— Ой, справді? Це буде чудово. Вони такі гарні, всі розмальовані.

— Еге ж. І грошей заробляють дай боже. Бен Роджерс каже — по цілому долару за день. Слухай, Беккі, а ти вже була заручена?

— Як це?

— Ну, заручена, щоб потім вийти заміж.

— Ні.

— А хотіла б?

— Та мабуть... Не знаю... А що треба робити?

— Робити? Та нічого. Просто ти кажеш хлопцеві, що ніколи ні за кого іншого не вийдеш — ніколи, ніколи, ніколи,— а тоді ви цілуєтесь та й по всьому. Це кожен може.

— Цілуємося? А навіщо цілуватись?

— Ну, це... розумієш... так завжди роблять.

— Ну, так... певно, що всі, коли вони закохані. Ти не забула, що я написав на дошці?

— Н-ні...

— Що?

— Не скажу.

— Хочеш, я тобі скажу?

— Т-так... але іншим разом.

— Ні, зараз.

— Ні, не зараз, завтра.

— Та ні ж бо, зараз. Ну будь ласка, Беккі... Я скажу пошепки, ледь-ледь чутно.

Поки Беккі вагалася, Том визнав її мовчанку за згоду, обняв її за стан і, наблизивши уста до самого її вушка, ніжно прошепотів ті ж таки слова. А тоді додав:

— Ну, а тепер ти скажи мені тихенько те саме. Вона якусь хвилю відмагалась, а тоді сказала:

— Одвернися так, щоб не бачити мене, і тоді я скажу. Але ти про це нікому ні слова — чуєш, Томе? Нікому ні словечка, гаразд?

— Та певне ж, певне, що нікому. Ну, Беккі...

Він одвернувся. Беккі боязко нахилилася до нього, так що від її віддиху аж заворушились Томові кучері, й прошепотіла:

— Я... люблю... тебе...

А тоді підхопилась і забігала між партами, а Том за нею. Нарешті вона забилася в куток і затулила обличчя фартушком. Том обхопив її за шию і почав умовляти:

— Ну Беккі, це ж уже все... лишилось тільки поцілуватися. Даремно ти боїшся... це ж уже зовсім нічого... Ну будь ласка, Беккі.— І тягнув її за фартушок і за руки.

Зрештою вона поступилася і, опустивши руки, підставила йому розпашіле від біганини личко. Том поцілував її в червоні уста й сказав:

— Ну, от і все, Беккі. Знай: від сьогодні й назавжди тобі не можна покохати нікого, крім мене, й ні за кого іншого вийти заміж, як за мене,— ніколи, ніколи, аж довіку. Ти згодна?

— Так, я ніколи не покохаю нікого, крім тебе, Томе, і ні за кого іншого не вийду заміж... і ти теж ні з ким не одружишся, крім мене.

— Авжеж. Певно, що ні. На те й заручини. І ти завжди ходитимеш зі мною до школи й зі школи, коли ніхто не бачитиме, і в усіх іграх вибиратимеш мене, а я тебе, бо так і мають робити заручені.

— Ой, як добре. А я й не знала, ніколи не чула навіть про таке.

— Авжеж, це дуже весело! От коли ми з Емі Лоренс...

Очі Беккі розширились, і, зрозумівши свою помилку, Том зніяковіло замовк.

— Ах, Томе, то ти не з першою зі мною заручуєшся! Дівчинка заплакала. Том сказав:

— Ну, не плач, Беккі. Мені тепер до неї байдуже.

— Ні, Томе, ні... ти ж знаєш, що не байдуже.

Том спробував обняти її за шию, але вона відштовхнула його й відвернулась до стіни, й далі плачучи. Том поткнувся знову, почав був її умовляти, але знову дістав відсіч. Тоді в ньому прокинулася гордість, і, відвернувшись від дівчинки, він рішуче попростував геть. Якусь хвилю він стояв перед школою, розгублений і збентежений, і раз у рад позирав на двері, сподіваючись, що дівчинка схаменеться і вийде за ним. Та вона не виходила. В Тома стало зовсім кепсько на душі, і він злякався, що його вина непрощенна. Хоч як йому важко було змусити себе зробити нову спробу до примирення, він набрався духу і зайшов до класу. Беккі й досі стояла у кутку, відвернувшись до стіни, і плакала. У Тома защеміло серце. Він підступив до дівчинки і спинився, не знаючи, як почати. Потім нерішуче мовив:

— Беккі, я... мені байдуже до всіх інших, я кохаю тільки тебе.

Відповіді не було — самі ридання.

— Беккі...— благально провадив він.— Ну Беккі, невже ти нічого мені не скажеш?

Знову ридання.

Том дістав свою найбільшу коштовність — мідну шишечку від коминкових ґраток — і, простягши руку так, щоб дівчинка могла її побачити, сказав:

— Ось, Беккі, візьми собі, будь ласка.

