старих будинків, Томе. Це ще гірше, ніж мерці. Мрець, той, може, щось тобі скаже, зате не буде тягтися за тобою в савані, зазирати тобі через плече та ще й скреготати зубами, як оті бісові привиди. Ні, Томе, я такого не витримаю, і ніхто не витримає.

— Твоя правда, Геку, але ж привиди ходять лише вночі. А вдень вони не заважатимуть нам копати.

— Воно-то так. Тільки ти ж добре знаєш, що люди обминають той будинок і вдень.

— Люди взагалі не люблять ходити там, де когось убито, а коло того будинку ніхто нічого лихого не помічав. Ось хіба що вночі — та й то не привиди, а якісь блакитні вогники часом миготять у вікнах.

— Е, Томе, де миготять блакитні вогники, там і привиди недалеко, будь певен. Це ясно, як божий день. Хто ж їх світить, як не привиди!

— Твоя правда. Але ж привиди вдень не з'являються, то чого ж їх боятися?

— Ну добре, хай так. Коли хочеш, спробуймо копати в старому будинку. І все ж, як на мене, ми самі ліземо чортові в зуби.

На той час вони вже спускалися з пагорба. Внизу, посеред залитої місячним світлом долини, самітно стояв той самий «будинок з привидами», давно вже без огорожі, до самого ґанку зарослий бур'янами, з напівзруйнованим комином, повибиваними шибками та проваленим з одного боку дахом. Хлопці постояли, подивилися, чи не блимне в темному вікні блакитний вогник, а тоді, перемовляючись майже пошепки, як і годилося о такій порі і в такому місці, повернули далеко праворуч, щоб обминути той будинок стороною, і подалися додому через ліс з другого боку Кардіфської гори.

Другого дня близько полудня друзі знов прийшли до сухого дерева за «потічком» — забрати свій інструмент. Томові не терпілося йти копати в старому будинку. Гекові — не так щоб дуже, і раптом він сказав:

— Слухай, Томе, а ти знаєш, який сьогодні день? Том швидко перебрав у пам'яті дні тижня й звів на Гека злякані очі.

— Ах ти ж чорт! А я й не подумав, Геку.

— Та й я не подумав, а оце раптом стукнуло в голову, що сьогодні п'ятниця.

— Хай йому лихо, Геку, тут треба добре стерегтися. Якби ми почали це діло в п'ятницю, то могли б уклепатися хіба в таку халепу!

— Могли б! Напевне вклепалися б. Може й є, як то кажуть, щасливі дні, але ніяк не п'ятниця.

— Та це кожен дурень знає. Не ти перший додумався.

— А хіба я казав, що я? Та п'ятниця — це ще й не все. Мені вночі наснився препаскудний сон — пацюки.

— Ой! То напевне на біду. А вони билися між собою?

— Ні.

— Тоді ще не так страшно, Геку. Коли вони не б'ються, це означає — станеться щось лихе, але не конче з тобою. Нам треба тільки добре пильнувати й ні в що не лізти. Сьогодні копати не будемо, краще пограємося. Ти знаєш про Робіна Гуда, Геку?

— Ні. А хто він такий, той Робін Гуд?

— О, це один із найславетніших людей в усій Англії... і найкращих. Він був розбійник.

— Ти диви, оце б і мені таким стати! А кого він грабував?

— Тільки шерифів, та єпископів, та багатіїв усяких, та ще королів... А бідних ніколи не чіпав. Бідних він любив і завжди чесно ділився з ними здобиччю.

— Оце був, певне, чоловік!

— Та ще й який, Геку! Благородний, як ніхто в світі. Тепер таких людей і немає, можеш мені повірити. Він міг однією рукою побити кого завгодно й за півтори милі поцілити із свого тисового лука в десятицентовик.

— А який це тисовий лук?

— Ну, не знаю. Мабуть, якийсь особливий. А коли він поціляв того десятицентовика не в середину, а скраю, то сідав і плакав... і лаявся. От ми й будемо гратися в Робіна Гуда — це хіба ж така гра! Я тебе навчу.

— Гаразд.

Отож решту дня вони гралися в Робіна Гуда, час від часу кидаючи ласі погляди в долину, на старий напівзруйнований будинок, і перемовляючись про те, що їх там чекає завтра. А коли сонце почало спускатися до обрію і на землю від дерев лягли довгі тіні, подалися додому й невдовзі зникли в лісі на Кардіфській горі.

