Наступного ранку, коли скінчилися заняття в недільній школі, церковний дзвін забамкав не так, як звичайно, а сумно й зловісно. Неділя випала тиха, і той жалобний подзвін дуже пасував до задумливого смутку, що панував у природі. Городяни почали сходитися до церкви, затримуючись на часинку при вході, щоб пошепки обмінятися думками про сумну подію. Але в самій церкві ніхто не перешіптувався, і тишу порушувало тільки похмуре шелестіння суконь, коли жінки проходили на свої місця. Ніхто не міг пригадати, чи було коли в тій невеличкій церкві так велелюдно. Нарешті запала напружена, очікувальна тиша, і на порозі з'явилися тітка Поллі, Сід, Мері, а за ними сім'я Гарперів, усі в глибокій жалобі,— і всі, хто був у церкві, й сам старий пастир шанобливо підвелись і стояли, поки нещасні родичі пройшли вперед і сіли. Знову все затихло, лише подекуди часом чути було приглушене ридання, і тоді священик простер руки й почав молитву. Розчулено заспівали гімн, потім священик проголосив: «Я є Воскресіння і Життя»,— і звернувся із словом до пастви. Згадуючи про загиблих хлопців, святий отець наділив їх такими чеснотами, принадами й рідкісними здібностями, що кожен з присутніх, беручи на віру їхні портрети, з гірким жалем думав, як він завжди помилявся щодо тих бідолах і завжди бачив у них самі вади та хиби. Священик навів чимало зворушливих випадків із життя небіжчиків, що яскраво розкривали їхні лагідні, великодушні вдачі, і тільки тепер люди зрозуміли, які то справді були прекрасні, благородні вчинки, й скрушно згадували, що свого часу ті вчинки здавалися їм обурливими й зухвалими, гідними хіба що доброго ременя. В міру того як священик говорив, уся паства дедалі дужче розчулювалась, аж поки всіх так пройняло, що до плачу згорьованих родичів долучився цілий хор нестримних ридань, і навіть сам пастир дав волю своїм почуттям і заплакав просто на кафедрі. Раптом на хорах почувся якийсь рух, але ніхто того не помітив; а за хвилину рипнули церковні двері, священик підвів зволожені очі від хусточки й прикипів до місця! Спершу одна пара очей, потім ще одна простежила за його поглядом, а потім усі, хто був у церкві, немов охоплені єдиним поривом, повставали з місць і вражено дивились на трьох «небіжчиків», які виступали проходом: Том на чолі, за ним Джо, а позаду знічений, розгублений Гек у своєму неподобному дранті. Увесь той час вони сиділи на порожніх хорах, слухаючи заупокійну відправу по самих собі!

Тітка Поллі, Мері й Гарпери кинулися до своїх воскреслих страдників, обсипали їх поцілунками, славлячи бога за їхній порятунок, а тим часом самотній Гек стояв ні в сих ні в тих, не знаючи, що йому робити й де сховатися від неприязних поглядів, що їх кидали на нього багато городян. Трохи повагавшись, він рушив було до дверей, щоб непомітно чкурнути геть, але Том схопив його за руку й сказав:

— Тітонько Поллі, так нечесно. Треба, щоб хтось порадів і Гекові.

— Ну звісно, що порадіють! Я перша рада бачити його, сердешного сирітку!

Та дбайлива увага й лагідні слова тітки Поллі тільки ще дужче збентежили Гека.

Раптом священик щодуху заволав:

— Воздаймо хвалу Всевишньому за його ласку! Від щирого серця заспіваймо йому славу!

І всі разом заспівали. Потужно й урочисто лунали під склепінням церкви звуки старовинного подячного гімну, а великий пірат Том Сойєр дивився на заздрісні очі товаришів навколо себе й у душі визнавав, що то найщасливіша хвилина в його житті.

Виходячи юрбою з церкви, обморочені парафіяни казали одне одному, що залюбки дали б одурити себе ще раз, аби тільки знов почути такі чудові співи.

Том дістав того дня стільки стусанів і поцілунків — залежно від настрою тітки Поллі,— скільки навряд чи перепадало йому за цілий рік, і сам не знав, у що вона вкладає більше любові до нього та вдячності богові — в стусани чи в поцілунки.

Ото й був Томів великий таємний задум: повернутись додому всією піратською зграєю і об'явитися на своєму похороні. У суботу звечора вони переправилися на великій колоді до міссурійського берега, вийшли на суходіл за п'ять чи шість миль нижче від Сент-Пітерсберга, заночували в заростях на околиці містечка, а вдосвіта задвірками та глухими вуличками прокралися до церкви й сховалися на хорах, серед безладно накиданих поламаних лав.