Вона сердито вибила шишечку в нього з руки. Тоді Том рішуче вийшов надвір і подався аж ген до пагорбів, щоб більше того дня до школи не повертатися.

За кілька хвилин Беккі почала здогадуватися, що він пішов. Вона кинулася до дверей, але Тома ніде не побачила; побігла на майданчик за школою — і там його не було. Дівчинка погукала:

— Томе! Вернися, Томе!

Вона пильно дослухалася, та відповіді не було: навкруги тільки тиша й безлюддя. Тоді вона сіла й знову заплакала, гірко картаючи себе. Тим часом до школи знов почали сходитись учні, отож вона мусила затамувати своє горе, приспати розбите серце й нести той тягар аж до кінця довгого, лихого й болісного дня, серед чужих людей, не маючи з ким і поділитися своїм горем.

Спершу Том квапливо петляв глухими завулками, щоб не зустрітися з учнями, які повертались до школи, а потім стишив ходу й побрів, понуро тягнучи ноги. Дорогою він двічі чи тричі перейшов невеликий «потічок» — серед хлопців марновірно вважалося, що вода збиває переслідувачів зі сліду. А за півгодини вже поминув будинок удови Дуглас на вершині Кардіфської гори, звідки школу, яка лишилася ген у долині, було ледь видно. Том увійшов у густий ліс, навпростець, не вибираючи стежок, забрів у самісіньку хащу й сів на мох під розложистим дубом. У незворушному повітрі не було ані повіву; від мертвотної полудневої спеки змовк навіть пташиний щебет; природа поринула в заціпеніння, яке час від часу порушував лише далекий стукіт дятла,— але той звук тільки посилював відчуття всеосяжної німотності й цілковитої самоти. Душа хлопця була сповнена смутку, і його тужний настрій навдивовижу пасував до похмурої навколишньої тиші. Він довго сидів у задумі, поставивши лікті на коліна й підперши підборіддя руками. Життя здавалось йому не більш як обтяжливим клопотом — і то в кращому разі,— і він трохи не заздрив Джіммі Ходжесу, що недавно помер. Який то має бути блаженний спокій — лежати й спочивати вічним сном, сповненим солодких видінь, тоді як вітер шелестить у верховітті дерев і лагідно ворушить траву й квіти на твоїй могилі, а тобі вже немає чим турбуватися й журитися — і ніколи більш не буде, навіки-віків. От якби тільки він був добрим учнем у недільній школі, то міг би залюбки вмерти й покінчити з цим усім... А ота дівчинка... Що він такого їй зробив? Анічогісінько. Він до неї з добром, а вона його турнула, мов собаку... атож, мов того собаку! Колись вона гірко пошкодує, але, може, буде вже запізно... Ех, якби ж то можна було вмерти не зовсім, а на деякий час!..

Та пругкому молодому серцю не властиво стискатись і заклякати надовго. І скоро Томові думки непомітно повернулися до посейбічного життя. А що, як він раптом отак, зараз же, піде геть з цього містечка і загадково зникне?

Подасться хтозна-куди, за тридев'ять земель, у невідомі заморські краї — і більш ніколи не повернеться! Якої вона тоді заспіває?.. Том згадав про своє бажання стати клоуном, але тепер воно викликало в нього лише огиду. Думка про всі ті блазенські штуки й розмальовані трико принизила романтичні поривання його душі, що витала в туманній надхмарній високості. Ні, він стане солдатом і повернеться через багато років, обпалений у боях і вкритий славою. Або ще краще — пристане до індіанців, полюватиме з ними на бізонів, ступить на стежку війни десь там у горах чи неозорих преріях Далекого Заходу, а потім колись з'явиться тут великим індіанським ватагом, весь в орлиному пір'ї, страхітливо розфарбований, і одного сонного літнього дня важкою ходою переступить поріг недільної школи з бойовим покликом, від якого холоне в жилах кров, і його колишні товариші із заздрістю вирячать на нього очі... А втім, ні, є й ще принадніше діло. Він стане піратом! Оце воно! Тепер його майбутнє відкрилося перед Томом в усьому своєму сліпучому блиску. Його ім'я лунатиме по всьому світі, і люди здригатимуться, почувши його. Як гордо борознитиме він бурхливі моря на своєму стрімкому чорному «Провіснику бурі» під лиховісним піратським прапором! А сягнувши найвищої слави, раптом завітає до рідного містечка й поважно зайде в церкву, видублений сонцем та вітрами, в чорному оксамитовому камзолі з червоним паском, у високих ботфортах, з довгими пістолями за поясом і вкритим плямами іржі та крові кинджалом при боці, в крислатому капелюсі з пишним пір'ям, стискаючи в руці розгорнутий чорний прапор з черепом і кістками,— і з невимовним захватом почує шепотіння: «Це славнозвісний пірат Том Сойєр! Чорний Месник Іспанських Морів!»