— Томе! То святий дух на тебе зійшов! Ти бачив віщий сон, ось що це було! Бога ради, далі, Томе!

— А потім Сід сказав... він сказав...

— Я, здається, нічого не казав,— озвався Сід.

— Ні, хлопче, казав,— мовила Мері.

— Цитьте ви, нехай Том розказує далі! Що він сказав, Томе?

— Він сказав... сказав... ніби йому здається, що мені краще там, куди я потрапив, але якби я більше шанувався...

— Ну, ви чули? Це точнісінько Сідові слова!

— А ви звеліли йому замовкнути.

— Ще б пак!.. Це ж, певно, ангел небесний десь тут був. Не інакше як ангел!

— Тоді місіс Гарпер розказала, як Джо налякав її пістоном, а ви згадали про Пітера й мікстуру...

— Свята правда, щоб я жива була!

— Ну, а потім ви розмовляли про те, як нас шукають у річці й що похорон буде в неділю, а під кінець ви з місіс Гарпер обнялися й заплакали, і вона пішла.

— Все достеменно так і було! Так і було, і це така ж правда, як те, що я отут сиджу. Томе, та навіть якби ти бачив усе те на власні очі, то й тоді не розповів би краще!.. Ну, а далі — далі що було? Кажи, Томе!

— Потім ви нібито молилися за мене, і я чув кожне ваше слово. А тоді лягли спати, і мені так жаль вас стало, що я дістав з кишені шматок платанової кори й написав на ній: «Ми не потонули, а тільки втекли в пірати»,— і поклав її на стіл біля свічки, а ви були вві сні така добра з обличчя, що я нахилився й поцілував вас.

— Ой Томе, справді? Та я б тобі все за це простила! — І вона рвучко обняла хлопця, змусивши його відчути себе найпослідущим негідником.

— Дуже добре зробив, дарма що тільки вві сні,— мовив Сід неначе сам до себе, але так, що всі почули.

— Замовкни, Сіде! Людина робить уві сні те саме, що вона зробила б насправді... Ось тобі, Томе, найбільше яблуко, я навмисне приберігала його на той випадок, якщо ти знайдешся. А тепер усі до школи. Хвала господу богу, отцю нашому небесному, за те, що він повернув мені тебе, за його довготерпіння та милосердя до всіх, хто вірує в нього й шанує його заповіді, хоч я, грішна, й не гідна його благодаті. Та якби самим тільки гідним призначалась його ласка і його поміч у скруті, то мало хто знав би, що таке радість на землі й вічний спочинок на тому світі... Ану, Сіде, Мері, Томе, забирайтеся звідси мерщій, он скільки часу я з вами згаяла!

Діти пішли до школи, а стара жінка поспішила до місіс Гарпер, щоб чудесним Томовим сном похитнути її невіру. Що ж до Сіда, то, йдучи з дому, він визнав за краще не висловлювати вголос, що в нього на думці. А думав він ось що: «Ой не віриться! Щоб ото переказати такий довгий сон — і ніде не помилитись!..»

Яким героєм став тепер Том! Він уже не скакав, не гарцював, як раніше, а виступав поважно, з гідністю, як і годиться бувалому піратові, який знає, що на нього звернені всі очі. А воно справді так і було, і хоч він силкувався не показувати, що бачить ті захоплені погляди й чує те, що кажуть у нього за спиною, але душа його жадібно поглинала солодку поживу. Менші хлопчаки табунцем тяглися слідком за ним, пишаючись, що їх бачать разом і він не жене їх від себе, а Том простував попереду, мов барабанщик на чолі урочистої процесії або слон, що вступає до міста, ведучи за собою мандрівний звіринець. Його ровесники вдавали, ніби й не знають, що він тікав з дому, а проте їх точила чорна заздрість. Вони ладні були віддати все на світі, аби тільки мати таку бронзову засмагу й таку гучну славу, а Том не проміняв би ні того, ні того навіть і на справжній цирк.

У школі всі товариші так носилися з ним і з Джо, дивилися на них з таким щирим захватом, що невдовзі обидва герої стали «задаватися» просто нестерпно. Вони почали розповідати про свої пригоди жадібним слухачам — справді тільки почали, бо, зважаючи на невичерпну фантазію оповідачів, кінця тій розповіді не було видно. А коли обидва дістали люльки й стали з незворушним виглядом попахкувати ними, слава їхня сягнула надхмарних висот.