В суботу, скоро після полудня, вони знов були коло того сухого дерева. Посиділи в затінку, пахкаючи люльками й балакаючи про всяку всячину, потім трохи покопалися в останній своїй ямі, хоча й не покладали на неї великих надій,— просто Том сказав, що не раз люди не докопувалися до скарбу на якісь кілька дюймів, а потім приходив хтось інший і, тільки колупнувши лопатою, загрібав собі все золото. Та хоч цього разу хлопцям таки не пощастило, вони взяли на плечі свій інструмент і пішли, свідомі того, що не злегковажили й зробили все, як вимагає звичай.

Коли вони підійшли до старого будинку, довколишня мертвотна тиша під палючим сонцем здалася їм такою лиховісною і моторошною, а саме те місце таким занедбаним і похмурим, що вони якусь хвилину навіть не зважувалися ввійти. Потім тихенько підступили до дверей і зазирнули всередину. Вони побачили зарослу бур'яном долівку, стіни, з яких давно обсипався тиньк, старезний камін, зяючі отвори вікон, розвалені сходи нагору, і скрізь — запилюжені, обвислі клапті павутиння. Зрештою хлопці все-таки зайшли — обережно, із завмиранням серця, перемовляючись пошепки, ловлячи чутким вухом найменший звук, напружені й готові в першу-ліпшу мить дременути геть.

Помалу вони трохи освоїлися, страх їхній улігся, і обидва стали з настороженою цікавістю роздивлятися довкола, пишаючись своєю сміливістю і водночас дивуючись самі з себе. Потім їм захотілося заглянути й нагору. Це означало відрізати собі дорогу до відступу, але хлопці підохочували один одного, і, певна річ, скінчилося тим, чим і мало скінчитися: вони покинули своє знаряддя в кутку й полізли нагору. Там скрізь панувала така сама руїна. В одному із закутків вони натрапили на комірчину, що начебто обіцяла якісь таємниці, але надія їхня не справдилася — нічого в тій комірчині не було. Тепер хлопці зовсім оговтались і вже хотіли спуститись униз та взятися до роботи, як раптом...

— Цсс! — мовив Том.

— Що там таке? — прошепотів Гек, бліднучи з переляку.

— Цсс!.. Слухай... Чуєш?

— Еге!.. Ах ти ж чорт! Тікаймо!

— Тихо ти! Ані руш! Вони йдуть сюди, вже біля дверей.

Хлопці розпласталися на підлозі, припали очима до вічок у мостинах, де колись були сучки, і, ледь живі від страху, почали чекати.

— Спинилися... Ні, йдуть... Он вони. Ні слова більше, Геку. Ой, пронеси господи!

До будинку зайшло двоє чоловіків. Кожен з хлопців сказав собі подумки: «Отой — глухонімий старий іспанець, що останнім часом два чи три рази з'являвся в містечку, а другий... другого я ніколи не бачив».

Другий був брудний обідранець з дуже неприємним обличчям. Постать іспанця обгортало серапе; з-під сомбреро виднілись волохаті сиві бакенбарди й довгі пасма сивого волосся, а очі ховалися за зеленими окулярами. Коли вони зайшли, другий щось тихо говорив, а потім обидва сіли долі лицем до дверей, і той другий і далі не вмовкав. Тепер він не так остерігався, і стало чути його слова.

— Ні,— сказав він.— Я це діло обміркував, і воно мені не до душі. Надто ризиковане.

— Ризиковане! — буркнув «глухонімий», і хлопці аж роти пороззявляли з подиву.— Боягуз!

Від його голосу хлопцям забило дух, і вони аж затрусилися. То був індіанець Джо!

На хвилину запала мовчанка. Потім Джо сказав:

— А оте останнє діло хіба не ризиковане було?.. Шкода тільки, не вигоріло!

— Там зовсім інше. Далеко вгору по річці, і ніде ні будинку навколо. Ніхто й гадки не матиме, що то ми орудували, тим більше, що діло зірвалося.

— Ну, а хіба не ризиковано з'являтися тут серед білого дня? Ще й як! Кожен, хто нас побачить, миттю щось запідозрить.

— Та я знаю. Але ж поблизу більш не було де сховатися після тієї невдачі. Я б і сам залюбки подався геть із цієї руїни. Ще вчора хотів, тільки ніяк було й носа виткнути, бо ті кляті вилупки цілий день отам на пагорбі крутилися.

Почувши його слова, «ті кляті вилупки» знов затрусилися й подякували долі за те, що вчасно згадали про п'ятницю й відклали на день свої пошуки. В душі обидва шкодували, що не відклали їх на рік.