У понеділок вранці, за сніданком, і тітка Поллі, й Мері були навдивовижу добрі до Тома й раді прислужитись йому. За столом точилася незвично жвава розмова. Тітка Поллі зауважила:

— Хай так, Томе, скажімо, то була втішна витівка — майже цілий тиждень мучити нас усіх, а самим веселитися на острові,— але дуже жаль, що ти такий жорстокосердий і змусив страждати мене. Коли вже ви могли приплисти на колоді на свій похорон, то хіба не міг ти ще раніше дістатися сюди і якось дати мені знати, що ти не вмер, а тільки втік із дому?

— Атож, ти міг би це зробити, Томе,— докинула Мері.— Та, певне, й зробив би, але просто не подумав.

— Зробив би, Томе, скaжи? — спитала тітка Поллі з сумом і надією на обличчі.— Ти й справді просто не подумав про це?

— Я... та ні, не знаю. Це ж усе зіпсувало б.

— Ой Томе, а я сподівалася, що ти любиш мене хоч стільки,— сказала тітка Поллі з такою гіркотою, що Томові стало ніяково.— Хай би навіть не зробив, а хоч подумав — і то було б легше.

— Ну, тітонько, хіба це таке вже лихо? — заступилася за брата Мері.— Том просто дуже неуважливий: усе в нього бігом, ніколи ні про що не подумає.

— Дуже жаль. А от Сід подумав би. І зробив би — переправився б сюди й дав мені знати. Ой, Томе, гляди, пошкодуєш колись, що так мало думав про мене, та буде запізно!

— Та що ви, тітонько, ви ж знаєте, я вас люблю.

— Я б знала ще краще, якби ти довів це ділом.

— Тепер я й сам шкодую, що не подумав тоді про вас,— мовив Том винувато,— та зате я бачив вас уві сні. Це ж усе-таки чогось варте, правда?

— Та не так і багато, бо сни сняться й котові, та все ж краще, ніж нічого. І що ж тобі там снилося?

— Значить, так: у середу вночі мені приснилося, ніби ви сидите отам, біля ліжка, Сід — коло дров'яного ящика, а Мері поруч нього.

— Ну що ж, так ми й сиділи. Та й завжди так сидимо. Я рада, що ти хоч у сні згадував про нас.

— І ще мені снилося, ніби тут була мати Джо Гарпера.

— Гм, вона таки була тут! Що ж тобі ще снилося?

— Та багато всякого. Але тепер уже все наче в тумані.

— А ти спробуй пригадати, ану!

— Здається мені, що вітер... вітер... війнув на... на...

— Ну-ну, Томе! Вітер і справді на щось війнув. Ну ж бо!

Том притис пальці до чола, з хвилину напружено думав, а тоді сказав:

— Згадав! Таки згадав! Вітер війнув на свічку!

— Боже правий! Ну, далі, Томе, далі!

— І, здається, ви сказали: «Мабуть, двері...»

— Кажи, кажи, Томе!

— Зараз, дайте подумаю хвилинку... зараз... Атож, ви сказали: «Мабуть, двері не зачинені».

— Так я й сказала, не зійти мені з цього місця! Хіба не так, Мері?.. Ну, далі!

— А потім... потім... не пригадую напевне, але нібито ви сказали Сідові піти... піти й...

— Ну? Ну? Що я сказала йому зробити? Що, Томе?

— Ви сказали йому... о, згадав — щоб він причинив двері.

— Ой боже ж ти мій! Зроду ще такого не чула! Нехай мені тепер хтось скаже, що сни — то пусте. Треба буде сьогодні ж піти й розповісти про це Сіріні Гарпер. Побачимо, як вона тепер посміється із забобонів!.. Ну, Томе, далі!

— О, тепер мені все як є пригадалося. Потім ви сказали, що я був не лихий, а тільки неслух і бешкетун і що питати з мене — однаково що... з когось там, з лошати, чи що.

— Точнісінько так я й сказала! О небо!.. Ну, далі, Томе!

— А потім ви заплакали.

— Ну певне, що заплакала, певне. І то не вперше. А тоді що?

— А тоді місіс Гарпер і собі заплакала й сказала, що і її Джо був такий самий, а ще шкодувала, що відшмагала його за вершки, які сама ж вилила...