Том розважив, що тепер він може обійтися без Беккі Тетчер — досить з нього й слави. Атож, він житиме своєю славою. Може, тепер, коли він став такою знаменитістю, Беккі й захоче помиритися з ним. Ну що ж, нехай захоче — вона побачить, що він уміє бути таким самим байдужим, як і дехто... Аж ось з'явилася й Беккі. Том прикинувся, ніби не помічає її. Він одійшов до гурту хлопців та дівчат і пристав до їхньої розмови. Краєм ока він бачив, що Беккі, з розшарілим обличчям і блискучими очима, весело гасає туди-сюди, вдаючи, ніби ганяється за подругами, й щоразу, як наздожене котрусь, заходиться дзвінким сміхом; та дуже скоро помітив він і те, що вона незмінно наздоганяє подруг поблизу нього й при цьому крадькома позирає в його бік. Це потішило Томову недобру пиху, і, замість того щоб поступитись, він ще дужче набундючився й став докладати ще більших зусиль, аби не показати, що бачить її.

Незабаром Беккі покинула ту гру й тепер нерішуче ходила неподалік, нишком кидаючи сумні погляди на Тома, й раз чи два тяжко зітхнула. Потім вона помітила, що, розмовляючи, Том звертається переважно до Емі Лоренс. Серце в неї защеміло, її охопила тривога й горе водночас. Дівчинка намагалася піти геть звідти, але зрадливі ноги самі несли її до того гурту. Вона підійшла до подружки, що стояла поруч із Томом, і вдавано весело заговорила до неї:

— А, Мері Остін! Ти чому не була в недільній школі, негідниця?

— Я була. Хіба ти не бачила мене?

— Та ні! А ти справді була? Де ж ти сиділа?

— У класі міс Пітерс, там, де й завжди. А я тебе бачила.

— Он як? Справді дивно, що я тебе не помітила. Я хотіла сказати тобі про заміську прогулянку.

— От добре! А хто її влаштовує?

— Моя мама, для мене.

— Та ти що! То вона дозволить і мені прийти?

— Ну звісно, що дозволить. Це ж буде для мене, і вона дозволить прийти всім, кого я захочу, а тебе я хочу.

— Як чудово! А коли воно буде?

— Скоро вже. Мабуть, на початку канікул.

— Ото буде весело! Ти запросиш усіх дівчат і хлопців?

— Так, усіх, хто дружить зі мною... або хоче дружити.— І Беккі крадькома позирнула на Тома; але він саме розповідав Емі Лоренс про жахливу грозу на острові і про те, як блискавка розтрощила великий платан «на отакесенькі трісочки», коли він стояв «за два кроки звідти».

— А мені теж можна прийти?  спитала Грейсі Міллер.

— Так.

— А мені? — озвалася Селлі Роджерс.

— Так.

— І мені можна? — мовила Сьюзі Гарпер.— І Джо?

— Так.

І всі, хто стояв у тому гурті, під радісний плескіт у долоні дістали жадане запрошення — всі, крім Тома й Емі Лоренс. Зрештою Том байдужно відвернувся і, так само щось розповідаючи Емі, повів її з собою. У Беккі затремтіли губи, а на очі набігли сльози; та вона приховала це силуваною посмішкою і жваво базікала далі, хоча тепер її вже не вабила ні заміська прогулянка й ніщо інше в житті; при першій же зручній нагоді вона пішла, забилась у глухий закуток і там, як заведено казати серед жіноцтва, «добре виплакалась». А потім сиділа похмура й мовчазна, роз'ятрюючи свою ображену гордість, аж поки задзвонив дзвоник. Тоді вона встала, труснула золотистими кісками і, мстиво блиснувши очима, сказала собі, що знає, як їй вчинити.

На перерві Том, веселий і задоволений собою, знов упадав коло Емі. Ходячи з нею, він весь час шукав очима Беккі, щоб ранити їй душу тим видовищем. Нарешті угледів її, але вся його жвавість миттю згасла. Беккі зручно вмостилася на лавочці за школою разом з Альфредом Темплом, і вони роздивлялися малюнки в якійсь книжці. Нахилившись над книжкою голова до голови, вони так захопились тими малюнками, що, здавалося, забули про все на світі. Пекучі ревнощі вогнем запалали в Томових жилах. Він уже злився на себе за те, що відкинув нагоду до примирення, яку давала йому Беккі. Лаяв себе дурнем і всіма лихими словами, які тільки міг згадати. Йому аж плакати хотілося з досади. Емі жваво щебетала поруч, і серце її співало, а Томові наче одібрало язика. Він навіть не чув, що каже Емі, і щоразу, як вона змовкала, чекаючи відповіді, Том спромагався тільки промимрити щось невиразне, а то й зовсім недоладне, його знов і знов тягло пройти повз затишну лавочку за школою і побачити ту неподобну картину, від якої в нього аж в очах темніло. Він не міг нічого із собою вдіяти. І мало не казився з люті, бачачи, що Беккі Тетчер, як йому здавалося, і не гляне на нього, так наче його й не існує на світі. Та дівчинка, звісно, добре бачила Тома, розуміла, що бере над ним гору, і була рада, змушуючи його страждати так, як зовсім недавно страждала вона сама.