— Ой Джо, ти сущий ангел! Я благословлятиму тебе скільки житиму... — І Поттер заплакав.

— Ну годі тобі, годі. Знайшов час рюмсати!.. От що — йди тією дорогою, а я піду цією. Ну, рушай, та гляди не залишай за собою слідів.

Поттер подався геть — спершу підтюпцем, а тоді побіг щодуху. Дивлячись йому вслід, метис пробурмотів:

— Якщо його так оглушило дошкою і розвезло з перепою, він не скоро згадає про ніж, а коли згадає, то буде вже надто далеко й побоїться вернутися по нього сам, боягуз нещасний!

Минуло ще дві-три хвилини — і вже тільки місяць дивився на вбитого лікаря, накритий рядном труп, на порожню труну й розкопану могилу. Довкола знов запала мертва тиша.

Хлопці щодуху, не спиняючись, мчали до містечка, занімілі з жаху. Час від часу вони злякано озиралися, немов боялися, чи не женеться хто за ними. Кожен пень, що траплявся по дорозі, здавався їм людиною, ворогом, і обом аж дух забивало, а коли вони бігли повз поодинокі будиночки на околиці містечка й навздогін починали валувати розбуджені дворові собаки, їм щоразу наче п'яти вогнем присмалювали.

— Тільки б добігти до старої чинбарні! — прошепотів Том, хекаючи за кожним словом.— А то я вже не можу!..

Відповіддю йому було лише важке сапання Гекльберрі. Не спускаючи з ока заповітної мети, хлопці з останніх сил бігли далі. Поступово мета все наближалась, і нарешті вони плече в плече увігналися в розчинені двері й знеможено, але з радісною полегкістю попадали додолу в рятівній сутіні. Помалу серця їхні стали битися спокійніше, і Том прошепотів:

— Слухай, Гекльберрі, як по-твоєму: чим усе воно скінчиться?

— Якщо лікар Робінсон помре, це скінчиться шибеницею.

— Ти так гадаєш?

— Не гадаю, а знаю, Томе.

Том хвилину подумав, тоді обізвався знов:

— А хто розкаже? Ми?

— Ти що, здурів? Ану ж як щось станеться і індіанця Джо не повісять? Та він же рано чи пізно порішить нас, це ж так само певно, як те, що ми тут.

— Та я про це й сам подумав, Геку.

— Як хтось і має розказати, то нехай Маф Поттер, коли він такий дурень. Він же ніколи не протвережується.

Том нічого не сказав і знову замислився. Потім прошепотів:

— Геку, але ж Маф Поттер нічого не знає. Як же він розкаже?

— Чого це він нічого не знає?

— А того, що коли індіанець Джо вдарив лікаря ножем, Маф лежав оглушений дошкою. То як же він міг щось бачити? Звідки йому щось знати?

— Хай йому чорт, а воно ж таки так, Томе!

— І ось що я тобі ще скажу: а може, від того удару Маф і сам дуба врізав!

— Е ні, Томе, навряд. Він був під чаркою, я ж бачив, та він і ніколи не просихає. От коли мій батечко налигається, то ти його чим хочеш гати по голові, хоч дзвіницею, а йому нічогісінько. Він і сам так каже. То, звісно, такий самий і Маф Поттер. А от якби тверезого так торохнути дошкою, то він, може, й пустився б духу, не знаю.

Том ще хвилину замислено помовчав і сказав:

— Геку, а ти певен, що вдержиш язика за зубами?

— Томе, не можна нам не вдержати, ти ж сам розумієш. Хай ми тільки писнемо про це, а того диявола індіанця чомусь не повісять — він же потопить нас, як кошенят. А знаєш, Томе, що нам треба зробити? Поклястись один одному, що будемо мовчати.

— Я згоден. Це ти чудово придумав. Ми візьмемося за руки й пообіцяємо один одному, що...

— Е ні, так не годиться. То добре для всякого дріб'язку, ну там з дівчиськами — бо то такі, що від них тільки чекай виказу, а як хто на них гримне, то вони все, що хочеш, вибовкають. А з поважному ділі, як це, треба писати. Та ще й кров'ю.

Така пропозиція дуже припала Томові до душі. Виходило таємниче, похмуро, моторошно й добре пасувало до пізньої нічної години, глухого місця й самої їхньої пригоди. Він підібрав біля себе чисту соснову дощечку, що біліла в смузі місячного світла, знайшов у себе в кишені грудочку червоної вохри, пересунувся до світла й на превелику силу нашкрябав кілька рядків, затискаючи язика між зубами щоразу, як вів літеру згори вниз, і трохи висуваючи його, коли знов повертав нагору.

«Гек Фінн і Том Сойєр клянуться, що мовчатимуть про цю справу, а як прохопляться про неї хоч словом, то хай впадуть мертві на тому ж місці».

Гекльберрі був у захваті від Томової вправності у письмі та його високого стилю. Він тут-таки витяг з вилоги шпильку й уже намірився штрикнути себе в палець, але Том сказав:

— Стривай, не треба. Це ж мідна шпилька. На ній може бути мідянка.

— Що воно за мідянка?

— Така отрута, от що. Покуштуй хоч крихту, то знатимеш.

Том розмотав нитку на одній із своїх голок, і обидва хлопці вкололи собі пучку великого пальця й видушили по краплині крові. Помалу, ще й ще раз витискаючи кров і послуговуючись замість пера кінчиком мізинця, Том сяк-так вивів перші літери свого імені. Потім показав Гекові, як писати «Г» та «Ф», і присягу було завершено. Із таємничими церемоніями і замовами вони закопали ту дощечку під стіною і тепер могли вважати, що кайдани, які скували їм язики, замкнено на замок, а ключа закинуто хтозна-куди.

В цей час крізь пролам з протилежного боку до напівзруйнованої будівлі прокралася якась темна постать, але хлопці її не помітили.

— Слухай, Томе,— прошепотів Гек,— а ця штука справді зв'яже нам язики назавжди?

— Аякже. Що б не сталося, ми повинні мовчати. А ні — то тут-таки й упадемо мертві, чи ти не зрозумів?

— Та ні, ні, я знаю.

Якусь хвилину вони й далі шепотілися. Аж раптом надворі, кроків за десять від них, тужно й протягло завив собака. Хлопці, охоплені невимовним жахом, притислись один до одного.

— На котрого ж це з нас він виє? — перелякано спитав Гекльберрі.

— Не знаю... Визирни крізь шпару, швидше!

— Ой ні, визирни ти, Томе.

— Та не можу... Ну не можу я, Геку!

— Прошу тебе, Томе... О, знову виє!

— Дарма, хвалити бога,— прошепотів Том.— Я впізнав його з голосу. То Гарбісонів бульдог.

— Фу, як добре, Томе... А то, знаєш, я мало не до смерті перепудився — думав, це бездомний пес.

Собака знову завив. У хлопців стислися серця.

— Ой ні, це не Гарбісонів! — пошепки мовив Гекльберрі.— Поглянь, Томе!

Том, трусячись зі страху, наблизив око до шпари. Шепіт його прозвучав ледь чутно.

— Ой Геку, це таки бездомний!

— Мерщій, Томе, мерщій подивися! На кого це він накликає?

— Та, мабуть, Геку, на нас обох, ми ж зовсім поруч.

— Ну, Томе, вважай, що нам капець. І куди я втраплю — це ясно, як божий день. Я ж був такий поганець!

— Ет, хай йому чорт! Ось що виходить, коли прогулюєш уроки й робиш те, що не слід. Коли б я постарався, то міг би бути не гіршим за Сіда, та де там!.. Ну, та якщо цього разу пронесе господь, мене вже й кийком не виженеш із недільної школи! — І Том почав тихенько шморгати носом.

— Це ти поганий! — Гек і собі зашморгав.— Чорт забери, Томе Сойєре, та ти проти мене сущий святий. Ой боженьку мій, боже, мені б бути хоч наполовину таким, як ти!

Том нараз перестав шморгати й прошепотів:

— Гляди, Геку, гляди! Він стоїть до нас задом! Гек визирнув, і серце його радісно затьохкало.

— Авжеж задом, побий мене грім! Він так і раніш стояв?

— Так само. А я, дурень, і не подумав. Ой Геку, оце-то радість! Але на кого ж тоді він виє?

Собака замовк. Том прислухався.

— Цсс! Що це там?

— Та щось наче... наче свині рохкають... Ні, Томе, це хтось хропе.

— Так і є! А де ж це воно, Геку?

— Здається, десь у тому кінці. Начебто звідти його чути. Бувало, мій батечко ночував там разом із свиньми, та коли він захропе, все аж двигтить кругом. Та й, мабуть, не вернеться він більш у це містечко.

У душах хлопців знов прокинувся смак до пригод.

— Геку, підеш туди зі мною, як я йтиму попереду?

— Ой томе, не дуже воно мені до душі. А що, як то індіанець Джо?